Семен подав нам пластикові кружки, і ми почали шукати місць, куди повітря видобувалося в порожній простір. Різниця тиснення була велика, повітря з шаленою скорістю виходило й видавало при цьому цей несамовитий свист.

Я знайшов першу діру. Приклав до неї кружок, і повітря перестало виходити. Тиск однієї атмосфери притискав кружок до стіни з такою силою, що вповні і щільно затикав отвір. Згодом Гаська знайшла два, а Семен останній.

Тепер ми заспокоїлися. Небезпека минула. На екрані пролітали ще кусні небесної матерії, але більше нас не чіпали.

– Ми попали в густий дощ розбитих частин матерії, – пояснив Семен, – вони летять у безвісті цілими масами. Ніхто досі не знає, як вони творяться і що спричинює їхній рух. А тепер до праці. Треба ущільнити тривало наші стіни.

Ми покінчили роботу, і знову вхопила мене нудьга. Що робити? Навіть Семен із своїм знанням, від якого таки залежало наше життя, видавався мені мудрагелем. Всі його пояснення мене дратували. Я тоді закусував губи й робив усі зусилля, щоб мовчати. Одного разу не втримався і завив. Завив як собака.

– Семене, – спокійно промовила Гаська. – Панько збожеволів!

Семен зашепотів щось Гасьці, і вона залишила мене в спокою. А згодом прийшла до мого ліжка й подала мені води.

– Напийся, це тобі поможе. Я теж, коли подратована, п’ю воду.

Я справді відчував спрагу. Випив, глянув на неї сердитим поглядом і відвернувся до стіни.

Опісля, пишучи мій щоденник, я переконався, що спав два дні і дві ночі. Гаська подала мені насонний напій. Моя помста буде страшна!

Я вже маю досить. Хотів би відпочити десь у горах, чи над морем або рікою. Ось тільки що зникло марево московської ракети, а вже насунулося на нас тривожне питання: де наша Земля, куди нам до неї летіти?

Рахунки рахунками, але якщо хтось з нас помилився, записуючи скорість чи ті клятущі кути, тоді пиши пропало! Віками можемо так блукати по Всесвіту, якщо так довго зможемо жити. І ні до кого не можемо мати претензій. Бо коли ми вирушали в цю подорож, то знали, що п’ятсот чи шістсот років не має тут ніякого значення.

А що буде, як Гаська захоче одружитися з Семеном? І дівчина буде права, бо як довго ждати їй? А що тоді? А як прийдуть діти й почнуть у своїй безтяжкості літати по кімнаті? Чим їх прив’язати? Самі проблеми!

Та найважливіше – це розпізнати наше Сонце. Ми повсякчасно виглядаємо його, то справа чи зліва, то вгорі чи під нами. Були зорі ясніші й темніші, більші й менші, але котра з них наше рідне, кохане Сонце?

А наша «Сорока» летить – не сколихнеться! Наче б стояла на місці, до чогось прикріплена. Прорізувала простір – але чи справді? Згідно з обрахунками, Семен наставив ту саму скорість, з якою ми летіли сюди. Тільки провірити це годі, бо не було ні одного порівняльного тіла. А як К7-мотори не діють, або вказівник скорости попсувався? Тоді ми можемо стояти на місці до кінця світу. Або, може, летимо не туди, куди слід?

Проблеми, проблеми!

Мабуть, і Семенові було важко, бо часто втрачав настрій. Він же відповідав за нас, але що нам з того? Тепер і моя злоба до Гаськи відступила на десятий план, ні думати про це не хочеться!

– Ну що ж, спробуємо нав’язати зв’язок з дядьком, – заявив одного дня Семен.

Гаська радісно стрибнула до апарату.

– Тільки обережно, кодами і коротко! – остерігав Семен.

Гаська висилала сигнали і пильно наслухувала. Відповіді не було.

– Може, дядька дома нема, – піддав я.

Так ми шукали за дядьком три дні, аж урешті апарат відізвався.

– Маємо, маємо! Успіх великий! – чітко мовила Гаська.

– Де ви? – запитував дядько.

– Самі не знаємо!

– Коли вертаєтеся?

– Не знаємо, дядьку…

– А що ви знаєте? Вертайтеся і будьте обережні! Ждатиму! Кінець!

Гаська вернулася на своє місце.

