_{Обкладинка роботи Мирона Левицького}

Жанр літературної фантастики давній, як сама література, писана чи усно переказувана. Фантастика колись насичувала багато літературних жанрів, і тому в окремі рамки не замикалася, як це сьогодні ми звикли її визначувати пригодницькими, а ще більше науково-фантастичними романами, повістями й оповіданнями.

Славні подвиги предків різних народів зберігалися в переказах, легендах й епосах. Чого не донесла пісня сучасників, доповнювала уява нащадків. Елементи фантастики лишили нам міти, в яких віддзеркалилися прагнення людини доповнити своє обмежене пізнання інтуїцією та уявою.

Літературна фантастика як плід творчого слова людини, образів і подій та героїв із невідомого, концентрувалася головно на тому, що найбільше цікавило сучасників. Питання про потойбічне життя, якому не все відповідь могла дати Біблія і Св. Письмо, зокрема в деталях образів того життя, створило окрему літературу апокрифічного характеру, напоєну фантастикою; походи хрестоносців у Св. Землю, війни з «невірними» дали романтику лицарського епосу, що в нас за цвів незрівняною перлиною – «Слово о полку Ігоревім». Народна пам’ять зберегла ще старших лицарів – героїв, змальованих рисами фантастичної сили і характеру, лицарів старого Києва: Святогора, Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Олексія Поповича, Михайлика, князя-характерника Олега і Кожум’яку, що силою, хоробрістю і відвагою та шляхетністю серця дорівняв лицарям.

Гуманізм, нові відкриття континентів йшли в парі з новими ідеалами європейської літератури. Горизонти «Паломника ігумена Руської землі» поширюються з інших мотивів далеко за моря, в нові континенти, заселені незнаної цивілізації і раси людьми. Ідея здобуття золота і пригод в нових краях, подорожі через океани захоплюють уяву письменників аж до наших часів. Біла раса, поширюючи свої володіння в Африці, Азії і Америці, – створювала нові контакти, кольорове життя певних груп людей, що давали матеріал з екзотики, повної фантастичного життя, багатого в пригоди. Постав пригодницький роман, повість й оповідання, зокрема в літературах народів з багатим досвідом мореплавства, здобування колоній…

Останні два століття багаті науковими винаходами, як вислід людської уваги до матері альних дібр і технічного розвитку в ділянках промислу та індустрії. Розвинулися засоби транспортації і зв’язку на суші й морі, розвиваються нові – в повітрі.

Відомості про землю, її суші і моря мало лишили місця фантазії. Про все маємо точні відомості, всюди фантастику, мов казку, витискає наука. Але наука не все ще розв’язала. Наш світ у Сонячній системі ще криє багато таємниць, і таємницею є й наша Земля у майбутньому. Туди стріляє ум та уява письменника. Науково-фантастичний роман, повість і оповідання – це цінний жанр нашої сучасної літератури. Можливо, наша українська література не може хвалитись великими досягненнями в цьому новому жанрі, але вона вже багата в інших народів. Людська уява ніколи не заспокоїться і постійно намагається випередити факти пізнання. І не міняється природа людини. Вогонь творчої волі ніколи не гине, і не вигасає боротьба за вільну творчість. Не вигасає боротьба за основні підстави людського життя одиниць і народів, їх волю, що гарантує свобідну творчість.

Наш автор – Юрій Тис – уже відомий своїм пригодницьким твором «Рейд у невідоме». Цим разом він обдаровує українського читача новим твором з наукової фантастики. У ньому письменник проникає фантазією у майбутнє своєї нації і її боротьби за визволення. Героями твору є українські емігранти, науковці, що новою зброєю змушують ворога до капітуляції і тим допомагають визволенню свого народу. Автор ніби солідаризується з Іваном Франком, здійснюючи його поради молодому поколінню: «Мовиш: нині інші війни. Ну, то іншу зброю куй…» На цю нову зброю вказує автор.

Але Юрій Тис не з тих проповідників утопії, що в науці бачать чародійну паличку того пізнання, яке з чортів чинить ангелів. Він її оцінює лише як новий засіб у старій боротьбі за вічні ідеали добра і правди та свободи. Лицарі майбутньої України продовжуватимуть плекати прикмети душі запорозьких воїнів, тільки новими формами, новою зброєю їх виявляючи.

Б.С.

Спека вже три дні. Сьогодні ступив у розтоплений асфальт, і черевик застряг у ньому. (Ношу трохи завеликі черевики).

– Гасько! – чую, гукнув Семен.

Дівчина, що мчала автом, на мить глипнула в мій бік. Заскреготіли гальма, і до авта підбіг Семен. З променистих очей Гаськи струменіла радість. Семен відкрив дверцята.

– А я що? – спитав я, підбігаючи з черевиком у руці.

Ми їхали широкою вулицею, опісля Гаська звернула в переулок і далі помчала алеєю поміж дерев, що саме квітнули голубим квітом.

«А що, якби встромити пальці в її розкуйовджену чуприну», – подумав я, але сказав:

– Усякі тітки кажуть, що я романсую з тобою!

– Знаю, – відповіла Гаська, – і перестерігають мене перед тобою.

– Га-га! Бачу, що люди добре знаються на моїх прикметах! – засміявся я і подумав: «Чому це тітки цікавляться тільки нашими справами або виставами крамниць?»

Щодо цього другого випадку раджу кожному приглянутися до тих тітусь, як їм блищать очі, коли розглядають усякий хлам! Я думав, що це звичай із старого краю, який вони принесли з собою разом з вишивками й варениками. Традицію плекають! Але дядько Павло, почувши від мене цю думку, постукав мені пальцем у чоло. Дивує мене теж, що вони згадують з надзвичайним хвилюванням ті їхні табори в Німеччині, в яких сиділи кілька років. Давно це було, чи не сорок літ тому, а може й вісімдесят. А вони, ті тітки, хоч сотка в них (медицина!), як зійдуться, то тільки про їжу й табори. Мушу поглянути в бібліотеці, що там діялося в тих таборах, коли люди так довго згадують їх, наче якесь надзвичайне щастя.

– Бо проводили час на ледарстві та плітках! – відповів на мій запит дядько Павло.

Проте не вірю йому; знаю, що дядько несамовитий цинік. При цьому тримаються його штубацькі витівки.

Гаська має Семена, але відпирається цього. Кинула в мене пачкою сушеної картоплі, коли я спитав її, чи на постійно. Семен і я живемо на кошт дядька Павла. Семен учиться чогось і працює важко (навіть по ночах), а я «відомий» непотріб. Так говорять про мене тітки. А дядько сказав одного разу:

– Може б ти записував те, що діється в світі?

Це був натяк на дивний факт, що я написав декілька новел, і їх помістив торонтський «Гомін України»; це газета, яка виходила яких сорок років як тижневик, а тепер стала нарешті щоденником.

«Непогана пропозиція», – подумав я, проте відповів згорда:

– У світі не діється нічого!

Це мало означати, що я стою вище подій, які, власне, не є подіями, а так собі, буденними історіями людей та держав.

Ми заїхали під садибу Гасьчиних батьків. Я пішов до гаражу почистити черевик, при цьому глипнув на дівчину. Дуже добре виглядає у вузеньких штанах і маленьких черевичках. Вона підхопила мій погляд.

– Не цікавлюся дівчатами, що мають хлопців! – кинув я і пішов у гараж.

У вітальні Семен саме вітався з мамою Гаськи, пані Іриною. Я завжди дивувався, що в Гаськи така молода мама. Медицина, певно!