– Далі, встановиш на заводі безпеку проти підслуху і підгляду електронною системою. Не забувай, що давніше і стіни мали вуха, а сьогодні то й крізь них бачити можна. Провір діяння наших самовистрільних пістоль і не забувай, що вони наша таємниця. На здоров’я!

– А тепер справа твоєї Гаськи! – сказав дядько і призадумався. – Це справа в наших умовах нелегка. Але маєш щастя, хлопче, бо дівчина з доброго роду. Можна не одне довірити. І хто знає, чи не добре було б… гм… нас три таки замало до такого діла!

Він глянув на мене допитливим зором, наче б розраховував, до чого я, непотріб, можу йому в цьому випадку пригодитися. Я трохи охляв був від довгого сидіння, тож негайно наструнчився, прибрав енергійний вираз обличчя, та, на жаль, запізно, бо дядько вже звернувся до Семена:

– Там, на заводі, ти будеш сам, а це теж недобре! Ну, побачимо, побачимо! Не знаєш, чи її батько дома?

– Не знаю, ми просто з летовища!

Я не втерпів:

– А, може, і я до чогось придамся вам…

Дядько навіть не глянув на мене:

– На тебе ще прийде час!

Це було все. Не розумію, пощо покликали і мене на цю нараду, хіба щоб випити з ними коньяку й кави.

Другого дня ми удвох пішли до Гаськи. Дівчина стрибнула до Семена від несподіванки й повисла з радости на його раменах. А я стояв сам і не знав, що з собою зробити. Приловив себе, що посміхаюся недоречно.

– Здорові були! – сказав до нас інженер і далі заглибився над своїми планами.

А Гаська лепетіла:

– Знаєш, Семене, що мої батьки придумали сьогодні? Вперлися, що я повинна пізнати інші країни й народи, отже слід мені студіювати в якомусь закордонному університеті. А мені не хочеться!

«Ага, – подумав я, – уже знають про Семена. Хочуть наладнати так, щоб розлука не була дуже болісна».

Семен зітхнув:

– Прийшов я тобі сказати, що мушу виїхати у тропічну країну. Дядько вклав великі гроші в металеву індустрію і висилає мене туди.

Гаська обвела Семена здивованим поглядом.

– Як? Твій дядько має стільки фабрик і ще придбав одну більше?

– І я питав його про те. Для доповнення сітки, – сказав. Мушу їхати.

Віддула губки.

– Надовго?

– На рік-два!

– О, це не довго, час скоро біжить, – завважив я.

А інженер, не відводячи погляду від паперів, вмішався в розмову:

– Це добре складається. Гаська теж поїде за кордон на студії. Не завадить їй побачити трохи іншого світу.

– Коли йдеться про мене, то я його бачив доволі! – прищурив очі Семен. – А куди їде Гаська?

– Ми ще не рішили, врешті, це не пильна справа.

Я хотів сказати, що добре було б, якби Гаська поїхала в те місто, що й Семен, але не вспів, увійшла бабуня, і Семен розповів їй новину.

– Їдеш від нас? А що старий на це?

– Який старий?

– Та твій дядько!

Інженер розреготався над планами:

– Який старий, бабуню? Таж він набагато молодший від вас!

– Що таке верзеш? Ти моїх літ не числи, бо й так помилишся! Ви всі якісь диваки тут. Самі товчуться по світі, і ще дитиночку Гасю намовляють. Серце моє чує, що це затія того старого, дядька твого!

Від того дня Семені мав ще менше часу, як досі.

Часом і я бував з ними, коли дядько Павло випитував Семена, наче на іспиті. Але разом з цим і розповідав про своїх знайомих, описував їхній вигляд, привички і вдачі, і мені здавалося, що, зустрівши когось з них, я міг би пізнати їх від першого погляду. Одного разу він спитав Семена:

– А ця твоя Гаська яка, вперта може, завжди хоче поставити на своєму?

– Не знаю, не думаю, – непевно відповів Семен.

– Як не знаєш, то перевір! Ми мусимо знати все, розумієш? Щоб передбачити реакцію людини. Вміє тримати язик за зубами?

– Не знаю.

– А, може, ти взагалі її не знаєш? Як це так? Іди, іди і перевір. Наприклад, скажи їй, що підете в кіно, а перед самим будинком скажи, що ти роздумався. І знову видумай собі щось таке химерне. А завтра скажеш мені, як вона реагувала.

