– Еге ж, не на нашій планеті. Місяць, наприклад, не має магнетичного поля. Яка причина – не знаємо. Може, тому що нема в ньому заліза, але теж можливо, що там є мінерал, споріднений з К7. Це тільки здогад.

– Я вже певен, що полечу на Місяць! – засміявся Семен.

– І я! – додав я знічев’я та й сам зразу ж злякався такої думки.

– Може, на Місяць, а може, ще дальше! Нічого ми не знаємо. Подорож на Місяць не така цікава, обидві експедиції, що їх досі вивінувала міжнародна організація, повернулися з негативним вислідом. Нічого цінного не знайшли, і тому готовлять польоти на інші планети. Це нам на руку. Треба б причалити для безпеки на невидній стороні Місяця, щоб навіть випадково ніхто нас не міг завважити. Прослідити фільтрами для темних випромінювань поверхню за покладами мінералів для виробу К7. Треба…

Дядько говорив наче б до себе. Розвивав плани та проблеми, аналізував питання безпеки, висловлював здогади й сумніви.

– Ідеться про те, щоб поклади були на поверхні Місяця. Закладати там копальні немислимо. Усе доведеться дослідити на місці.

Дядько запалив погаслу сигару.

– Можливо, наші припаси доведуть нас до нашої мети. Тоді міжпланетарний політ стане зайвим. Подумаю ще і вирішу! Побачимо!

– Побачимо! – засміявся Семен, повторяючи звичне дядькове слово, що означало кінець розмови.

І таки час було кінчати розмову. Семен прохав поздоровити Гаську і її сім’ю, я долучився до привіту, і ми вимкнули апарат.

– Несамовиті історії! – заговорив я до Семена.

– Поволі входитимеш у ці наші оправи і побачиш, що вони не тільки несамовиті, але й дуже небезпечні. На кожному кроці нам грозитиме смерть. За велику справу. Якщо ти готовий… як це написано в старих книгах? Як закликали козаків до війська полковники Хмеля? – Семен потер долонею чоло; врешті пригадав собі: – «Хто хоче, щоб його за віру Христову, за отчизну на паль вбивали, четвертували, вплели в колесо, жахливо мучили і стяли, хто хоче горло для тих святих справ віддати, хто цієї смерти не боїться, хай іде з нами!»

Звернувся до мене:

– Якщо ти, Паньку, готовий, якщо ти хочеш…

Я виструнчився:

– Так, я з вами. Наказуй!

Ми стиснули один одному долоні.

Я залишився сам. Блукав по перелісках, роздумував. Уночі опанував мене страх. Ану ж уб’ють мене справді? Катуватимуть? Не знав, хто міг би це робити, але коли тобі вибивають зуби, факт є фактом, і не має значення, хто це зробив. Гинути, коли перед моїм молодим життям забави, дівчата? Згодом ці думки кудись провалились, і на місце страху в мені появився геройський настрій. Рішений на все, я заснув спокійним сном.

Ми завернули автом на широке міжконтинентальне шосе і помчали щонайвищою скорістю. Провадити авто без обмеження скорости – це моя пристрасть! Тож я видобув з важкого Семенового воза, що тільки міг: 300 кілометрів на годину! Віз тільки злегка погойдувався на ледь помітних нерівностях асфальту, і мені здавалося, що не їду по землі, а пливу в повітрі. Під містом ми стрічали ще численні авта, але чим далі мчали в глиб країни, тим самітніше ставало шосе. Біля нас пролітали плоскі порожні пампи, пустинні околиці і праліси, непрохідні пущі, повні верескливих мавп та папуг. Здалеку видніли і ось уже наблизилися червоні верхи гір, небосяжних хребтів, скелястих і гострих, наче викресаних потужним, несамовитим приладом у велетенські кольорові брили. Ми їхали у незаселені простори, дикі і первісні, де ніхто не в силі нас слідити ні підслухувати.

Семен дрімав цілу дорогу, був виснажений працею останніх тижнів. І мені пригодився б відпочинок, коли б я думав категоріями мого попереднього життя. Але сьогодні не те: я звик уже спати ледве кілька годин, товктися по незайманих нетрях, вилазити на дикі скелі, а в кімнаті дослідів провірювати простір, розшукуючи підозрілі хвилі і негайно міняючи наші. Нас шукали всі держави світу. Ставало дедалі тісніше у просторах, розмови з дядьком ми мусіли обмежувати до найважливіших тільки вимін думок. Ми мали ракети більших вимірів, а складові частини до них виробляли ночами в заводі Семена.

