Мені хотілося загорлати, що я залишуся тут навіки, якщо зможу сподіватися, що час від часу пеститиму свою майбутню ученицю. Однак до Гейзихи я ставився насторожено, тож лише гмикнув, потягнувся, не бажаючи більше складати їй компанію (le mot juste85), й незабаром повернувся до своєї кімнати. Проте ця жінка, вочевидь, не вважала день завершеним. Я вже лежав на холодному ліжку, притискаючи обома руками до обличчя запашну Лолітину тінь, як раптом почув, що невтомна господиня крадькома наблизилася до моїх дверей і прошепотіла крізь них, що лише хотіла поцікавитися, чи не закінчив я ще журнал «Погляд і зітхання», котрий позичив напередодні. Ло зі своєї кімнати закричала, що він у неї. Дідько забирай, ми перетворили цей будинок на справжню бібліотеку.
П’ятниця. Цікаво, що сказали б в академічному видавництві, якби я процитував у підручнику слова Ронсара86 про «la vermeillette fente»87 або Ремі Белло88 «un petit mont feutré de mousse délicate, tracé sur le milieu d’un fillet escarlatte»89 чи таке інше? Напевно, я знову отримаю нервовий розлад, якщо залишуся в цьому будинку, під постійним тиском непереборної спокуси з боку моєї любоньки, моєї любоньки, коханої, жони, нареченої моєї90. Чи посвятила вже її Матінка-природа в Таїнство Менархе?91 Відчуття набряклості. «Прокляття», як кажуть ірландки. А ще це називають «падінням із даху» або «приїздом бабці в гості». «Пані Матка (я цитую журнал для дівчаток) починає будувати товсту м’яку стінку, яка знадобиться, якщо там з’явиться дитинка». Крихітний божевільний у своїй оббитій повстю камері.
До речі: якщо я колись справді здійсню вбивство – зауважте «якщо» – мотив знадобиться значно серйозніший, ніж те, що сталося між нами з Валерією. Ретельно зауважте, що тоді я поводився радше недолуго. Коли вам закортить, якщо закортить, підсмажити мене до смерті, пам’ятайте – лише напад божевілля може наділити мене примітивною енергією, необхідною для того, щоб перетворитися на звіра (можливо, цей уривок було відредаговано). Інколи я наважуюся на вбивство уві сні. Але знаєте, що стається? Приміром, я тримаю револьвер. Приміром, цілюся у ворога, що ввічливо цікавиться моїми діями. Ох, я натискаю на гачок як слід, однак кулі одна за одною мляво випадають із дурнуватого дула на підлогу. У цих снах я думаю лише про те, щоб приховати своє фіаско від ворога, котрий потрохи втрачає терпіння.
Сьогодні за обідом стара хитрунка сказала мені, скоса глипнувши на Ло та по-материнськи кепкуючи (я саме описував невеличкі схожі на щітку вусики, які вирішив відпустити):
– Краще не треба, інакше хтось геть утратить голову.
Тієї ж миті Ло відштовхнула свою тарілку з вареною рибою, мало не перекинувши склянку з молоком, і кинулася геть із кімнати.
– Чи не буде вам страшенно нудно, – промовила Гейзиха, – поїхати з нами завтра на Окулярне озеро, якщо Ло перепросить за свою поведінку?
Пізніше я почув, як гучно гупнули двері та, струсонувши надра, пролунали інші звуки шаленої сварки двох суперниць.
Вона не перепросила. Озеро скасовано. А могло бути весело.
