Адріана сіла біля Нестора, запитливо поглянула на нього, вона теж хотіла сказати, що, може, ризикувати не варто, але обличчя режисера було спокійне, як на зйомках, коли все йшло до ладу; ні, ні, там друзі ждуть, треба сьогодні добратися до перевалу.

Нілочка почувала себе затишно й безпечно біля Леоніда: він тримав свою долоню на її зап’ясті.

Леонідові все настирливіше дошкуляла думка, що Степан мав рацію: адже під час небезпечних переїздів солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водія; ним почало оволодівати глухе невдоволення Нілочкою, яка своїм докірливим поглядом задала непотрібний тон.

Нестор увімкнув двигуна.

– Ось вам і виняткова ситуація, – сказав Леонід.

– Це тільки її початок, і ще ніхто нічого не знає, – мовила Адріана навмисне спокійно.

– Але ми могли б її уникнути. – В голосі Леоніда відчулося наполягання.

– Тоді б ми розминулися зі справжнім. Кожен із собою – справжнім.

– Це що – експеримент?..

– Не говоріть дурниць, – обізвався Нестор. – Задній міст добре важить, ми зараз… Не гибіти ж нам тут до ранку.

Машина вдарилася заднім буфером у прямовисну скелю, передні колеса стали врівень з краєм дороги, з-під них глухо покотилися в безодню камінці. Всі затамували подих, чутно було далеке дзюркотіння потічка внизу. Нестор оглянувся, вивчаючи поглядом обличчя друзів, потім нагнувся над кермом.

– Це справді нерозумна витівка, – сказав скрушно.

– То поставте машину на попереднє місце. – Степан вибирався із в’язкої трясовини відчуження, звичне почуття відповідальності за людей повертало його до справжнього стану речей. – Гострих відчуттів забажалося? Це вам не на зйомочному майданчику!

Голос Степана був владний, кожен тепер визнав його рацію: навіщо?

– Пізно, Степане, – глухо відказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бік розвертатися. Я винен…

Смеркло. Білувата темрява була густою і глухою, жоден звук, навіть дзюркотіння потічка, вже не пробивався крізь м’яку повсть туману, ставало моторошно.

– А чому й не майданчик? – мовив по хвилі Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тільки й того, що нікому знімати.

– А жаль! – кинула виклично Адріана.

Леонід сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподівається, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблює ця екстраваґантна дівиця? Я тисячі разів продумую всі наші розмови, зіткнення, порозуміння й непорозуміння і нічого не знаходжу в своїй поведінці такого, що могло б викликати до мене антипатію. Це просто не узгоджуються наші темпераменти, вдача, ми на ті самі речі дивимося по-різному: я – піднесено, вона – скептично; це ще не гріх – ні мій, ні її, і все одно мені тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив її скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.

– Певно, що жаль, – підкреслено проказав Леонід, і Адріана теж прийняла його репліку на свою адресу.

Нестор здав скільки міг, машина притиснулася до скелі, аж скреготнуло, далі вона не відійде від провалля й на міліметр; білі пасмуги, що повільно витягувалися й утворювали вири над глибоким ізвором, трохи віддалились – Адріана відчула, як полегшало їй у грудях, вона аж тепер зрозуміла, що боїться.

– Скажіть, Леоніде, що є в житті справжнім? – спитала вона з придихом. – Ми нині вже розпочинали розмову на цю тему…

Леонід не озвався.

– Не знаєте?

– Знаю. Справжній – хліб.

– Боже, як парадно… Він справжній, поки його не з’їли. А неперехідне справжнє, постійний контроль вчинків, мислення, стану…

– То вже кажіть, коли знаєте.

– Страх справжній.

– О! – зрадів Леонід. – Я так і знав! Скептики завжди стають першими боягузами.

– Зачекайте… Так, я в цю мить відчула, що боюсь, але й одразу ж дійняло мене ще більш боязке почуття – страх, що я можу злякатися – не тільки тут, а взагалі, і вчинити щось негідне. Хотіла б я, щоб цей другий страх завжди був у мене справжній.

– Не дай Господи, щоб таке почуття керувало вчинками всіх людей. Доброчинство, порядність, геройство – під батогом найницішого…

– Тоді поясність мені, що таке сумління. Хіба це не батіг страху перед самим собою?

