– Сумління, страх… – перебила Адріана. – Адже там була ще й ваша наречена, Галя. Ви не могли втекти, залишивши її…

– У мене таке враження, що ви вже двічі жили на світі, – невдоволено поморщився Степан.

– О, о! – підхопив Леонід.

– …і коли Марко таки виконав мою волю і я побачив усіх своїх на горбі, тоді сам побіг, порачкував, намагаючись тримати голову якнайнижче над землею, і врятувався, як бачите. Таким був мій стан. Я зовсім не мав і в помислі підбігати до засувок, як це…

– Мені починає здаватися, – знизав плечима Леонід, – що ви навмисне заповзялися позбавити моїх героїв здатності на добрі вчинки. Я розумію, що є людські слабкості, але чому я повинен бабратися в них, нехтуючи великим, на яке здатна, мусить бути здатна людина. Що це за тенденція – занижувати людські можливості…

– Дорогий Леоніде, – Нестор без упину включав то передню, то задню швидкість, мордуючи кермо, – нам усім хочеться звеличити людину, але не за допомогою котурнів, а провівши її через правду до правди. Життя таке багатозначне, ти ж береш тільки одне значення – позитивний результат. А його треба довести. Ну ось зараз, пипоть мені на язик, якби щось… ти не станеш виголошувати сентенцій про жертовність, ти схопиш дружину за руку…

– Облиште! – зойкнула Нілочка.

Вона боїться, подумала Адріана. І я боюся. Ще більше, я ж бачу урвище… І мені без упину, немов перед кінцем, згадується одне і те ж, ніби воно в моєму житті було найважливіше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравіше було? Чи найболючіше?

Я познайомилася з ним випадково у фойє театру і, як він потім мені сказав, увійшла в нього вся… Два роки переслідував мене, виринаючи переді мною, то на вулицях, то в театрі, іноді в тролейбусі – сам або зі своїм синком; мені приємно було його бачити, розмовляти – та й тільки… Але ці зустрічі стали потім звичними, і я стала помічати, що мені чогось бракує, коли довго його не бачу. Я зробилася дразлива, щораз частіше спалахували в нас з чоловіком суперечки… А якогось дня сталося те, що мусило статись. Ми втекли з міста. Втекли далеко, кожен від свого світу, і провели цілий день у лісі, забувши про все. Потім, коли вертались, нам було ще замало радості, ми забігали в під’їзди й доціловувалися, а день закінчувався, і треба було йти додому. Я згадала, що в хаті нема хліба, він теж згадав про те саме, ми увійшли в магазин і, видно, були такі єдині, що продавчиня й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох. Ми зрозуміли, що не треба її розчаровувати, я взяла хліб, і ми стояли мовчки збоку за столиком і довго дивилися на той хліб, який нам ніколи не доведеться разом їсти, і не підводили голів. У магазині спорожніло, продавчиня глянула на нас і зрозуміла. Вона підійшла з ножем, розкраяла буханець, і ми розійшлися не прощаючись – сумні і скривджені… Що ж було тоді справжнім, що? Гарячі поцілунки на траві і в під’їздах чи той хліб, розділений надвоє, який ми споживали потім – кожен у своєму домі?.. Тільки до чого все це тут – над прірвою?

Машина раптом хитнулася. З-під правого переднього колеса знову пошурхотіли камінці.

Нілочка цього тривожного сигналу не почула. На її зап’ясті лежала тепла й м’яка Леонідова долоня – це її захищало від будь-якої тривоги. Вона намагалася думати про щось таке, що зовсім не стосується подорожей, і, мабуть, тому, що намагалася, в пам’яті сплив такий собі подорожній епізод… Якось зимою вона їхала автобусом на село до мами. Ожеледь на асфальті закінчилася, шофер наддав газу, і тоді – Ніла побачила крізь заднє вікно – з бічної стежки вибіг гандрабатий тонконогий лошачок, він радісно заіржав і подався за автобусом. Спочатку було смішно: лошачок біг, весело вибрикуючи, та автобус набирав швидкості, віддалявся, і лошачок, намагаючись наздогнати його, галопував щодуху, він розпачливо іржав, падав на передні ноги, Ніла зрозуміла, що він обманутий, скрикнула: «Шофере, зупиніться, лошачок відбився від кобили!» Автобус зупинився, лошачок підбіг, обнюхав задній буфер і притьмом повернув назад…

Машина ще раз підозріло хитнулася. Нестор нахилився вперед: під правим колесом над самою прірвою подався, відколюючись від дороги, великий камінь. Нестор перестав кермувати, завмер.

