– А ти знаєш, Несторе, – Леонід намагався перебороти хвилювання нарочито байдужим тоном. – То таки вельми цікава деталь: син біжить додому, дізнавшись про смерть батька, в серці розпука, а думка крутиться біля батькової куртки.

– Цікаво, чому тобі аж тепер стало зрозуміле це підленьке почуття… – проказав Нестор роздратовано, в нього самого тільки що майнула думка про те, що машина вціліє, він утікав од неї до людей, яких поставив перед небезпекою, як тоді з-над Пруту до пораненої людини: «Усе в свою пору…» – вколола Адріана, і Несторові тоскно стало, що Леонід наближається до того стану, котрий він, Нестор, уже переборов. Він зрозумів: на нього лягає відповідальність не тільки за життя, а й за душі людей, які сидять у машині, треба негайно виходити з цієї скрути; Нестор уже не думав ні про машину, ні про себе, страх за себе полишив його, залишився тільки – за них.

Він спробував ще раз вивернути кермо вліво, камінь під правим колесом загрозливо похитнувся, Нестор заглушив мотор, витер піт з чола.

– Я міг би… – сказав, – я міг би зараз сильно рвонути, коли б мав певність, що той другий камінь, який за цим, міцно тримається. Якщо він стоїть твердо, то ми проскочимо… Адріано, ану вийди, поглянь.

Що ж, подумала Адріана, мені наказують. Я не видумувала для себе права вийти, мені звеліли… Її рука знову потягнулася до дверної ручки, і якби не відчуття егоїстичної полегкості, що раптом задудоніло в грудях, може б, і вийшла; полегшення було надто владне, воно витіснило всі інші почуття, крім холодного усвідомлення безпеки; Адріана побачила себе там, під скелею, саму – сама стоїть, а більш нема нікого, це ж так страшно: були всі – і нема нікого! Ручка обпекла їй долоню, вона смикнула руку, закричала:

– Чого ви хочете від мене, чого, чого?!

Ніхто не зрозумів того крику, Нестор люто глянув на Адріану.

– У неї нерви здали, в неї тільки язик міцний… Вийдіть, Степане… Ви що, не чуєте? – прикрикнув.

– Ми з Адріаною сидимо з правого боку, Несторе, ви забули про це, – відповів Степан. – І перейти на другий бік не можемо. Хіба по кузову…

– То лізьте по кузову, дідько вас бери!

– Це ще небезпечніше.

Запала довга й тяжка мовчанка. Нестор опустив руки від керма і відкинувся на спинку, Адріана сперла голову на долоню, Степан морщив чоло – він ще шукав виходу зі становища, Нілочка гладила Леоніда долонею по зап’ястю… Сіялася густа мжичка. Кожен мовчки вирішив чекати до ранку і кожен думав про мжичку, від якої може розмокнути дорога, а машина одним колесом уже висить над прірвою.

Від чийогось глибокого віддиху машина ледь зрушилася, посунулась, Леонід висмикнув свою руку з Нілиної долоні, схопився за раму відчиненого вікна, вихилив голову, наче хотів вискочити крізь нього; Ніла завмерла, її рука так і повисла в повітрі; цю метушню помітила Адріана, та не встигла вона усвідомити, що може зараз скоїтися, як відбулося зовсім несподіване. Воно було найкращою розв’язкою, єдиним виходом, порятунком – до такого треба додуматися!

Леонід відчинив дверці, нахилився і, натужуючись та крекчучи, підняв на коліна величезного каменя – в іншу, спокійнішу мить хтозна чи міг би його зрушити з місця;

обережно підвівся, зсунув камінь з колін на сидіння, потягнув до каменя Нілочку; вона не зрозуміла, що задумав Леонід, відчула тільки під долонями замість тремтячої його руки холодний заболочений камінь. Леонід виповз з машини, підбіг до краю урвища, вклякнув на коліна, нагнувся і загукав надривним голосом:

– Скеля опукла! Не рушиться, не рушиться камінь! Він повторив це кілька разів, його голос повнився надміром радості, він махав руками, показуючи, куди їхати, командував: «Вліво, вліво керуй!», ніби Нестор міг забутися й повернути кермо вправо; натужно загуркотів мотор, машина рвонула з місця й, вискакуючи на тверду дорогу, завалила заднім колесом надколотий берег. Гуркіт відбився аж із дна глибокого провалля.

