– Я думаю, – відповів дядько, – що ми заслухали офіційного повідомлення, а в ньому не давали пояснень ні аргументів за чи проти. Далі, люди сьогодні скоро забувають, і те, що діялося перед тижнем, уже засуджене на забуття новими й новими подіями. Врешті, преса. Ми її не маємо, а вона напевно пише про події в Радянському Союзі.

Проте всі ці питання не стримували нас від дії. Ми виготовили заяву, видрукували її на тоненькому пластиковому папері й вислали, як і раніше, в головні столиці світу. Одночасно дядько послав сконденсований шифр в Україну і до нашої зв’язкової в місті Спільноти Народів.

Наша заява мала такий зміст:

«Ще раз звертаємо увагу, що будь-який політичний крок у користь колишньої М осковської імперії буде суворо караний революційними силами України. Ми відкидаємо рішення Спільноти Народів вислати в Україну і на терен колишньої М осковської імперії інтернаціональні війська. Звертаємо увагу, що кожна держава, яка вишле туди своїх вояків, знайдеться негайно у воєнному стані з нами, що рівняється її повному знищенню».

Ми спостерігали на екрані, яке велетенське враження зробила на мешканців столиць поява наших ракет і розкинені летючки. Тепер навіть Спільнота Народів не зможе закрити правди про нас.

А другого дня прийшов дядько з радісним обличчям.

– Сідайте і слухайте!? – сказав, розсівшися у фотелі.

У руках тримав кілька листків паперу.

– Отож, учора я переслав до нашої зв’язкової деякі накази. І сьогодні маю звіт. А саме я переслав їй зміст нашої летючки, який вона мала помножити електрично й розкинути в головній залі засідань Спільноти Народів.

Виявилося, що саме відбуваються головні збори делегатів з цілого світу, які обмірковують якісь там дрібні справи. Цікаво, що не було в залі представників Радянського Союзу, ні радянських республік, між цим і України, ні сателітних держав. Не знаю, чи вони самочинно не появилися, чи, може, виїхали, або дістали такий наказ з Москви? Та це не важне.

– А як зв’язкова дісталася у залу? – поцікавилася Гаська.

– О, звичайно, засідання було публічне, бо теми нарад не мали великого значення. Отож зв’язкова взяла з собою пропагандивну ракетку…

– Яку? – спитав я, зацікавлений появою нової зброї.

– Це невеличка ракетка, от так розмірів мізинного пальця. У наших акціях ми ставили її де-небудь під стіною і йшли на свої місця. У відповідному моменті запалювали її електрично, от так, як вмикається телевізію на віддаль. Бувало, шукали тих, хто був близько ракетки, і арештовували іноді підозрілих, але успіху не мали ніколи. Отже, наша зв’язкова зробила те саме в залі Спільноти Народів. Ракетка піднялася вгору, спочатку безгомінно, а опісля почала кружляти під стелею з характеристичним свистом – ну, і розкинула наші летючки. А на кінець, як звичайно, згоріла дотла..

– І що далі? – не втерпіла Гаська, коли дядько замовк на хвилинку.

– Далі? Великий галас у залі й велика втеча делегатів. Було багато потоптаних і побитих. Кожний рвав до виходу, щоб рятувати життя. Відомо, що дипломати й політики не відзначаються мужністю. Воліють спиратися на силу інших. А що це завдання не було нашою акцією, тільки певного роду забавою, то зв’язкова, що є теж начальником психологічної війни, дозволила собі змінити стиль летючки на такий, щоб налякати дипломатів. Летючка звучала так:

«Утікайте! Саме на тайній нараді Спільноти Народів вирішили обстоювати цілість М осковської імперії. Це розлютило нас до краю, і ми починаємо проти вас боротьбу. Бачите нашу силу? Наша ракета досягне вас у кожному місці, тут і у вас дома. Ніхто не сховається від нас! Знаєте, що діється в Московщині? Те саме буде з вами, якщо будете підпомагати Москву!

Шоста».

– Що значить Шоста? – спитала Гаська.

– Нас п’ять, а вона Шоста! – відповів дядько.

– Летючка мені не подобається, – закинув я. – Неповажна, написана жіночим стилем.

