Екіпаж був гарний, білий, ну, набагато кращий, ніж лошачок бачив його досі, він, правда, трохи інакше пахнув, та це ще більше зацікавило Тонконогого – хтось новий, напевне, підсів до конюха й охайного чоловіка; лошачок радісно заіржав і збитошно вихвицьнув задніми ногами, він біг і думав, що ось-ось спинить конюх маму, яка на рівній дорозі надто розпустила крок, тоді підійде до опалки, і вони вдвох їстимуть запашну конюшину, і батіг конюхів здавався тепер марницею.

Та діялося щось незрозуміле: екіпаж усе більше набирав швидкості, лошачок теж почав бігти швидше, та це не допомагало, віддаль між ним і екіпажем збільшувалась, лошачок із гіркотою подумав про конюха, який з доброго став раптом злий, бо і його сьогодні вдарив, і маму немилосердно підганяє, та все одно не боявся більше його – лякала самотність.

Тонконогий тривожно ігікнув і вже побіг скаком, він ковзався на ожеледі і падав на передні коліна, піна клаптями вилітала з його морди, він почував себе зрадженим – та як це так, що мама втікає від нього? Розпачливо заіржав, а тоді екіпаж стишив хід, і лошачок заспокоївся – це конюх почув його голос – він таки добрий, спиняє віжками кобилу, тільки чомусь не оглядається, сховався в буду на повозі, і видно лише його спину.

Лошачок підбігав уже тихою риссю й віддихувався, екіпаж котився все повільніше й повільніше. Тонконогому стало добре, він розглянувся довкола і глибоко вдихнув пізньоосіннє повітря, в якому вловив духмяний запах, він ще не бачив сіна, та відчув, що ці пахощі призначені для нього – дорослого; ось тільки б обігнати цей повіз і піти з мамою в одній упряжці…

Екіпаж зупинився. Тонконогий підвів угору довгу шию, тихо ігагакнув – так він завжди озивався до матері, коли до нього напливала радість від усвідомлення, що вона є на світі; лошачок обходив повіз – тепер дивний і їдкий запах повоза насторожив його, надто був він чужий; вискочив уперед і з дива та ляку аж присів на задні ноги – повіз не мав ні дишла, ані дуги, не було тут мами, не було й сидіння з конюхом і чужим охайним чоловіком, тільки з буди дивилися на нього незнайомі люди й чомусь тривожно вигукували. Тонконогий ще не міг повірити, що він так жорстоко обманутий, заскиглив, безпорадно озираючись, він згадав про біль, завданий йому конюхом, каявся, що з образи утік від нього, готовий був тепер витерпіти стократ більше, аби лише побачити маму і конюха, і рідний повіз, і того охайного чоловіка, який уже не здавався чужим.

Але їх не було. Для певності обнюхав автобус і поволі, крок за кроком, подався назад. Чужий екіпаж тим часом рушив, лошачок навіть не оглянувся, він навмання кудись ішов; широко роздутими ніздрями вдихав повітря, щоб вловити в ньому рідні запахи – маминого живота, конюшини, опалки, конюхової одежі, навіть рук охайного чоловіка, та осіннє холодне повітря, видно, заморозило ті пахощі, і лошачок не міг піти по їх сліду.

Збоку тракту шуміла ріка, вона була безмежно довга, на ній не залишилося сліду від маминих ніг і коліс повоза – вода їх понесла, і скрушно подумав лошачок, дивлячись уздовж ріки, що йому довго треба буде йти і йти, щоб віднайти своє, а то хто й зна, чи віднайде…

У цю кімнату із заслоненим важкою шторою вікном, умебльовану в стилі бароко, я зайшов утретє. Дівчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кімнати і ждав. Тримав руку в кишені піджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач із зображенням австрійської цісарівни Марії Терези, пучками впізнавав знайомий з дитинства барельєф. Цього дукача, що мені подарувала колись моя бабуся як талісман, я повинен був віддати відомому в нашому місті Колекціонерові за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цікавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь і сьогодні зрадів, що не застав тут Колекціонера: бабусин талісман був ніби кладкою між моїм нинішнім днем і далеким минулим, і цей зв’язок мав назавжди обірватися.