– Я вже можу сказати! – підхопив я. – Просто не хотів би бути в той час Семеном.

Дядько тільки покивав головою.

Такі досвіди над вдачею Гаськи ніяк не сподобалися Семенові, але дядько був твердий, і Семен виконував його накази без спротиву. А коли Семен переповідав поведінку Гаськи, а я ще й підтверджував, дядько не ховав свого вдоволення.

– Каже тобі правду в очі? Це добре! А тверда і вперта – теж добре! Ну, побачимо!

Цим «побачимо» завжди кінчалися їхні чи наші розмови. Врешті, одного дня дядько вирішив:

– Сьогодні вночі поїдеш. Не прощайся з дівчиною, я це поладнаю. Щоб ні одна жива душа, крім нас трьох, нічого не знала. Ні до кого не пиши, хіба тільки до мене, і то тільки за моїм дозволом. Будемо порозуміватися короткими хвилями.

По хвилині продовжував, відчуваючи, що винен якісь пояснення.

– Вірте мені, хлопці, я маю причини зберігати всі засоби обережности. Мої останні досліди, а головно пошукування за особливими сирівцями, мабуть, звернули увагу ворога. Треба нам звикати до якнайсуворіших вимог обережности, хоч, може, вони і важкі.

Підійшов до сховку в стіні й вийняв звідти папери.

– Твої документи. Вони правдиві, тільки ім’я та прізвище не ті.

Про чимало справ нагадував ще дядько, та врешті простягнув руку:

– Ідіть уже, ідіть!

Коли ми сідали в авто, я оглянувся. У вікні стояв дядько Павло й дивився нам у слід.

Одного дня я стрінув дядька у «Просвіті». Він глянув на мене з-під окулярів:

– Ти що робиш? – спитав.

– Нічого! – відповів я, не згадуючи, що від тижнів сиджу як заклятий над писальною машинкою.

– Ти хворий, – мовив дядько, – засиджений якийсь. Завтра поїдеш до Семена.

– Чого? – здивувався я. – Та це два дні дороги літаком!

– До цього з двома пересадками на провінційних летовищах. Одне з них особливо небезпечне, підмокле, і там чимало випадків. Отже матимеш цікаву подорож.

Летовища були сухі й бетоновані, і два дні пізніше я вже вітався з Семеном.

– Прислав мене до тебе дядько, і не знаю, пощо, – заговорив я, розглядаючись по фабричному бюрі.

– Нічого цікавого тут не бачу. Звичайні бюрові машини, стукіт машин з фабричної зали, крісла й фотелі для директорів. Як і скрізь…

Після обіду Семен розповів мені про свою працю, і повів по будинках заводу. Головний будинок був модерної конструкції і від автостради вражав своєю параболічною кривизною фронту. Перший поверх цілком осклений, а стіни викладено кольоровими плитами з пластичного матеріалу.

В’їзд до будинку попри клумби чудесних тропічних квітів, з-поза яких ледь помітно видніли мармури входу до просторого холу. Будинок був новий, і ніяких змін у ньому не потрібно було робити, але Семен мав свої задуми і впродовж кількох місяців позмінював багато. І так унизу приспособив кімнати для лабораторійних дослідів, а перший поверх призначив на свої бюра та приватні мешкання. З великої світлиці ми вийшли на обширну терасу, з якої виднів далекий простір, пальмовий ліс і скелисте побережжя з білими гривами морських хвиль. З бюра ми зійшли у фабричну залу, в якій тихо шуміли модерні машини, а кілька робітників обслуговувати електронні споруди заводу. Ось так виглядав цей модерний будинок, призначений для однієї з небагатьох індустрій легкої промисловости. Що я можу більше сказати про завод? Нічого! Не розуміюся на техніці, і не дуже вона мене цікавить.

Ми зайшли у велику кімнату, влаштовану наче розкішний салон.

– За хвилину маю виконати останній експеримент, – промовив Семен, – і ти будеш його свідком.

Глянув на годинник. Ми підійшли до великого стола з блискучою поверхнею. Семен вказав мені крісло побіч себе і натиснув невидний ґудзик. У кімнаті звільна потемніло, а стіл почав світити зеленкуватим лагідним світлом. З-під його плити поволі виступили зариси великої мапи.

– За сімдесят секунд починаю, – промовив Семен, – а точність потрібна тому, що мій дослід контролює одночасно дядько Семен.