– За тисячі миль звідсіля? – здивувався я.
– Тисячі і десятки тисяч миль тут не мають значення. Ми орудуємо далеко більшими просторами.
Хвилину ми мовчали, і коли минув призначений час, Семен натиснув невеличку підойму. На мапі як стій появилася яскрава точка, маленьке, як голівка шпильки, світельце. Воно почало порушатися по мапі, і я завважив, що ним кермує Семен при помочі невеличкої чорної коробки. Світляна точка порушалася то швидше, то повільніше, міняла напрям, зникала з обсягу мапи й поверталася назад. Часом на мапі затиралися контури рік і гір, особливо довкола світляної точки, то знову вона ставала дедалі чіткішою, наче б ми наближалися до поверхні землі. На короткий час я побачив віття дерев, якусь річку, невеличке село тубільців-індіян, білу лінію шосе, і знову все віддалювалося, маліло, зариси землі покривали білі клуби хмар, так само, як бачимо краєвид з літака. Врешті Семен спрямував світельце в сторону моря, вода наближалася з шаленою скорістю, на мить я побачив морські хвилі, усе враз замазалося і світляний пункт зник.
– Усе в порядку! – обізвався Семен. – Хай потопає в морі, ніхто її не знайде!
– Що це? – спитав я. – Фільм якийсь, чи що?
Тоді Семен розгорнув газету, що лежала на столику, і дав мені прочитати новинку:
Сан Хуан. Як подає тутешній інститут дослідів простору, від деякого часу наші контрольні апарати реєструють невідомі тіла, що виконують нескоординовані рухи над нашим континентом. Вони можуть постійно міняти висоту і скорість, а всі познаки вказують на те, що ними кермує якийсь невідомий центр. Після кількох годин вони пропадають над океаном. Можна догадуватися, що ті ракетоподібні тіла малих розмірів – це остання стадія проб, що їх переводить якась таємнича установа. В останніх днях маємо вістки, що ці малі ракетки появилися теж над іншими континентами.
Офіційні чинники багатьох держав заперечили нам, що вони переводять будь-які досліди цього роду. Дивна поява залишається надалі невиясненою.
Семен натиснув ногою малу підойму, і скляна плита стола вкрилася металом. Перед нами стояв порожній бюровий стіл з ясним алюмінієвим верхом.
– А тепер поговоримо з дядьком, – усміхнувся.
А я ще далі не міг сказати ні слова. Одне було мені тепер ясно: ракетки, якими турбуються уряди держав, випускає Семен!
Він підійшов тепер до екрану на стіні і включив вмикач. Появилися блимаючі світельця, і враз я побачив дядька Павла. Сидів за столом у своїй кімнаті й радісно споглядав на нас.
– Здоров, Семене! Дуже добре пройшла проба. А ти, Паньку, що кажеш на це? – звернувся до мене.
– Нічого, – відповів я. – Я ще й досі вражений тим, що бачив!
Дядько закурив сигару.
– Привикай, привикай, ще не таке побачиш! А що нового у вас? – звернувся до Семена.
– В порядку! Продукуємо, працюємо, замовлення маємо, відборці платять, одним словом, матимемо гарні прибутки.
– Це мене радує! – відповів дядько. – Але на одне хочу тобі звернути увагу. Бачу, що ти сидиш у бюрі в спортовому одягу. Пам’ятай, що в службових годинах треба одягатися пристойно. Це помагає дуже в торговельних справах.
– Дядьку, дядьку! – усміхнувся Семен. – Ти забуваєш, що в тебе інший час, а в мене інший. Ми вже давно після службових годин.
– А справді, я забув! – зніяковів дядько. – Що ж, помилився! Таке рідко мені трапляється.
Було видно, що дядько збентежений своєю помилкою. Тож Семен перекрутив вмикач, лампочки засвітили червоним світлом, і він сказав:
– Тепер нас ніхто не може підслухати! Отож мушу похвалитися. Кермування ракетою без закиду! Усі труднощі поборені!
– Приємно почути, вітаю з успіхом! Я сам бачив тепер, що все проходить справно. Одне тільки: як читаю в пресі, за твоїми ракетами шукає цілий світ. Зваж, газети не пишуть усього! Треба припускати, що всі інститути досліду просторів об’єдналися для спільного розшуку.
– Не знайдуть! – самопевно відповів Семен. – При найменшій небезпеці знищу ракети!
