Асам-ака змовк і, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:

– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Ні… Вай-вай, як він звався? Дерево таке міцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана після контузії. Він говорив завжди: «Мене ні осколок, ні куля не візьмуть, мене хіба що прямий снаряд уб’є…»

– Що сталося з ним? – спитав я обережно.

Асам-ака обхопив обома руками голову і довго, немов маятник, хитався в тузі з боку на бік, а потім сказав:

– Його вбило на перевалі… прямим снарядом… Ніщо не зосталося від нього. Про це мені написали в госпіталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров і пам’ять живуть у Читкальських горах. Ай-яй… Як він звався?.. Дерево таке росте у вас…

– Це був батько… – прошепотів мій друг. – Дерево, як саксаул. Ясен! Це батько – Василь Ясенюк…

За вікном поїзда промайнули жовтолисті тополі, а далі зелень густішала і стишувався стрімливий хід – ми під’їжджали до станції, за якою спиналися один над одним головаті пагорби, немов велетенські сходи до гостроверхого Кук’юлю…

…Хамракул казав мені на прощання: «Приїдеш – найкращого барана заріжу». Обіцяли доконче зустрітися – і обидва не вірили у свої обіцянки…

І ось їдемо із щемом у душі – я і Ясенюк. Дорога звивається під гору, звужується, стає крутою стежиною, що пролягла поміж дувалами, я впізнаю тут кожен закрут; мій друг сторожко придивляється до незнайомих місць, наче хоче знайти слід свого батька і взяти з нього щось важливе й таке необхідне для життя.

Хамракул навіть не скрикнув, побачивши мене, – такі вже врівноважені й спокійні узбецькі пастухи! Ми тихо обнялися, і він пішов попереду у сад, до того місця, де ми пили колись вино.

Я дивився на нього, шукав змін на його обличчі і не знав, з чого почати розмову, та випередив мене Ясенюк:

– Де ваш батько, Асам-ака?

Хамракул зігнувся дугою, невизначено розвів руками, прошепотів:

– Немає вже Асам-аки…

Я побачив, як здригнулися плечі в Ясенюка, померк погляд: для мене стежка спогадів лише розсотувалася, і я нині піду нею в довгій розмові із старим побратимом, для Ясенюка ж вона закінчилась – слід згубився…

Хамракул гукнув у бік дому, звідти вийшла молода дівчина у квітчастій хустині:

– Юлдуз, неси до саду обід – брат приїхав. – І до мене: – Немовлям тоді була, це моя сестра…

Юлдуз подавала на дастархан запашні страви й напої, і коли ми вже роззнайомилися, сиділи й розмовляли, Ясенюк сказав дівчині:

– Ти моя сестра теж…

І ступив у живий батьків слід, на його стежку, що враз продовжилась, і не буде їй кінця…

Мені це прийшло до голови нині вранці, і я таки зроблю те, що задумав…

Я працюю в майстерні електропобутових приладів, що міститься на першому поверсі нашого нового будинку, вікна з якого виходять на стару міську магістраль.

Щоранку спускаюся ліфтом з сьомого поверху і прямо з ліфта заходжу до робітні. Мені добре: я не мушу, як інші, товпитися у дверях трамваїв чи автобусів, влітку не стікаю потом у переповнених вагонах і автосалонах, зимою не знаю, що таке одягання і роздягання, не боюся запізнитися вранці до праці, а ввечері на телепрограму «Новини», якщо, буває, на дорозі станеться затор. Міським транспортом користуюся тільки у вихідні, коли забагнеться виїхати за місто подихати чистим повітрям або ж повештатися старими кварталами, де музей біля музею, кав’ярня біля кав’ярні, де перші поверхи – суцільні крамниці, а в кожному кварталі свій кінотеатр, де прохолодний підземний перехід виводить тебе в старовинний район міста з відновленими фортечними стінами та вежами.

Та це вже моя охота, а не щоденний обов’язок, і тому я співчуваю людям, яким доводиться тяжче, ніж мені.

Навпроти нашого будинку – трамвайна зупинка. З вікна майстерні я маю можливість спостерігати невпинну метушню, яка в години пік до краю виморює людей, коли вони вранці квапно добираються на роботу – хто до старого, хто до нового міста, – а ввечері не менш квапливо повертаються до своїх жител. Я не старий, ще й не жонатий, і досвіду в мене не бозна-скільки, зате я містянин потомствений, не зайшлий, і тому мене обходить усе, чим і як живе наше місто, – тож радію радістю його мешканців, і болять мене їхні болі, як мої власні, бо й до своїх вигод і невигод я теж не байдужий. Мені здається, що та міська метушня, яка вдвічі або і втричі помножилася за останні кілька років, найбільше наше лихо, і хоч воно породжене добробутом (якби жилося в місті погано, то не подвоїлось би його населення, не кажу вже про приватні автомашини), – треба якось з цієї біди вилазити.

