Згодом дядько частенько говорив зі мною, повторяв свою розповідь, наповняв її подробицями і жадав, щоб я зберіг таємницю, бо світ довкола не такий, щоб чванитися таким справами перед людьми. Раз, рахував дядько на пальцях, хто тебе зрозуміє, коли розповідатимеш про предків і рід старинний? Чужинці, що самі роду не мають, і до тих справ ніякої ваги не прикладають? Що нецікаві їм предки в могилах, бо що на них заробиш? А по-друге, продовжував дядько, треба зберегти таємницю тому, бо все це не розповів я тобі для розваги, а для великого діла, гідного твоїх предків.

– А що робить дядько Павло, чим він займається? – спитав я нетерпляче Семена.

– Отож відтоді і я почав над цим думати і приглядатися з цікавістю до дядька. Що він робить? Чим живе? А дядько кермував своїми фабриками, багато подорожував, відбував наради із своїми директорами. Але поза цим цікавився до якоїсь – мені в той час невідомої – міри новими здобутками науки. Мав свою наукову робітню, де працював над новими винаходами з ділянки атомової енергії на самій грані цього знання. Про ці справи ніхто не знав, і я ніколи не чув, щоб дядько з кимось ділився своїми поміченнями. Так проходили роки. Коли я покінчив середню школу, дядько сказав мені, що я повинен студіювати якусь науку в університеті. Я не знав, яке звання собі вибрати, але коли дядько настоював, щоб я таки подумав і рішився, я відповів, що мрію про те, щоб стати гідним… Ієрархії. Тоді дядько поцілував мене в чоло і сказав, що сподівався від мене такої відповіді.

– Певно! – підтвердив я.

– І так я вчився фізики, хемії, зокрема ж вивчав ділянку атомової енергії, а згодом дядько завів мене до своєї робітні, скритої від цікавих очей у кількох великих кімнатах. Тут дядько впровадив мене у питання гравітації, магнетизму й інших досі не розв’язаних питань, та відкрив мені свої осяги. Після десятків років упертих обрахунків і дослідів, йому поталанило відкрити джерело гравітації, отже сил, які викликають притягання мас у природі. Розумієш вагу цього винаходу?

– Ні, – відповів я.

– Отож слухай і мовчи, хоч би й катували тебе на смерть! Це все розповідаю тобі з доручення дядька. Про ці справи знаємо тепер тільки ми три. І ніхто інший не сміє довідатися!

Я затиснув уста. Таке надзвичайне довір’я до мене, непотреба! Майже дурня в очах інших! Мене огорнув страх.

– Чи ти свідомий, яку силу ми маємо?

Семен стояв переді мною, йому горіли очі.

– Силу більшу від атомової енергії! Силу, перед якою дрижатиме хоч би найбільша імперія світу! І якої, крім нас, ніхто не має!

Наче велике світло загоріло в моїй душі. Я зрозумів! Кинувся до Семена й розцілував його на радощах. Забігав по кімнаті і знову схопив його в обійми. Попав у якесь шаленство, аж Семен схопив мене цупко за руки.

– Заспокойся, селепку! Сядь спокійно! Слухай далі!

Силою вмостив мене у фотель.

– Дядько говорив далі, що тепер спокійно може жити. Він людина літня, і нікому невідомо, коли Провидіння покличе його туди, звідки нема повороту. А тепер він спокійний. У надійні руки поклав ціль свого життя. І тоді ми випили по чарці.

Семен відкрив шафку у стіні і вийняв пляшку та чарки. Налив, ми мовчки випили.

– Від того часу я працював уперто і, мушу признатися, добився неабияких успіхів. Новий світ гравітації давав мені можливості відкривати щораз то нові закони, широко відкрилися перед нами брами великого невідомого. І ми скерували зусилля в одному напрямі. Тільки в одному! У напрямі, за який поклали своє життя наші предки!

Ми знову випили по чарці і закусили. Мене обсіли сумніви.

– А при чому тут я? Не то математики, але й звичайних рахунків не знаю, чим же я зможу вам прислужитися?

Семен глянув на мене.

– Дядько добре знається на людях. Ми обидва з ним не дамо собі ради. Наше завдання тобі відоме, але поза тим нам буде потрібно тебе. Власне, потрібна нам думка тіток про тебе: непотріб! Та про це поговоримо іншим разом.

Він поглянув на годинник.