Дядько остережливо заговорив:
– Пам’ятай, Семене, що знання поступає вперед, над новими винаходами працюють тисячі фахівців, а про їхні успіхи не знайдеш у публікаціях. Чимало нових апаратів тримають у таємниці. Читав уже про ультра-радар? Ні? Отож існує вже апарат, що виловлює рухи дуже дрібних тіл у просторах. Дальший крок – це досягти такі тіла швидкими малими набоями, знищити їх, або – що гірше – зловити і стягнути на землю.
Семен притакнув.
– Від кількох днів проводжу свої досліди над пустинями. Довів до того, що можу стежити над землею наче б з висоти кількох метрів. Хвилинку, дядьку, погляньте!
Семен не чекав згоди дядька. Я поміг йому підняти поверхню стола так, щоб дядько міг її бачити.
– Тепер випускаю ракету!
– Перевір електронну завісу! – остеріг дядько.
Семен глипнув на невеличку апаратуру.
– Ніхто не може нас ні підслухати, ні підглянути. А втім, я забезпечився перед усякими несподіванками. Коли б хтось таки включився, автоматично вимкнеться наша розмова і починає діяти заслонна алярмова система.
Семен приспособив кількома рухами апаратуру скляної плити стола. Появилися невиразні смуги, згодом почав пересуватися краєвид.
– Бачите, дядьку?
– Бачу. Це горби, ось хати, ріка.
– Тепер знижу політ ракетки і звільняю швидкість. Ми над центральною Африкою.
Картина стала ще чіткішою. З гущі пралісного підшиття вистрілювали високі пальми. Травами мчало стадо антилоп, здалеку видніли круглі хижі муринської оселі.
– Це якась забута околиця! – дивувався дядько.
– Годі подумати, щоб сьогодні в Африці існували такі нецивілізовані племена.
– Ех, якби я скермував ракетку в глиб Радянського Союзу, ти побачив би куди гірші оселі!
Семен кермував ракеткою вздовж ріки, а вона то звільнювала свій лет, то мчала з такою скорістю, що на екрані тільки й миготіли невиразні жовто-зелені плями. Деталі землі почали зникати, появилися великі географічні конфігурації, цілі пасма гір, ріки стали крученими ниточками, зникали міста, і земля видимо набрала кулястої форми.
– Висота п’ятдесят тисяч метрів! – пояснив Семен. – Летимо далі вгору!
Я спостерігав це видовище з запертим віддихом. Здавалося, що це не ракета, а я лечу у безпросвітні простори, з яких видніли континенти й океани, наче на малому глобі. Ось появилася Європа, вона поволі разом з африканським масивом оберталася вправо, появилися обидві Америки, а згодом знову Тихий океан. Наша планета маліла й маліла, її обриси стали невиразні, замрячені.
– Це атмосфера, – пояснив Семен.
Та ось ракета почала опускатися знову на землю. Росли виміри глобу, виразніше почали виступати зариси суходолів. Океаном плив корабель, що залишав за собою смугу білої піни, на мить майнули морські хвилі, і враз усе зникло. Семен вимкнув апарат.
– Ракета спочиває на дні моря. Невеличка експлозія виключає, щоб вона будь-коли виплила на поверхню води. Кінець!
Дядько задумався.
– Здійснюються наші задуми! – промовив тихо. – Шкода тільки ракетки!
– Не маємо іншого виходу! – відповів Семен. – Я міг би стягнути її назад, але це небезпечно. Могла б попасти в непокликані руки тих, що її шукають. Не можемо рискувати, це втрати враховані на конто наших проб. Гірше те, що кожного разу втрачаємо цінну кількість погінного матеріалу.
– Так! Маю невеликі тільки припаси. Мінеральних сирівців для продукції К7 мало, і їхня видайність невелика. Те, що маємо, я випродукував продовж багатьох років. Шукати сьогодні за рідкісним мінералом стає небезпечно. Боюся, що вже звернули увагу. Казали мені, що хтось викуповує непотрібний досі рідкісний мінерал невідомо для якої цілі, бо ж він невжиток. А коли почнуть його досліджувати, можуть попасти на те, що й ми: на силу, яка усуває гравітацію. Це знищило б усі наші плани.
– Хіба, – додав по хвилині, – пошукати б нам К7 деінде.
– Деінде?