Гаська щось заговорила обурено. Але дядько припинив нашу розмову:

– Летючка добра, саме для дипломатів Спільноти Народів. А тепер інша справа: існувала небезпека, що багато москалів схорониться для власної безпеки в Україні. Там вони певніші за своє життя, знаючи, що ми не будемо нищити території нашої батьківщини. Там вони могли б завчасу захопити провід, завести дисципліну в московських організаціях, одним словом, вчинити нам неабиякі пакості. Хочу повідомити вас, що цю небезпеку ОУН усунула. Просто повідомлено, що тимчасовий український уряд віддасть під воєнний суд усіх, які будь-яким способом шкодили Україні.

– Тепер московським злочинцям ясно, що їх чекає.

На цьому ми скінчили розмову й перейшли послухати радіо.

З повідомлень преси, переданих по радіо, виходило, що рішення Спільноти Народів остаточно не затверджене, як теж і наставлення цієї організації до подій в Московській імперії неодностайне. Багато членів Спільноти Народів відмовилися не тільки дати свій контингент війська, але взагалі брати будь-яку участь у цій справі. Дехто почав навіть обстоювати права народів до вільного державного життя.

Врешті, хтось підніс питання відомого з-перед декількох десятків років непередрішенства. У пресі піднявся крик захоплення. Непередрішенство, яке колись було звернене проти свободи народів у Радянському Союзі, тепер стало клапаном безпеки для переляканих дипломатів. Наголовки газет зарясніли словами: «Не передрішаймо! Наша традиція – непередрішенство!»

А московська преса з країн з-поза СРСР стала раптом ангельсько-сентиментальна. Живемо, мовляв, у часах високої цивілізації, і не місце нам на війни й революції. Усе можна наладнати по-доброму, мирними розмовами, тим більше, що всі народи Радянського Союзу стали вже однією спільнотою, якій не личить розв’язувати деякі дрібні непорозуміння воєнним шляхом.

– Шкода, що не можемо прочитати цих міркувань у цілості, – засміявся Семен.

– І хто їм повірить?

– Думаєш? А я тобі ручу, що тисячі корисних ідіотів, як їх назвав ще Ленін, будуть співчувати не нам, а москалям. Але цю страшну недугу дурноти ми вилікуємо. Або докладніше, вона зникне разом з Московською імперією.

Ми довго розмовляли на цю тему. Було б цікаво перебувати тепер у цивілізованому світі й вичитувати всі ці небилиці.

Під вечір ми вийшли на поляну. Був спокій і тиша, тільки з лісу доносилися голоси птахів і нявкання диких котів. Появилися перші зорі, і з провалля виповзли мряки.

Під час вечері ми почули раптом сигнал відборчого апарату. Три короткі, три довші.

– З України! – схопився дядько, не ховаючи вже перед нами своїх таємниць.

Вслухувався хвилину, а тоді перевів сконденсовані слова на звичайні і врешті повідомив нас:

– За годину дістанемо звідомлення з України.

Глянув на годинник.

– Довго ждати… – прогомонів наче до себе. – А тепер, Гасю, дай нам кави!

– Події розвиваються, як передбачено! – радісно розповідав нам дядько, вислухавши звідомлення з рідних земель.

Ми перемінилися у слух: це ж бо перша вістка з України, безпосередньо після нашої бойової акції.

– Усі окупантські наказодавці зникли. Як догадуються, вони виїхали у свою Московщину. За ними провалилися кудись і всі прислужники ворога. Всюди панує спокій. У містах потворилися громадянські комітети, які подбали про доставу харчів та інших дібр, потрібних населенню. Під проводом ОУН у Києві створиться тимчасовий уряд вільної української держави. Це все.

– А ми? – продовжив дядько по хвилині. – Ми не маємо потреби сидіти в цій пустелі. Ти, Паньку, звільни своїх бойовиків, вони знають, куди йти. Хай візьмуть з собою полонених, які відтепер є вільними людьми. Поки вони дійдуть до автостради, маємо два дні часу. Ти підеш з ними, витягнете авто із сховку, візьмеш з собою двох-трьох бойовиків і помчиш до нашої фабрики. Там зорганізуй автобус, хай забере решту. Не забудь зустрітися з Раулем. Можеш повідомити його, що скоро буду в нього. Опісля полетиш до батьків Гаськи. Вони вже повідомлені про твій приїзд. Від них дістанеш адресу Шостої, вона розповість тобі, що далі маєш робити. Зрозумів?