Субота. Уже кілька днів, працюючи у власній кімнаті, я залишаю двері трохи відчиненими; але витівка вдалася лише сьогодні. Добряче пометушившись, посовавшись та почовгавши (щоби приховати свою зніяковілість, адже прийшла, коли її ніхто не кликав), Ло ввійшла і, трохи потинявшись навколо, зацікавилася жахливими завитками, якими я вкрив аркуш паперу. О, ні, це не був наслідок натхненного перепочинку белетриста між двома абзацами; це був відразливий тайнопис (якого вона не могла зрозуміти) моєї фатальної хтивості. Коли її русяві кучері схилилися до стола, за яким я сидів, Хриплий Гумберт обійняв її однією рукою, жалюгідно наслідуючи кревний зв’язок. Тримаючи в руці листок та дещо короткозоро вивчаючи його, моя маленька невинна гостя повільно напівприсіла мені на коліно. Її коханий профіль, ледь розкриті вуста й тепле волосся опинилися за кілька сантиметрів від мого вищиреного різця; крізь грубий одяг дівчиська-шибайголови я відчув тепло її тіла. Я раптом зрозумів, що абсолютно безкарно можу поцілувати її в шийку чи кутик рота. Я знав, що вона мені це дозволить і навіть заплющить очі, дотримуючись усіх голлівудських правил. Це було так само звично, як подвійна порція ванільного морозива з гарячою вершковою помадкою. Я не можу пояснити своєму освіченому читачеві (чиї брови вже, мабуть, подолали весь шлях до лисої потилиці), як я це зрозумів; можливо, моє мавпяче вухо несвідомо помітило якусь найменшу зміну в ритмі її дихання, адже тепер вона вже не надто уважно роздивлялася мою писанину, натомість із цікавістю спокійно чекала – о, моя прозора німфетка! – поки чарівний квартирант зробить те, чого йому смертельно хотілося. Сучасна дитина, жадібна читачка кіножурналів, фахівець із повільних, мрійливих, знятих зблизька кадрів, можливо, як мені здавалося, не вважатиме чимось дивним, якщо привабливий дорослий друг, справжній мужчина… Пізно. Будинок раптом здригнувся від балакучого Луїзиного голосу, що повідомляв пані Гейз, котра щойно повернулася, про якусь мертву тваринку, яку вона разом із Томсоном (сусідським шофером) знайшла у підвалі, а маленька Лолітонька не могла проґавити такої історії.
Неділя. Мінливна, примхлива, безжурна, незграбна, сповнена терпкої грації грайливого підлітка, нестерпно бажана від маківки до кінчиків пальців (віддам цілу Нову Англію за перо романістки!), від готового чорного бантика і шпильок у волоссі аж до невеличкого рубця на нижній частині її стрункої литки (у Піскі якийсь хлопчик копнув її роликовим ковзаном), трохи вище грубої білої шкарпетки. Пішла з матір’ю до Гамільтонів на вечірку з приводу дня народження чи щось таке. У картатій бавовняній сукні з пишною спідничкою. Схоже, її груденята вже непогано сформувалися. Моя скоростигла улюблениця!
Понеділок. Зранку дощило. «Ces matins gris si doux…»92 Моя піжама прикрашена на спині бузковим візерунком. Я схожий на одного з тих блідих набряклих павуків, яких можна побачити у старих садках. Сидять у центрі блискучого павутиння й тихенько посмикують ту чи іншу нитку. А мої сіті простягнулися по цілому будинку, і я сиджу в кріслі, мов старий чарівник, і слухаю. Ло зараз у себе в кімнаті? Легенько смикаю шовкову нитку. Ні, не там. Щойно чув, як, прокрутившись, циліндрик туалетного паперу видав своє стакато93, однак закинуте мною слухове волоконце не фіксує кроків із ванної назад до її кімнати. Може, вона досі чистить зуби (це єдина гігієнічна процедура, до якої Ло береться з непідробним запалом)? Ні. Щойно гупнули двері ванної кімнати, тож у пошуках чарівної жертви, сповненої теплих кольорів, слід обшукати будинок деінде. Спустімо шовкову ниточку зі сходів. Я тішуся, переконавшись, що вона не хряскає на кухні дверцятами холодильника й не верещить на ненависну матір (котра, припускаю, насолоджується третьою за ранок вкрадливою та стримано-веселою телефонною розмовою). Що ж, шукаймо і сподіваймось. Я променем прослизаю до вітальні й виявляю, що радіо мовчить (а матінка тим часом продовжує бесіду з пані Четфілд чи пані Гамільтон, надзвичайно м’яко, шаріючись, усміхаючись, прикриваючи човником долоні слухавку, заперечуючи та натякаючи, що не заперечує ці смішні плітки, варіанти про квартиранта, довірливо шепоче, хоча ця чітка пані ніколи цього не робить в особистій бесіді). Отже, німфетки взагалі немає вдома! Випурхнула! Те, що я вважав веселковою ниткою, обернулося старою сірою павутиною, будинок порожній і мертвий. А потім крізь мої напівпричинені двері лунає стишене солодке Лолітине хихотіння. «Не кажіть мамі, що я з’їла увесь ваш бекон». Я вистрибую з кімнати, але вона вже зникла. Лоліто, де ти? Таця зі сніданком, із любов’ю приготованим господинею, беззубо вишкірившись, чекає, поки я її заберу. Лоло, Лоліто!