Нестор обережно кермував праворуч. П’ять сантиметрів уперед, п’ять назад, і вже – кут, потім ще і ще… І напоумив мене біс… Ні, Адріана явно тут переборщила. Сумління – це сторожа, а не страх. А втім, «сторожа» і «страх» походять від одного кореня. Щось є спільного між цими поняттями, але вони – не одне й те саме… Людині ж властиві почуття звичайної боязні, сумнівів, нерішучості, той-таки Леонід не вільний від них, він зараз боїться так само, як ми всі, проте в творчості такий уже пуританин… А скільки разів ми самі себе перемагали!

…Одного весняного понеділка раннім ранком ішов я крізь ліс з села до Коломиї, ніс у торбі кукурудзяного малая і грудку бриндзи – щотижневий батьківський пай, який мав додати мені сили вчитися, бо того супу, котрим мене годувала господиня Перцовичева, не вистачало навіть на дорогу з Монахівки до ґімназії – не те щоб витримати шість уроків за філіпіками Катона та коментарями Цезаря про Ґаллійську війну. Я йшов і радів, що довкола весна, що мій батько кульгавий і його не заберуть у військо, що мати дужа, а я вчуся, хоч по світу ходить смерть. Ту смерть я бачив, але здалека, вона ще не дотикалася до мене, а ця… Я йшов і насвистував веселої коломийки, бо в мене входила міцна молодість, а в торбі перекочувався то в один, то в другий бік кукурудзяний малай і муляла спину туга грудка бриндзи; в театрі ж на сцені грала прекрасна Сотниківна в гоголівському «Вії» – словом, я був щасливий: переді мною відкривалося життя. І в той мент юнацького відчуття щастя я спіткнувся… Людина. Її голова сховалася під кущем, а ноги витягнулися на лісову стежку, я спіткнувся об ті ноги, і млосний страх, що тут, на цьому місці, вбивають і мене можуть вбити теж, штовхнув мене в спину, я утікав, шалено біг, зелені кола перекочувалися перед очима, біг до крайньої знемоги і аж внизу, коли переді мною заголубіла бинда Пруту, я згадав: уночі тріскотіли недалекі постріли, а батько шепотом говорив до мами, що неспокійно нині у горах, війна вже докотилася і до нас. Я зупинився, і зовсім інший ляк пройняв мене: а може, ця людина була ще живою і я залишив її? Я подумав, що сказали б про мій вчинок батько, мати, учитель Страус, і тоді побіг назад, добіг, припав до людини, яка лежала під кущем, і вже не боявся ні мертвого, ані самої смерті. Чоловік був ще теплий, я притулив вухо до його грудей – серце не билось, а кров була така свіжа… Може, має рацію Адріана? А Леонід?.. Він зробив би єдиний варіант на цю тему: я несу напівживу людину, тягну її, врятовую їй життя. Це теж правдивий варіант. Але ж не можна художникові бути постійно однозначним. Чому не признатися, що був мент, коли сумління перемагало в тобі ниций страх? І тепер, у цю мить – теж…

Машина буксувала на місці: ривок уперед – ривок назад, вона вже стала навскіс дороги. В Нестора полегшало на серці: ще трохи-трохи – і розвернеться. І тут майнула думка і соромно стало, але ж вона була: він на одну мить зрадів, що залишиться цілою машина – така нова, ще не об’їжджена.

Степан виглянув через вікно, він вирішив, що небезпека минула, і, вмощуючись вигідніше на сидіння, промовив:

– Справжнім є стан людини в момент небезпеки.

– А що ви відчували тоді, коли вже побачили, що вибух на свердловині неминучий? – спитала Адріана.

– Те, що кожний відчув би на моєму місці – страх. Симптомів катастрофи ніхто, крім мене, не запримітив, залишалися лічені секунди, а всі стояли на своїх місцях… Мною ж кинуло назад, я відступав і тільки одне бачив: труби скручуються, мов вужівки, метал покривається інеєм, і я закричав. Ви знаєте, я закричав з переляку, і добре, що здобувся на голос – мене почули всі і полишили свої місця. Тільки Марко, той бевзь, він знав усі тонкощі нашої справи не гірше від мене, помітив моє розгублення і, бачите, немов солдат, який бере на себе командування в розпалі бою, взявся підміняти мене, – загорланив: «Усі за гору!» Я брутально вилаявся, підбіг до нього, штовхнув у груди, даючи йому зрозуміти, хто начальник, – вмить спрацювала моя амбіція.