– Зрозумів! – відповів я і, за військовим звичаєм, повторив наказ.

Я не рухався з місця, був цікавий, що дядько скаже Семенові і Гасьці. Але дядько глянув запитливо на мене:

– Ти що, захворів?

– Ні!

– Тоді рушай у дорогу!

– Я хотів тільки знати…

– Маєш наказ, тож нічого тобі більше знати. Ми ще не розв’язали нашої організації.

Прощаючись, я помітив, як злорадісно гляділа на мене Гаська. Кожна моя поразка була її перемогою і навпаки.

Я пішов до моїх хлопців. Повідомив їх про звільнення із служби. Усю зброю, за винятком малих пістоль і однієї рушниці для оборони в часі подорожі, вони залишили на місці. Опісля ми звільнили полонених.

– Можете йти собі окремо, або з нами. Як вам краще й вигідніше.

Вони радо погодилися маршувати разом з нами.

Другого дня ми дійшли до сховку, у якому стояло наше авто. Я взяв з собою трьох хлопців, усі інші з моїм заступником залишилися на місці; автобус приїде по них завтра.

Рауль зрадів моїми відвідинами.

– Куди ви ділися? Що трапилося з вами? – почав розпитувати, але я відповів, що все розкаже йому Семен.

Вечором я летів уже ракетним літаком. У дорозі трохи подрімував, трохи пригадував собі минулі події. Ось тут, при пересадці на цьому летовищі, схопили мене москалі. У цьому літаку я з нудьги залицявся до дівчини. Чомусь і серце сильніше забилося. Вчарувала мене, чи що?

Другого дня я стояв перед батьками Гаськи. Мати поплакувала з радости й невпинно розпитувала про Гаську:

– А як почувається? Чи змарніла? Чи хворіла?

– Дуже добре почувається, придбала кілька фунтів ваги, що її хвилює, і не хворіла ні разу, – відповів я.

Коли мати Гаськи вийшла приготовити перекуску, батько спитав мене нишком:

– Дядько Павло натякав мені радіовисильнею, що ви вибралися у фантастичну подорож!

– О, – відповів я. – Нічого надзвичайного. Були на Венері, опісля ще на загубленому небесному тілі, вилетіли поза нашу планетарну систему, було більш-менш цікаво.

Я обіцяв розповісти все пізніше, бо спішуся до Шостої.

– А втім, сама Гаська розповість вам усе з подробицями.

– Шоста живе один поверх над нами, – відповів. – Тож нічого вам спішити.

Новин з України не було ніяких, наша летючка, розкинена в Спільноті Народів, відразу втихомирила всіх охочих поласувати в Україні, а преса розписується про події в колишньому СРСР, подаючи видумані подробиці й ситуації.

– А вранішні газети поміщують на першому місці характеристику обличчя нової кінової зірки, міркуючи, що приходить мода для жінок розмальовуватися під її стиль.

Годину пізніше я дзвонив до нашої Шостої.

Двері відкрилися і… хто стояв переді мною? Дівчина з літака!

– Вибачте, я до Шостої! – заговорив я, скриваючи моє хвилювання.

– Заходьте! – промовила дівчина, пильно споглядаючи на мене. – Це я! – сказала коротко, коли ми опинилися в її кімнаті. – Сідайте, прошу!

Я всміхнувся:

– Ми давні знайомі, правда?

Я захоплено дивився на неї. Так, оці глибоко чорні очі, ці тендітні пальці й така естетична поява!

– Ксеня?

– Ксеня! – засміялася. – До того з роду гуцулка. Мої дідуні ніяк не можуть звикнути до долин, і я теж мрію про гори. Але не такі, як тут.

– А які?

– Сама не знаю – вимріяні!

Та ось Ксеня споважніла:

– Усе це гарно, але перед нами діло. Для певности, будь ласка, кличка?

Ми обмінялися кличками, і тоді вона повідомила мене про останні події та про мої завдання в цьому місті.

Я довідався, що в Україні по містах і селах постали національні комітети, які наводять лад в країні. За тиждень відбудеться в Києві з’їзд делегатів, на якому уконституюється Національна Рада, і вона перебере на себе завдання парламенту до виборів. Крім цього, створено місцеві органи безпеки, які бережуть кордонів України. Великі впливи силою обставин має ОУН, і члени організації мають завдання подбати про нормальний стан у державі до часу виборів. На з’їзді делегатів буде потверджене, згідно з міжнародним правом, відновлення самостійного життя української нації. На це свято має прибути, за окремим запрошенням, наша група. Моїм завданням буде приготовити все до подорожі. Летіти маємо нашою «Сорокою». Маю теж подбати, щоб ми приїхали на час, отже порозумітися з дядьком у цій справі.

