– Ви так багато знаєте, а що вмієте самі? Покажіть.

Я помітила, що він завагався. Чому? Адже ще недавно ревниво випитував, чи я бачила його роботи, які зрідка експонувалися на колективних виставках; я знала, що художники люблять показувати свої творіння – вони завжди мучаться тим, що їх мистецтво найменш доступне – для огляду; він мріяв про персональну виставку – чому раптом завагався показати свої полотна?

Але я наполягла, я вже відчувала в собі силу оцінити їх.

Одне за одним поставали переді мною дива: буяння ліній, пластичність людських тіл, неозорість подільських полів, химерність карпатських сюжетів, де чіткі контури гір оповивалися примарними вихорами хмар, в яких можна було вгадати силуети чудовиськ з гуцульської демонології, – і у всьому легкість, мов у танці або в пісні; я чула, як підносять мене його витвори, мені на мить здалося, що якби я збагнула секрет його творення, то… Та раптом вкралося і вибухло в мені розчарування – це сталося тоді, коли я відвернулася до вікна: жодне обличчя не запам’яталось.

– А де очі, уста, думка, людина, де серцевина цього царства ліній і настрою? – спитала я.

Він здригнувся, потім нервово висунув з кута мольберт, поставив на нього чисте полотно, довго дивився на мене, в його очах я побачила суміш злості й захвату і не зрозумілого для мене страху; він стояв непорушно, не зважуючись іще підвести вуголь, а потім заводив, заводив ним по полотні і врешті опустив руку. Зняв полотно з мольберта, повернув його до стіни, і я знітилася від його докірливо-скептичного погляду, який примусив мене подумати: а я, хто я? Чому досі тупцюю в масовках, чому не спромоглася зробити хоча б одну роль, котрою могла б похвалитися перед ним?

Я боровся з її образом не для того, щоб прогнати його, а щоб утвердити – без нього я обійтися вже не міг. На моєму колись не зайнятому полі я не знаходив таких чітких, рельєфних рис; тепер, коли я вихопив з її обличчя конкретні штрихи, які передавали зовнішню красу, порив, допитливість, думку, мої картини ожили, стали предметними; я не виходив з майстерні тижнями, місяцями, а на нових полотнах з’являлася вона, тільки вона в різних виявах багатства свого образу.

Довго не бачив її, і одного разу пройняла мене тривога, що більше не зустріну: образ, який залишився для мене, колись-таки вичерпається, а живий напевне міняється – збагачується чи бідніє, – і я повинен його побачити, щоб ще раз пересвідчитися, чи справжня та краса, чи міцні ті пориви, і вичерпати його до кінця.

Я вийшов з майстерні і, йдучи до театру, згадав її перший опір моїй перевазі й відчув, як десь глибоко кільчиться паросток страху, що вона колись мене переможе і я навіки стану рабом її образу.

Я прийшов на другу дію вистави «Ніч на полонині». Саме танцювали русалки довкола заснулого пастуха Івана, я придивлявся, щоб побачити серед них її – не було. Подумав, що нині не зайнята, вже збирався виходити, та на сцену вийшла Мавка, і я затримався.

Цю п’єсу я знав. Роль Мавки була досить складна: вона з’являлася Іванові уві сні, як міфічна істота, але з обличчям реальної Іванової коханої, а тому на сцені мусила діяти одночасно у двох іпостасях – кожна зі своїм характером. Одна іпостась вирішувалася виразом, мімікою обличчя, інша – рухом, який повинен був створити ілюзію примарності образу.

Мавка виходила з глибини сцени, з бутафорних недеїв; розпростерті, мов для лету, її руки плавно вигиналися, – ніби хвилі нічного туману пробігали від пальців до пліч, тонкостанна гнучка постать здавалася безтілесною, вона готова була злетіти й закружляти над заснулим пастухом; Мавка повільно наближалася до авансцени, я захоплено спостерігав її, а мозок діймала думка, що десь уже бачив це видиво, добре знаю його – так, ніби мій олівець виводив лінії рухів Мавки; Мавка підпливала до Івана, а тоді пучок світла вихопив з півсутінку її обличчя, і я впізнав: це був образ, який проник у всі мої картини, це була вона…

Я зрадів: ми одне і те саме рівносильно створювали в різних матеріалах, ми позичили одне в одного те, чого кожен зокрема не мав, і довершили кожен себе самого.