– Мусимо їхати на летовище. Підвези мене туди. А ще хочу тобі сказати таке: уся ця справа вимагає від мене жити самотньо, не мати друзів, одним словом, робити враження дивака. Щастя, що місто велике, і кому діло до мене? Хто має охоту цікавитися мною? Але ти не повинен зміняти свого способу життя, поводися, як досі.

– Слава Богу! – зітхнув я полегшено.

Семен простягнув мені руку.

– Тільки одне: мовчати! Зрозумів?

– Не потрібно два рази говорити. Я знаю, хто я! – гордовитим тоном промовив я.

– Ієрархія? – засміявся Семен.

– Ієрархія! – відповів я незвичайно поважно.

(Я забув написати, що називаюся, на жаль, Панкратій, а кличуть мене Паньком).

Після трьох тижнів я одержав вістку, що Семен вертається. Я виїхав на летовище в щасливому настрої.

«Щоб радість життя була повною, – думав я, їдучи автом, – потребую дівчини. Але звідки її взяти?»

Говорив я на цю тему з однією тіткою.

– Ти ніколи не одружишся! – сказала твердо.

– Чому? – спитав я лагідно. – Чей же в книжках пишуть, що завжди кожний знайде свою кожну.

– А ти книжок не читай, тільки слухай мене. У книжках усякі дурниці пишуть!

З дальшої розмови виявилося, що це тому, ніби жодна мене не схоче, бо я непотріб. Га-га-га!

Літак прилетів точно, і ми мчали прямо до дядька.

– Наказ виконав. Можемо починати! – це були перші слова Семена.

Цілком зрозуміло, що я не знав, ні який наказ він виконав, ні що можемо починати.

– Сідайте! – сказав дядько і, взявши із стола щось у роді мікрофону, заговорив: – Три мокки і три коньяки!

– Це щось нове? – поцікавився Семен.

– О, так! Знаєш, я для відпочинку розважався смішними винаходами. Це атомовий кухар!

За хвилину відкрився невеличкий отвір у стіні, і з нього висунувся піднос з замовленими напитками.

Ми смакували розкішну каву і ще розкішніший коньяк. Опісля дядько закурив сигару, вмостився вигідно в м’якому кріслі, і тоді Семен почав розповідати.

– Завод невеликий, яких двадцять робітників. Адміністрація добре наладнана. Машини найновішого типу. Продукують металеві збірники масовою системою, розміром від п’яти до двадцяти літрів.

– Околиця?

– Невеличке місто, чужинців мало. Руського духу не чути. Ще ні один москаль туди не заходив.

– Можна здружитися з жителями міста?

– О, так! Я сам познайомився з шефом департаменту внутрішніх справ, людина привітлива і права. Рауль зветься.

– Околиця міста? Край?

– Гори, рівнини слабо заселені. Автострад три, доріг небагато.

– Є ще інша металева індустрія?

– Є, але не багато.

Дядько в задумі димив сигарою. Мені було дивно, навіщо мене сюди покликали, коли я ні знавець бляшаних збірників, ні географ. Може, і спитав би їх, але дядько почав:

– Поїдеш туди, купиш завод і залишишся там два-три роки. Треба придумати щось, бо люди будуть розпитувати, куди ти дівся. Це я вже щось затію. Може, ми нібито посварилися, і ти пішов собі від мене геть, або я нагнав тебе, побачимо. Маєш яких друзів, яким ти повинен сказати, що покидаєш місто?

– Ні-і. Ні, не маю.

Дядько відчув вагання в голосі й насторожився.

– Семене, кажи правду!

І звернувся до атомового кухаря:

– Три кави і три коньяки!

Це мені сподобалося.

А до Семена:

– Ти мені кажи правду! Гаська?

Семен підвів брови.

– Гаська! – відповів дивним голосом.

На щастя, атомовий кухар обслуговував швидко, і ми вже сьорбали гарячу каву.

– Пам’ятай, Семене, відсьогодні між нами не може бути ніяких недоговорень, ніяких притаєних справ. Ворог має засоби без обмежень, і такі ж можливості. А нас є поки що тільки три, – він глянув на мене, – і нікого більше. Напевно знайдуться ще інші противники у світі. Мусимо бути надзвичайно обережні! Мусимо знати один про одного все, до найменших подробиць!

Семен притакнув, і я за ним, хоч не був певен, чи дядькові слова відносилися теж до мене.