– Оце добре, що повідомили дядька! Дуже тішуся, його голос цілком не змінився! Коли будемо дома?

Семен знизав плечем.

– Не знаю, може, за тиждень, може, за два.

Та ось другого дня я помітив зорю, що блистіла особливо яскраво. Вона була перед нами, тобто в напрямі нашого лету. Ми не спускали її з очей і невпинно спостерігали, як вона більшає і світить дедалі сильніше.

Незабаром ми впевнилися: це було наше Сонце.

Десь довкола нього в теміні неба обертається наша Земля. А на ній хатина, в хатині дядько. А там, у смішно малій віддалі – місто, у ньому ж наші родичі і друзі.

Я поклався на ліжко і склав руки на грудях.

– Як приїдемо, піду зараз до кав’ярні на добру, запашну каву!

– Що ти? – здивувався Семен. – Ми ж прилетимо у праліси!

– У дядька є кава, я зварю! – заявила Гаська.

– Тоді вона не буде ні добра, ні запашна!

Це була моя помста!

– Полетимо так, щоб бути від Сонця на тій самій віддалі, що й Земля, – говорив Семен, – тобто перейдемо в його орбіту тоді, коли воно буде… ні, коли бачитимемо його таким завбільшки, як із Землі. Тоді напевно зустрінемо без труду нашу Землю.

Я мовчав, мав уже досить нашої подорожі і «Сороки». З величезною радістю з’їв би тарілку рижу з малиновим соком.

Я задрімав.

Здавалося мені, що все в просторі стоїть на місці. Але ж насправді усе: і сонця, і землі, і метеори, і астероїди, і хтозна-що ще – мчало із страшною скорістю! Подумати – аж віддих запирає.

І ми мчали в напрямі нашої любої Землі, а вона більшала і більшала з дня на день, а далі з години на годину. Мчав час, і мені прийшло на думку, що і ми, люди, які невідомо пощо появилися на світі яких сто тисяч років тому (дрібниця!), теж є певного роду вибухом космічного стилю, – мчимо в майбутнє і не знаємо куди: на нашу загибель, а чи на щастя?

Семен увімкнув контроль радіації, радари та інші потрібні йому прилади.

– Ідеться про те, щоб не попасти на шкідливі випромінювання. Поясню, – додав у відповідь на запит Гаськи. – Досі не досліджене випромінювання, тобто не досліджене достатньо, окружає Сонце і планети нерегулярними течіями. Це наче звої сильної радіації навпереміну із слабшою, а то й з просторами, цілком від неї вільними. Ці простори мають вид спіралі, і нам слід летіти в ній, щоб не наражуватися на можливі прикрі наслідки. Ось тут окуляри з відповідними фільтрами. Крізь них можемо бачити простори, заражені радіацією, і теж вільні від неї.

Він дав нам по парі окулярів. Крізь них я побачив довкола Землі, Сонця та інших планет фіолетові смуги, наче застиглі в несамовитому вирі.

– Бачите? Ми мусимо обминати їх! Тому зменшимо скорість і летітимемо луком у місцях, де радіації немає.

Ми летіли тепер поволі, яких два кілометри на секунду. Семен вправно скерував «Сороку» в широкий коридор, в якому не було фіолетової мряки.

– З невідомих причин ця радіація пересувається в інші місця, а часто цілком зникає. Ось, наприклад, як ми починали нашу подорож, дядько провірив, що її не було, і ми могли безпечно летіти в простори.

Семен при кермі сидів далі в окулярах, ми скинули їх і приглядалися до нашої Землі.

Уже стало видно темніші моря і зелено-жовті континенти, але цілий глоб був оточений блакитним сяйвом, атмосферою Землі. На обох полюсах видніли білі плями льоду і снігу. Збоку, у великій віддалі, ми завважили Місяць, жовтий кружок величини шпилькової голівки.

– Мені все ще важко звикнути до законів гравітації. Обертається цей Місяць довкола Землі, а здається, що висить у просторі. Чому не впаде? А Земля? Як вона вдержується в порожнечі, та ще від початку світу вертиться довкола безмежно далекого Сонця?

– Я теж не сприймаю цього явища. І вчилися ми про притягання матерії, і все було ясно, а ось коли глянути на це збоку – страшно робиться! – заговорила Гаська.