Ксеня мала небагато часу, вона мусіла зліквідувати свій зв’язковий пункт. Я попрощався, не забувши договоритися про наступну зустріч нині вечором.

– Порозмовляємо, – пояснив я невинно. – Ми ж маємо свої таємниці, і то симпатичні таємниці!

Ксеня всміхнулася і я бачив, що радо зустрінеться зі мною.

Я знову відвідав батьків Гаськи. Пані Ірина розплакалася, побачивши мене, і я повні дві години мусів розповідати про Гасю. Батько розпитував мене, як Гася почувалася в міжпланетарних просторах, чи подорож не пошкодила їй на здоров’ї і на психіці.

– Ні, – відповів я. – Здоров’я Гася має добре, а про психіку подбав Семен.

Я додав іще, що всі приїдуть незабаром, і тоді пані Ірина побачить свою укохану доню.

Опісля я пішов до мешкання дядька Павла. Треба було дещо довести до ладу, але я обіцяв собі зробити це завтра, бо тепер усі мої думки були заняті Ксенею і я ледве діждався означеної години зустрічі.

Що там багато говорити! Дівчина як золото, і я почуваюся щасливим. Поки приїдуть наші, я потайки від Ксені купив два золоті перстені. «Ця хвилина прийде», – міркував я. Але коли, сам не знав. Може, тут, може, в Україні, на всякий випадок я носив перстені в кишені.

З Києва повідомили нас про збори делегатів чотири дні наперед. Труднощі були в тому, що Гася вперлася взяти до Києва своїх батьків, а дядько не міг прибути до міста з «Сорокою». Появу космічного корабля в будь-якому терені цивілізованої держави не можна б зберегти в таємниці. Цілу годину ми дискутували при телерадіоапараті і врешті вирішили, що батьки Гаськи, Ксеня і я полетимо до «Сороки», а не навпаки.

В дорозі я мусів немало розповідати про наші переживання, не згадав, однак, нічого про знищення московських міст ракетами. Це ніби не наше діло. Захоче дядько розказати, хай розповість сам.

Зустріч на поляні була зворушлива. Описувати її не буду, бо сентиментів не люблю, тобто, чужих сентиментів. Про власні і не згадую, ми ж були разом з Ксенею і мали багато часу перебувати на самоті.

Врешті прийшов час відльоту. Наш шеф повідомив нас, де маємо причалювати. «Сорокою» кермував Семен, і це сповнило Гаську невимовною гордістю. Мабуть, тому, що хотіла Семеном заімпонувати батькам. Але я не звертав уваги на інших. Сидів біля Ксені, і світ нас не цікавив – ми були закохані.

Не відриваючи очей від української землі, ми розглядали крізь прозорі стіни «Сороки» околицю. Зараз на кордоні Ксеня скрикнула захоплено:

– Що це? Карпати?

– Еге ж, українські гори! – відповів Семен. – Летимо тепер над Карпатською Україною, а перед нами Говерла.

Він сповільнив лет, бо досі ми летіли з шаленою скорістю.

– Гори! – прошепотіла Ксеня. – Мої вимріяні гори!

А далі Львів з святим Юром, старинними церквами, ринком і ратушею, і далі, над Поділлям, до Києва.

Захоплено ми дивилися на панораму Дніпра і золотоверхої столиці нашої батьківщини. Але до міста ми не долетіли. Треба було причалювати в лісі, на ледь видній поляні, не багато більшій від нашої «Сороки». Коли «Сорока» торкнула землю і ми вийшли з корабля, підійшов до нас гурт людей. Чотири були в одностроях, один у цивільному. Він висунувся до переду і, бистро обвівши поглядом нашу групу, підійшов до дядька:

– Дядько Павло?

Дядько простягнув йому руку.

Це був легендарний провідник ОУН.

Батьки Гаськи залишилися позаду, а провідник привітався з нами:

– Приємно мені познайомитися з вами! – заговорив. – Цікаво, чи вгадаю ваші прізвища!

І він підійшов до нас:

– Семен?

– А це, певно, Гася! – засміявся. – Не трудно вгадати, коли стоїть біля Семена!