Він сів у своє крісло й мовив далі:

– Насамперед слід відкрити велику браму на березі яру. Крізь цю браму ми вилетимо з нашого підземелля. Опісля слід її закрити. Зверху вона вкрита природними хащами і травами, подекуди і скелями. Ніхто не в силі її знайти. Так само як відчиню її з моєї навігаційної кабіни ось цим вимикачем тепер, так і тоді, коли повернемось на Землю.

Семен порушив вимикач. Перед нами відчинилася поволі брама, ми побачили обрій і небо з зарожевленими хмаринками.

Він одягнув грубезні окуляри.

– Це електронний бінокль, яким можна бачити в темноті, що більше, теж і невидне проміння, яким шукають ракет. Хочу провірити, чи і нас не шукають. Усе гаразд, небезпеки нема. Можемо рушати.

Гаська гризла ніготь, а я не міг промовити ні слова. Ми ждали хвилину. Тоді відчули ледь помітний порух нашої «Сороки». Ми висувалися з підземелля. Гаська глибоко вдихнула повітря.

Апарат загойдався і висунувся з зали. Семен увімкнув підойму. За нами зачинилася важка брама нашого сховища.

Ми почали політ у космічні простори.

Поволі відсувався від нас стрімкий берег провалля, ми пливли в поземному напрямі, досягаючи середини велетенського яру. Я бачив крізь прозору долівку глибоко під нами вузенький пояс ріки та верховіття відвічних дерев пралісу. Ми пливли. За годину, за дві, а, може, і скоріше, будемо поза атмосферою нашої Землі.

Раптом я помітив, що Семен втратив спокій. Схвильовано торкався ґудзиків, споглядав на різні світелка перед собою, перегортав сторінки інструкцій, які я завважив перед ним на столику.

Гаська, що аж поклалася на долівку, щоб приглядатися землі, схопилася з криком:

– Семене! Опадаємо в яр!

Я глипнув униз. Справді, ми зсунулися додолу, ріка стала більшою і виразнішою. Тепер я глянув на береги провалля. Вони були вище нашого рівня.

– Що сталося, Семене?

– Семене! – скрикнула налякано Гаська.

– Тихо! Чую вас! – гукнув не своїм голосом Семен. – Не заважайте! Сам бачу, що сталося!

Ми вмовкли. Споглядали то на Семена, то на землю. Врешті Гаська впала на крісло й заламала руки. А Семен і далі пробував усякі ґудзики та підойми, пильно спостерігаючи вислід своїх намагань. На вид був спокійний і опанований. Усе ж таки ми спадали щораз нижче.

– Дурень, дурень! – люто закричав Семен. – Маю, тепер усе гаразд.

І справді, наш космічний корабель зупинився, перехилився трохи на бік, і враз ми всі відчули, що летимо вгору.

– О! – з полегшенням зідхнув Семен. – Це була неабияка проба нервів! – І він відхилився на спинку крісла та замкнув очі.

– Дрібниця! – сказав я, хоч голос ще в мене тремтів. – Раніше чи пізніше були б піднялися. Не було чого хвилюватися!

Гаська глянула на мене, змірила мене від стіп до голови:

– Хвалько! – сказала й відвернулася. – А на ногах устояти не міг!

– Хто? Я? Я?

Гаська явно зігнорувала мене й звернулася до Семена:

– Як це трапилося?

– Як бачите, – промовив Семен, – тут є сотні ґудзиків, з десяток підойм і десяток світел. Усе треба знати, що до чого належить. Найбільше роботи при старті і приземлюванні. Тоді треба бачно звертати увагу на речі, яких нема ні в літаку, ні в звичайній ракеті. Треба регулювати напругу К7, давати належний напрям та скорість, подбати, щоб летіти пласко, віднайти заздалегідь накреслену трасу, щоб не попасти в космічну радіацію… та що вам про це говорити?

Замовк на хвилину, справив напрям лету і мовив далі:

– І ще двоє таких як ви на борті!

Гаська:

– Як то «двоє таких як ви»? Ти не викручуйся, а признайся, що сталося!

– Я вже сказав вам: важко підійматися, та ще коли я ні разу цього не робив! Помилився, забув увімкнути щось там, нема що говорити про деталі!

А ми вже таки високо піднялися. На землі зайшли тіні, мабуть, настав вечір, або й ніч, а нас яскраво освітлювало Сонце. Гаська наклала чорні окуляри. Я зробив те саме.