– Ну все… – хрипко вимовив Нестор, скинув піджака, обмацав себе: сорочка була мокра.

Леонід, вдоволений своєю винахідливістю, порався біля сидіння, насилу звалив з нього каменя, дбайливо повитирав болото, і сідаючи, обняв за спину Нілочку.

– Боялася трохи… Бідна ти моя!.. Несторе, їдьмо – нас чекають. Газуй!

– Як він тільки додумався до такого, – промимрив Нестор, вмикаючи швидкість.

– Ха, – змахнув рукою Леонід. – Мені згадався дуже бородатий анекдот… У поїзді один хитрун підійшов до стоп-крана і довго моцувався, вдаючи, що не може повернути важеля. Простачок придивлявся, потім відсторонив хитруна і показав йому, як це роблять. Поїзд зупинився, простачкові довелося заплатити штраф. Тоді хитрун сказав, показуючи спершу на біцепси, а потім на скроню: «Колеґо, треба мати не тільки тут, а й тут!»

Леонід поглянув на друзів і змовк. Зрозумів, що анекдот зараз зовсім не до речі, люди ще не оговталися, вони аж потім оцінять і ситуацію, в якій були, і його вчинок. Він поклав долоню на Нілине зап’ястя, вона вивільнила руку.

– Ти такий холодний…

– Авжеж… Камінь мокрий, в болоті…

Машина виїхала на асфальт і поповзла крізь туман на перевал.

Нестор мізкував над сценами, які вже зняті і які ще треба зняти. А якби над проваллям стояли оператори й знімали? Все одно нічого б не схопили: ми були за стіною туману. Їм удалося б зафіксувати тільки однозначний результат. Подвиг… Леоніда. Ні, у новому сценарії треба виводити героїв з туману. І хай хлопчик бере в заложницькій тюрмі Гарматієву пісню, хай рятує людину – але перед тим мусить перемогти власний страх. Хто напише такий сценарій?.. А той, хто має на це право.

Степан дрімав і у півсні думав, що виняткових ситуацій немає взагалі. Є життя, в якому людина постійно виявляє свою силу і свою слабкість. Що ж є справжнє? Мабуть, мужність перемагати слабкості або хоч признаватися у них.

Нілочку переслідував образ обманутого тонконогого лошачка, який біжить за автобусом, думаючи, що то його віз.

Адріана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближніх у машині над прірвою; важила і зважити не могла – було то боягузтво чи мужність?

Леонідові уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – і врятовує всіх один.

– Аж подумати страшно, що ми всі могли сьогодні… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всі…

Мовчали. Тільки Адріана пробурмотіла щось зовсім недоречне:

– Крім одного. Крім одного…

Ніхто не зреаґував на Адріанині слова. Друзі, зрештою, давно звикли до її екстраваґантності.

Одного дня сталося те, що мусило статися: обоє втекли з міста. Захопили з собою тільки що народжене і з дивом усвідомлене кохання; втекли далеко від своїх світів – хотіли на якийсь час забути, як довго і трудно допомагали одне одному створювати їх; те несподіване почуття бажало вивільнитися від вантажу, з якого народилося, і постати у своїй первозданності.

Вони пробули цілий день у лісі, віддаючи одне одному лише радість, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радіють протягом дня метелики, вивільнившись з томливого дозрівання в шкаралупі лялечок, – перед продовженням життя у новій своїй сутності.

Потім, коли верталися, їм було ще замало втіхи, вони забігали у під’їзди й доціловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обоє знали, що такого дня більше не буде: їх життя зіллється в іншу форму або ж розділиться на два окремі чужі світи.

День згасав і нагадав обом про хліб – звичайний хліб, який треба з’їсти, щоб могти завтра жити й працювати, і вони так прозаїчно – від гіркуватих трав і полохливих під’їздів – увійшли в хлібний магазин. Були ще такі єдині, що дівчина-продавчиня й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох.

Крадькома переглянулися й опустили очі, відійшли до столика й мовчки дивилися на хліб, чогось іще чекали, кожен чекав першого кроку від другого, та, видно, нелегко або й зовсім неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав їх голови донизу, а в магазині порожніло…