Тож нині вранці прийшла мені до голови непогана ідея: зменшити, хоча б для початку, кількість трамвайних зупинок. Наш будинок, наприклад, виріс на колишньому базарчику. Базарчика, отже, немає, то й відпала потреба у трамвайній зупинці, яка досі вирує навпроти вікон моєї майстерні, і якби її зняти – спала б бодай на стілечки тижба на цій перевантаженій магістралі, люди швидше б добиралися на роботу, менше витрачали б здоров’я, та й ми, які тут працюємо, відпочили б від невпинного галасу – в нас нерви також не залізні.

Моє робоче місце – обличчям до вікна. Кожного ранку о восьмій тридцять я бачу, як, притримуючи однією рукою капелюха й витягаючи з-поміж щільно збитих людських тіл товстого портфеля, завжди розстебнутий, виштовхується з трамвайних дверей сивий і поважний учитель математики Іван Григорович; трохи раніше вискакує з трамвая кругленький коротун з ріденькими вусиками, завжди усміхнений голяр Влодко; о восьмій сорок п’ять, за цілу годину до початку свого робочого дня, приїжджає кравчиня Павлина – ті колишні селюки завжди бояться запізнитися; ґраційно, не кваплячись, ніби проникаючи крізь юрбу, прямує до пивного бару розкішностанна буфетниця Аня, і тільки швець Юзько завжди сидить за машиною у своїй майстерні, що на другому боці вулиці, – він, як і я, теж мешкає над своєю робітнею.

Та найбільше співчуття викликає в мене незнайома дівчина з розпущеним білим волоссям; вона появилася на цій зупинці не більше року тому – така тендітна, тоненька, з «дипломатом» у руці, певне, студентка: дівчина весь час нервово позирає на годинника і розпачливим поглядом супроводжує щонайменше три трамваї, не маючи сили пробитися досередини. Я не витримую, вибігаю з майстерні, й коли підходить четвертий, заштовхую її зі сходинок на площадку і вертаюся назад. І хоч вона, звісно, й не підозрює, що має в моїй особі такого доброго приятеля, все ж останнім часом помічаю, що білявка вже й не пробує сама входити до трамвая, а мені від того якось добре на душі. Я вирішив було допомагати їй пробиватись у перший трамвай, та досі ще ні разу не виконав своєї обіцянки: так мені любо дивитися на її тендітний стан, на стурбоване личко, на той плавний жест, коли вона позирає на годинника.

Я не вперше нині задумався над проблемою зменшення руху, штовханини, скреготу в місті, вона мене весь час турбує, і я іноді приходив до зовсім нісенітних висновків, наприклад: розселити б людей за місцями їх праці! Розумію всю марність своєї філософії. Бо якби це старе і вічно поновлюване новими районами місто хтось і справді якимось чудом перебудував наново, якби навіть у кожному кварталі відкрили майстерню «Хвилинку» і пив’ярню, подібну до нашого «Вітерцю», все одно комусь знадобився б саме Юзьо, який бездоганно накладає шви на розпорені жіночі чобітки, комусь не смакувало б пиво в іншій пив’ярні, а тільки в Ані, яка вправно вишиковує керамічні кухлі на ляду, і вони стрімливо пливуть по ній не розливаючись, попадаючи в руки спраглих чоловіків; зрештою, коли б у кожному мікрорайончику був свій індпошив, то багато хто не міг би обійтися без майстрині Павлини з ательє «Оксана», бо вона знає свій, сільський секрет крою жіночих свит; десятки, а то й сотні чоловіків доїжджали б до голяра Влодка, який віртуозно дрібно січе ножицями над вухом і завжди має свою постійну клієнтуру; інший ходив би сюди спеціально для того, щоб поглянути крізь пройму між висотними будинками на Замкову гору, яку звідси видно всю – від підніжжя до купола, всіяного людьми, схожими на цвяшки; припустимо на мить, що всі школи нашого великого міста стали рівноцінними, – все одно хтось посилав би свою дитину в тридцять дев’яту, висунуту до самого тротуару скреготливої вулиці, бо тут працює видатний математик Іван Григорович, а той, що проживає поруч зі школою, посилав би свого вундеркінда на другий край міста, щоб тільки якнайдалі від цього деспота, несправедливця і мучителя.