Моя боротьба з нею закінчилася, за дар я заплатив сповна і мав право знову стати вільним: хай напливають тепер на моє поле сотні нових облич, її було лише першим, та ось знову паросток страху, що проріс колись у найглибших тайниках душі, проколювався тепер до свідомості: а що, коли я не вивільнюсь ніколи від одного і того ж образу, чи не стане це моєю творчою смертю?

Після вистави вона сказала мені:

– Я вдячна вам…

Я запросив її прийти вранці до моєї майстерні: мусив зізнатися перед нею, що завдячую їй не менше.

Вона оглянула мої старі картини, оживлені її образом, і нові – створені ним, радість спалахнула в її очах, вона поривчасто мене обняла й прошепотіла:

– Я не знала, що стільки важу для вас. Що я взагалі важу!

І ми втекли тоді обоє з міста.

Ми втекли від своїх світів, захопивши з собою лише новонароджене кохання. Так нам хотілося. Так нам здавалося.

Ми цілувалися, а я чула байдужий голос свого чоловіка: «А хто грав нині?» – «Я грала, я!» – гукнула я йому вчора, щаслива й зла. «Не може бути!» – той же рівний, незворушний його голос.

Я гаряче обнімав її, а сумління шмагали слова моєї дружини, котрими вона несвідомо хотіла повернути мені втрачену волю: «Ти так стомився, поїдь кудись». – «Я вже давно у від’їзді, давно!» – вигукнув я, не знаючи, на кого серджусь.

Ми втекли, а світи наші потягнулися за нами, безсоромно спостерігаючи наш шал, і насміхалися: ми ваші дітища, і нікуди ви від нас не дінетесь!

«Ти виграла битву з двома сильнішими супротивниками, – нашіптував мені мій світ, коли я, щаслива й заспокоєна, лежала в гіркій траві і дивилася в небо, – а тепер з ким поділишся мною? Кинеш половину, мов дуельну рукавичку, мужеві, а чи всього принесеш у жертву своєму коханому, як його вірна дружина?»

Я стояв, спершись спиною до стовбура сосни, і думав:

«Ми допомогли одне одному стати самими собою, а могло б цього й не відбутися, коли б не зустрілись. Ми тепер міцно утвердились у своїх світах. А коли поєднаємося, кожен втратить щось від себе – без взаємних втрат ми не сумісні. Ми стали надто сильними, щоб співіснувати».

Ми чули ці нашіптування, добре чули, але нам випав один день, який ніколи не повториться, як би ми своє життя потім не влаштували. Тому затлумлювали голоси наших розумів і сумлінь поцілунками, а заглушити не могли, і чим швидше кінчався день, тим відчутніше усвідомлювали, що наші поцілунки – це плата одне одному за вчинене, а не завдаток на майбутнє; забігали в під’їзди і доціловувались – не з радості перед завтрашнім днем, а з туги перед прощанням.

Ми згадали про хліб, ішли відчужені, а я ще вмовляла себе:

«Я готова віддати йому свого світу половину…»

Я почув її жертовну обіцянку і мовчки відповів:

«Не маю права відбирати того, що подарував, і тобі не віддам узятого від тебе. Воно уже – моє».

«Він не зуміє ні віддати, ні прийняти. Він мусить вивільнитися, щоб міг шукати і знаходити нове… А я – хіба інакша?»

«Вона не поступиться мені своїм, як би не клялася нині. Переможе мене або покине».

Ми стояли над хлібом і запитували одне в одного: що буде потім?

«Я малював радість, тепер малюватиму тугу».

«А я й не знаю, що буде зі мною – розбудженою і сильною».

А обоє думали одне: а може, ми найкраще володіємо одним талантом – будити інших із спокою, розбурхувати, сердити, спонукувати, заражувати невдоволенням, а коли той інший, розбудившись, видобуває з себе щось більше, – гнатися за ним, доганяти і вчитися вже в нього?

Дівчина-продавчиня розчаровано дивилася на них обох, а коли в магазині спорожніло, підійшла з ножем і розрізала буханець надвоє.

Донині він ні на крок не відступався від кобили, світ його обмежувався пругким маминим животом, і більше нічого не бажав для себе лошачок, крім теплих цівок солодкого молока й запаху маминого поту, бо ще йому не пахли ні трави, ні квіти, ані листя – і шия не зводилася вгору, до неба, а лише вигиналася донизу – під живіт, до дійок, а деколи до кобилячих рухливих губ, якими вона м’яко обмацувала лошачка, дихаючи на нього пережованою травою.