Ту розколину, ще не глибоку, побачила й Адріана. Ревматична ломота добралася спочатку до її колін, потім спазмою стиснула груди, а мозок зв’ялила безнадійнотужлива думка про такий безглуздий і нічим не окуплений кінець. Вона нахилилася до Нестора, вхлипнувши в себе повітря; Степан, який сидів позаду неї, вмить зрозумів причину того схлипу, він глянув через вікно, теж побачив розколину і сказав владно – так, напевно, він розмовляв з підлеглими в критичних ситуаціях:

– Усі з машини, швидко! Хай їй грець…

– Ми не можемо залишити машину, – здавлено відказав Нестор. – Власне, можете вийти ви й Адріана. Нам з Леонідом варто тільки на кілограм зменшити вагу…

– Після нас вискакуйте ви – на той бік разом.

– Нілочка не встигне…

Заморосила мжичка, туман ліниво кружляв над прірвою. Адріана, між іншим, подумала, що в біблійні часи святі ходили по таких площинах пішки – це був решток її скепсису, основна думка, дуже твереза й конкретна, була про те, що вона має можливість вийти з машини. А право? Як є можливість, то можна знайти і право – Адріана вже раз так виходила, коли вирішила, що справжнє для неї не половинка хліба, а поцілунки; вона покинула чоловіка, щоб не половинитись, як той хліб; право бути цілісною дозволило їй вийти з машини, в якій їхала досі. Він же не зробив цього…

Адріана нерішуче простягла руку до дверцят машини, вона ще придумувала для себе право вийти і легко знайшла його: без неї облегшиться правий бік машини, який нахилився над прірвою, вона повинна вийти, щоб другий бік міцніше сів на твердь; Адріана зробила вже так одного разу, і тій другій половині, її колишньому чоловікові, зараз зовсім незле, напевно, й ліпше, вона тоді добре вчинила, чому ж цього не зробив він, не зробив і залишився розполовинений, як той хліб…

Натиснула на ручку дверцят, і тої ж миті мозок прошила думка, що вона напевне залишиться жива, а ті, що в машині, ще не знати, а може, це саме подумав і в і н, вирішивши залишитися разом з тими, з якими був досі, бо не мав певності, що вони осядуть на твердь, побоявся, що врятується тільки він один? Чий вчинок був мужніший – його чи мій?

Адріана глянула на друзів: кожен тепер дивився сам у себе. Рука на ручці дверцят ослабла, опустилася.

Степан був спокійний, незворушний. Його мозок вперто працював, шукаючи якогось нового рішення; на Несторову пропозицію вийти він не зреаґував і сам собі дивувався, чому не зреаґував. Чому той страх, який оволодів ним тоді, на буровій, більш не діймає? Один раз прийшов до нього, щоб дати можливість перемогти його і стати готовим до подвигу? А може, тому переміг тоді страх, що по дорозі на бурову він пізнав своє – справжнє?.. Вони з Марком довго шукали цінного конденсату – білої нафти, і Степан у пошуках втрачав… Себе втрачав – у Галі. І якби не та дівчина, що по дорозі на бурову зупинила автобус, та чарівна Надійка з підстриженим до половини вуха волоссям, яка назвала його Андрієм, хтозна, що було б… Він тоді уявив собі Надійку на місці Галі і втямив, скільки важить для нього в житті кохана. То ж задля Галі він переміг у собі ниций страх, так…

– Чому ви не виходите? Вам можна… – обізвалася Нілочка.

– А може, я пересаджу вас через мої коліна і викину на дорогу? – посміхнувся Степан.

– Моя вага повинна бути на Леонідовому боці, мені не можна…

– Але ж тоді підсунуся до нього я.

– Ні, ні, навіщо мені бути там самою? Я буду з Леонідом, з ним не страшно.

Нілочка відчула, як похолола кисть її руки: Леонід відняв свою долоню. На неї вмить нахлинуло відчуття незахищеності, Ніла пошукала його рук, та тут ошпарив її холодний голос:

– Не будь такою нудно-сентиментальною хоч на людях. Зіщулилася від цих слів, змовчала, і знову чомусь згадався їй тонконогий лошачок, який біжить за автобусом, розпачливо ірже і падає на коліна… Ніла відшукала Леонідову руку – вона тремтіла, весь він тремтів. Почуття незахищеності огорнуло її всю.