– Я не можу тижнями, або й місяцями сидіти при цих приладах! – заговорив Семен. – Будете і ви трохи відсиджувати свій час. Треба буде і вам навчитися міжзоряної навігації!

– Мені? – якимсь ображеним голосом промовив я.

– Навіть не думаю! – заговорила Гаська.

І в неї голос виходив зневажливим.

– В такому разі виходьте! Скоро! Ледарів мені тут не потрібно!

– Збожеволів! – заявила Гаська.

Я тільки покивав головою.

– Ходи до мене, Гасько! – кликнув Семен.

Гаська підійшла, і він почав поясняти їй, як можна міняти напрям лету вліво, вправо, вгору й униз.

Опісля провів подібну лекцію зі мною.

– Летимо тепер із скорістю 8 кілометрів на секунду.

– Тобто, на людській мові? – спитала Гаська.

– Спробуй порахувати! – відповів Семен. – Ось тобі перша практична лекція.

Гаська почала числити на папері, а я теж.

– Виходить мені 2000 кілометрів на годину.

– А тобі? – звернувся Семен до мене.

Я ще не був готовий.

– А мені щось біля шести з половиною тисяч. Ми, певно, помилилися!

– І ще як! Летимо із скорістю 28 800 кілометрів на годину. Ясно?

– Не розумію такої скорости. 280 на годину так, але 28 000 не розумію.

– Хіба тільки те, що летимо досить скоро! – докинув я.

Ми почали потрохи розглядатися по нашому приміщенні. Гаська пішла до своєї кабіни впорядкувати речі, і я теж поскладав свої. Моя кабіна була маленька, вузенька, не було куди рухнутися. Побіч неї мав кабіну Семен, по другому боці коридору Гаська. По якомусь часі ми знову зійшлися в навігаційній кабіні.

– Гляньте, гляньте, наша Земля! – з захопленням кликнула Гаська.

Ми глянули позад нашого корабля. Навіть Семен піднявся із свого місця і дивився разом з нами.

А Земля стояла за нами, як велетенська куля, освітлена з одного боку Сонцем. Ми бачили ясно контури Азії і моря. Береги Землі мали ореол блакитної краски, і тому не відрізнялися чітко від чорного неба.

– Це наша атмосфера! – пояснив Семен. – У ній заломлюється сонячне світло, і вона замазує крайні контури Землі.

На чорному тлі це була надзвичайна картина! Ми мали Сонце зліва, зорі було видно винятково чітко, вони засівали нескінченною кількістю небо. Над нами, з боків і під нами сяяло ціле море зір, а їх було видно багато більше, як у найкращу ніч на Землі!

Ми стояли довго мовчки, захоплені маєстатом небаченої досі природи. Тільки Семен відійшов до свого навігаційного стола провірити напрям і скорість нашого лету.

Коли ми поверталися з Гаською до передньої кабіни, дівчина промовила:

– Мені так гарно на душі, і так легко йдеться, наче б пливла в повітрі.

Те саме відчував і я.

– Звичайна справа! – завважив із свого місця Семен. – Віддалюємося від Землі і втрачаємо на вазі. Я певний, що кожне з нас важить тепер не більше двадцяти кілограмів. Сідайте краще і припоясуйтеся до крісел.

Ми послухали і сиділи спокійно, вдивляючися перед себе. А там видніли тільки зорі. Мільйони зір на безконечно чорному небі перед нами, по боках, згори та знизу.

– І так можемо летіти сто років? – збентежено запитала Гаська.

Семен засміявся:

– Що там сто років?! Тисячі і мільйони, і цілу нескінченність! Хіба що причалимо на одній з тих зір більш або менш щасливо.

– А де Місяць? – здивовано спитала Гаська.

– Вийшов саме з-поза Землі! – відповів я, бо перед хвилиною глянув туди.

І ось перед нами знову стояла чудесна картина Всесвіту. Місяць викочувався з-поза земної кулі, наче б народжувався з неї. Коли Земля мала блакитну краску, Місяць був золотий, ще більше золотий, як із Землі. Ми мовчали, захоплені неймовірною красою космосу.

Земля на наших очах маліла, ми швидко віддалювалися від неї.

– А Місяць мандрує своїм шляхом! – промовив Семен. – За кілька годин ми зустрінемося з ним.