Переді мною світліла пройма дверей, завішана портьєрою, портьєра хитнулася, на порозі стала стара жінка і проказала, як минулого й позаминулого разу:

– А-а, сценарист…

Однією рукою вона взялася за узголівну спинку ліжка, другу заклала назад, наче притримувала портьєру, щоб я, бува, не прослизнув повз неї в ту кімнату, звідки вона виносила призначені для продажу речі: старі книги й картини.

Якийсь час стояла мовчки, потім простягнула з-за спини руку й подала мені невелику картину у важкій багетовій рамці.

Я внутрішньо аж зіщулився, мене ж цікавили старі книги, історичні, а вона ось утретє виходить до мене то з Біблією, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кінці минулого століття на польську мову, я ж добре знав, що за тією портьєрою, куди стара мене ні разу не впустила, незважаючи на мої чемні й настирливі прохання, розміщена чимала й цінна бібліотека, успадкована, як картини й меблі, хтозна по кому.

Мені хотілося вийти й не приходити сюди більше ніколи, я навіть зрадів такій можливості, бо в кишені залишався бабусин дукач, до якого я, попри весь свій реалізм, відчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало мені цього зробити, я простягнув руку, взяв картину і, ввічливо посміхнувшись, показав на вікно. Стара зрозуміла й відсунула штору – саме настільки, щоб світло впало на полотно.

На тлі блідо-бузкових хвиль стояв обличчям до моря молодий чоловік, одягнений в коротку делію, з голими литками і ціпком у руці, він обняв за талію пишноволосу даму в розкішній сукні – кликав кудись; дама відхилила голову, наче опиралася спокусі.

Я поставив картину на ліжко, приперши її до узголівної спинки, і придивлявся. Щось елегійно-пасторальне, а разом з тим надірване й сумне було в поставі цієї пари; я не міг визначити вартості картини, вгадати автора, – а може, це й зовсім дешевизна, проте мені сподобалася ця річ. Чим саме – не міг збагнути, а я ж не бозна-як знаюся на мистецтві, – можливо, тією душевною надломленістю в обличчі жінки; я дивився на картину, і чомусь зовсім недоречно згадалася мені загадкова, ніби заздрісна до чужого щастя, а разом з тим скептична усмішка савояра з однойменної картини Ватто, що в Ермітажі, і пісенька Бетховена про савояра проталаніла у вухах; мені на мить здалося, що я сам став тим бродячим музикантом, який ходить з шарманкою й бабаком по заміських дворах, спостерігаючи людське життя і навіть відсутність життя – як ось у цій квартирі.

Я спитав, скільки коштує картина. Стара заправила п’ятдесятку, і я виклав гроші. У цю хвилину задзеленчав шнурковий дзвінок на вхідних дверях, жінка зникла за портьєрою.

Знову – тихі кроки з бокового коридора, рип дверей, легко стукнули чиїсь скинуті черевики, почулося чемне, аж запобігливе «добридень», хтось скрадливо зайшов до кімнати. Я повернув голову й зустрівся очима з Колекціонером.

Рвучко пішов йому назустріч, наче боявся, щоб він не побачив картини, яка мені сподобалася. Колекціонер інтимно, майже по-змовницьки потиснув мене за лікоть і поклонився, і я почув тепер вагу дукача, який обтягав мені ліву кишеню піджака.

Я приглянувся до мого знайомого, ніби вперше його уздрів: інтеліґентне обличчя обрамлене різночинською2 борідкою, одягнений у гуцульський сардачок з червоними кутасами; я ніколи не був пуританином чи консерватором, у далеких подорожах сам не раз відпускав бороду, а для своєї Нілочки пристарав стилізовану гуцульську свиту, проте в зовнішньому вигляді Колекціонера ніби навмисне підкреслювався борідкою його інтелект, а сардачком – зв’язок з народом. Може, це мені тільки так здалося, та чомусь у моїй пам’яті знову зринув ваттівський савояр зі скептичною посмішкою на губах: шарманщик прискіпливо оцінював прибулого, і раптом спісніла його посмішка…