Я зменшив скорість авта. Семен прокинувся й ввімкнув особливий радаровий прилад. Я глипнув на екран. У віддалі кількох сот кілометрів ні позаду нас, ні перед нами не було живої душі. Ось ще хвилина, і я повернув у глиб зелені. Тут ми заховали авто так, що з шосе не було його видно, і рушили в ліс. За кілька годин ми опинилися над глибоким проваллям. Ген унизу плила велетенська ріка, яка губилася у непрохідних пралісах. Але нам ніколи було втішатися чудесною природою. Ми подалися швидким кроком майже незримою кам’яною стежкою вздовж провалля.

За невеликим виступом скелі ми зупинилися. Аж тепер я помітив, що Семен несе подовгасту скриньку, яку саме тепер відчинив. У ній лежали довгі вузькі ракетки. Звільна наставляв Семен перстені на їхніх голівках: 50, 30, 10, 5. Провіривши якісь дрібні прилади, він впустив ракетки у вижолоблені в скелі приміщення для них.

Ми верталися середньою скорістю. Надходив вечір, небо зайнялося яскравими кольорами, і здалеку замерехтіли внизу тисячі світел міста. Ми не мали потреби в’їжджати у місто. Завод був розташований у підміській горбкуватій околиці, сусідами були люди, які бажали відпочити від великоміського гамору і в цій дільниці мали свої котеджі.

У кімнаті ми вглибилися у фотелі. Семен покликав прислугу й замовив вечерю. Примкнув очі. Останні тижні вичерпали нас до краю.

– Але завдання виконали на час! – промовив Семен, неначе відчуваючи мої думки. – Після вечері зголосимо дядькові: ми готові!

Я мовчав. Напівугруз у фотелі і сам не знав, коли здрімнувся…

Раптом я схопився. Те саме зробив Семен. Під дверима почулася гостра перепалка слів, чути було голос слуги і якийсь інший, подражнений, тонкий. Я сягнув до кишені. Зброя як завжди була напоготові. Рвучко відчинилися двері, і в кімнату, наче штовхнений незримою силою, влетів слуга, захитався і ледве вдержався на ногах, в останній хвилині вхопившись рукою за одвірок.

А за ним появилася Гаська. Обличчя багряніло в неї від люті, я не мав часу спам’ятатися, як почув здивовано радісний голос Семена:

– Гаська!

– А Гаська! Я! Чому це не впускають мене до тебе? Які тут порядки?!

Вона грізно глянула на старого слугу.

– Три вечері! – наказав Семен, і слуга вийшов.

– Мене прислали сюди на університетські студії! Як тобі це подобається?

– Мені не подобається! – з місця відповів я.

– Негайно мушу знайти тобі мешкання.

– Яке мешкання? Я буду жити тут!

– Де тут? – це Семен.

– Де тут? – це я.

– Тут, у вас. Маєте шість кімнат?

– Маю.

– Три будуть для мене. Дві з балконом, одну з видом на гори.

– Ага! – скрикнув я. – А нам що залишиться?

– Дві з видом на вулицю, одна з видом на фабрику! – відповіла Гаська.

– То ти вже й встигла розглянутися! – злобно завважив я й заперечив: – Таке не може бути!

– Побачимо! – заспокоїлася вже Гаська. – Дактилі маєте для мене?

Семен без слова відчинив буфет і подав Гасьці коробку добірних овочів.

Приглушено задзвонив телефон. Семен підняв слухавку, очима вказуючи мені другу. Це в нас так завелося, завжди хтось з нас слухав розмову, бо могли бути важливі справи, які треба б послухати другому, або записати на стрічку. Гаська орієнтувалася в нових умовах негайно, вона приклала до вуха третій мікрофон.

Я почув голос.

– Семен?

– Так!

– Тут Рауль. Як буде? Прийдеш до мене?

Семен глянув на годинник. Це Рауль, шеф департаменту і його приятель, пригадував йому, що вони умовилися на сьогодні.

– Прийду напевно, тільки не знаю коли. Як дівчина в хаті, ніколи не знаєш, коли зможеш вийти.

Гаська вигідніше вмостилася у фотелі, підобгавши ноги під себе.

– Яка дівчина? Що в тебе за чудасії?

– Дівчина й годі! Приїхала відвідати мене, і тепер маю клопіт. Каже, що буде тут студіювати.