«Навіщо, навіщо я це зробив?»

Жульєтті давно підгиналися ноги, вона хилилася до землі, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у ній решту сил, яких, здавалось, уже й не було, ті сили мусили видобутись, щоб підтримати зневіреного мужа. Жульєтта взяла Русанова за руку і, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой своє сумління, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би ні радості, ні муки, ні краси, ні смерті з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливі люди».

– Ні, ні, це жорстоко. Це надто жорстоко – брати з собою жінку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.

– Тому ви й не взяли… А чому думаєте, що вона, та жінка, не стала б вашим другом у найтяжчій скруті? Та звідки вам знати, що таке жінка, Несторе…

Нестор здивовано поглянув на Адріану.

– Слава Богу, доїжджаємо нарешті, – полегшено зітхнув Леонід. – Зараз ми порозмовляємо з артистами про наш фільм. А ця дорога – від бурової до колиби – тільки інтермецо.

– Інтермецо іноді стає сильнішим твором, ніж сама опера, – кинула Адріана.

– Можливо… А взагалі – все це вияви вашої екстраваґантності. Ще наш фільм не зроблений, ще ви не знаєте, як підійти до своєї ролі, а вже…

– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарію, – промовила манірно Адріана.

«Він не може його писати, – подумала Нілочка. – Якби ж то захотів ще раз послухати батькову розповідь…»

– Адріано, – Леонід уже виправдовувався, – ми не можемо ставити фільм про Русанова. Все те треба пережити, побачити, а Степан, на жаль, не актор.

– Ми вже пережили… – прозвучав тихий голос Нілочки. – Але що, що робити людям у пурзі, коли вони психологічно несумісні? Як це, мабуть, важко…

Залягла прикра мовчанка, спохопився Степан.

– Почекайте, – сказав, – що це ви про смерть та про смерть. Можна зробити й оптимістичну кінцівку. Чому вони повинні обов’язково гинути? Не всі ж полярники гинули… До того ж ви робили б не документальний фільм про Русанова, а…

– Напишіть нам, Степане, оптимістичну кінцівку, – проказав скептично Леонід.

Мисливець ішов уже четвертий день. Він збився з південно-західного напрямку й ішов на північний, бо мусив іти супроти вітру, знав, що там, дуже далеко, є селище Юняга, а в тому селищі – люди, і він дійде до них.

Пурга вже видихалася. Зрідка зблискували зорі, і здавалося мисливцеві, що це миготять далекі вогники у будинках – починалися галюцинації. З очей лилися сльози, повітря було мов дим, хотілося спати. На мисливця чатував сон. І раптом він побачив на пагорбі щось велике, сіре. Вовк! Мисливець зняв рушницю і, наближаючись, стріляв у нього, поки не вистріляв усі патрони. Підійшов – на пагорбі лежала вбита куріпка. І тоді він зареготав, він сміявся над собою, над усіма тими, які, перебільшуючи небезпеку, зарання втрачають силу – не від немочі, а зі страху. А сили є, вони невичерпні, коли ти хочеш до людей.

Спалахували вогнища в будинках Юняги, мисливець знав, що це галюцинація, але вона допомагала йому йти, йти, йти… І врешті він почув людський голос. Не спокушуйся, не сідай, – сказав до себе, – це слухова галюцинація, це твоя смерть! А голоси – дивні, ніби вперше їх почув, – таки лунали вдалині, згодом мисливець почув гавкіт собак, і йому теж стало дивно, що впізнав його, – приходив із небуття у світ. Потім побачив силуети людей, які бігли йому назустріч, – мисливець врешті зрозумів, що він врятований. Тоді у височині спалахнули нестримно-радісні кольори північного сяйва, і він упав – перед людьми…

Нестор зупинив машину біля колиби. Вона сліпо дивилася на прибулих темним вікном. Повиходили, поторсали двері – зачинені. Артисти поїхали, не дочекавшись їх.

А може, не було їх зовсім?

Знімали інший фільм.

Моя Любка понад усе любить осінню пору. Напевне, дужче, ніж мене, бо третя пора року – то справжнє Господнє диво.

Й коли ми звертаємо праворуч із тернопільського тракту, полишаючи під сивостволими буками Винниківського лісу двох левів, що, сполохані мисливцями, вибігли із свого правічного леговиська – з печери під Чортовою скалою – продерлися крізь ожинові хащівники й перелякані шаленим рухом на гостинці навіки закам’яніли, – коли пірнаємо у визолочений жовтнем яворовий тунель, що стрімко спадає від лісу до озера, нас обсипає густий лапатий падолист, відокремлюючи від світу, і який би я був осамотнений серед цієї барвистої віхоли, якби опинився в ній сам-один! Але ж нас багато, нас аж двоє: Любка зважилася розділити зі мною мою самотину, й за те я люблю її набагато більше, ніж вона осінь…

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.