– Ксеня! Вітаю, три роки не бачив! Тоді, – пояснив, – я їздив як експерт від алюмінієвих заводів за кордон, і там ми зустрілися.

Підійшов до мене:

– Ну, як останній, то мусить бути Панько! – стиснув мою руку.

Поки йшла розмова, отака товариська гутірка, я приглядався до провідника. Невелика ростом людина, навіть і незамітна, коли б зустріти на вулиці. І обличчя таке змінливе, що збагнути його характер зразу важко.

За кілька хвилин з ліска виступили вояки, накрили «Сороку» маскувальним полотном і поставили біля неї сторожу.

– Це забезпечення проти цікавих! – пояснив провідник. – Мусимо зберігати наші таємниці, бо майбутнє непевне, а береженого Бог береже! При нагоді, як дозволите, огляну ваш корабель, а поки що поїдемо?

Ми рушили автами до міста. Їхали вулицями, якими проходили люди, і ніхто не звертав на нас особливої уваги. Місто вражало нас красою, зокрема алеями та квітами, що прикривали часто старі, запущені, давно не відновлювані доми.

– Усе буде тепер як слід! – говорив провідник.

– Україна багата держава, і ніхто вже не буде її визискувати. Україна перестала бути колонією Москви.

– І нічиєю іншою не буде! – відповів дядько.

Ми завернули в обширне подвір’я і зупинилися перед гарним старинним будинком.

– Це тут головна кватира ОУН. Вибачайте, коли не все наладнане, але маємо важливіші справи, повірте!

– О, напевно! – заговорив я. – На все прийде свій час.

Ми ввійшли до невеличкої кімнати, прикрашеної портретами наших історичних постатей. Провідник станув за столом і звернувся до нашої групи:

– Друзі, маємо перевести скромну церемонію. Ви всі з нашої шістки, крім одного Панька, є членами ОУН. Сьогодні прийшов час, щоб і Панька за те, що зразково виконував свої обов’язки, за його гідну національну поведінку нагородити членством в Організації Українських Націоналістів!

Я глядів на провідника, не чув його дальших слів. Не знаю, як це сталося, я запам’ятав тільки Хрест і Тризуб на столі, прикритому синьо-жовтим прапором, і слова присяги: «Завжди і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу!»

Наче непритомний, я приймав привітання з великим відзначенням, одне пам’ятаю, як Ксеня обняла мене й щиро розцілувала.

А по полудні було свято проголошення державности. Площа перед Софійським собором була повна народу, на вулицях і по залах закладено гучномовці, цей день мав стати навіки державним святом України.

Ми, як гості, дістали місця на балконі зали, в якій відбувався історичний акт. Під оплески делегатів і гостей увійшов у залу тимчасовий уряд з президентом на чолі. Після кількох вступних слів президент відчитав ухвалений делегатами акт відновлення української держави. Усі присутні вислухали його стоячи, після чого збори закрито.

– Ось, дорогі мої, – промовив до нас дядько, – ми були свідками події, про яку писатимуть історики, яка залишиться в пам’яті багатьох генерацій нашого народу! Яка приносить щастя і світле майбутнє Україні!

– І до якої ви, друзі, приклали багато зусиль та праці! – почувся голос провідника, якого ми досі й не завважили.

– Усі в більшій чи меншій мірі виконали свій обов’язок, – відповів дядько. – Та нема про що згадувати! Ось перед нами ще багато завдань, ворог змагатиме за допомогою інших відвоювати те, що захопив і втримував століттями. Мусимо бути сторожкі, бо приятелів не маємо і сили наші ще слабкі!

– О, – усміхнувся провідник. – Сила в нас є! Вона тільки ще незорганізована, ще не схоплена в тверді державні рамці!

– Я вірю, що наші провідники подолають усякі труднощі.

– І я вірю в те, – відповів провідник, – але сторожким треба бути.

І він попросив дядька Павла на коротку розмову вдвох.

Ми перейшли до бічної кімнати, де подали нам перекуску. Скоро появився і дядько.

– Друзі! – сказав. – Наші обов’язки не закінчені! Ми мусимо зберегти таємницю сили, якою володіємо ми, наша шістка. Наші ракети і наш К7 збережуть молоду українську державу від ворожих затій наших близьких і далеких сусідів. Наша шістка стерегтиме таємниць нашої науки. Опісля, коли держава розбудує всі свої ділянки, військо й безпеку, тоді передамо нашу таємницю українському народові. Не забуваймо, що міжнародні сили, які обстоюють велику московську імперію, не загинули разом з кремлівськими бандитами, а навпаки, будуть скрито і хитро працювати проти нас. І ми мусимо відбити всі ворожі зазіхання.

Тому, друзі, ми мусимо вертатися, змінити трохи наше життя. Воно, мабуть, не буде таке небезпечне як досі, над цими справами треба подумати дуже докладно.

Дядько глянув на Семена і Гаську, а опісля перевів погляд на Ксеню.

– Вірю, що для ваших приватних справ залишиться тепер багато часу!

Гаська глипнула на мене і глумливо посміхнулася. А мені досадно було: чому дядько глянув тільки на Ксеню, а я ніби повітря, ніби ніщо!

У день нашого відльоту я мав цілу низку невдач. Спізнився на прощальний візит у провідника і над’їхав у таксі, коли наші вже виходили з будинку. Опісля я напосівся керувати «Сорокою» – і дядько дозволив мені, але при старті я забув чергування різних підойм і ґудзиків. Через те «Сорока» ледь підірвалася від землі і сіла скісно, так що ми мало не попадали. З великим соромом я мусів передати кермо Семенові. Врешті, над столицею України ми ще вчора вирішили відбути невеличку врочистість. Гаська і Семен, Ксеня і я мали заручитися в присутності дядька Павла й батьків Гаськи та прийняти від них благословення. І що трапилося? Коли треба було вкладати на пальці заручинові перстені, виявилося, що я маю тільки один. Нашвидку я перешукав усі кишені – не знайшов!

Ситуацію врятувала Ксеня:

– Нам вистачає один! – заявила, коли всі накинулися на мене.

– Хай! – махнув рукою дядько.

Тоді Ксеня вложила мені перстень на палець.

– Важливіше, щоб Панько його мав. Перстень зв’язує і прив’язує! А мені не треба!

Я зняв його і глянув на вигравійоване ім’я. Це був справді мій перстень – я загубив Ксенин.

Під час лету всі розважалися веселими розмовами, тільки я сидів похнюплений. Як можна загубити заручиновий перстень?!

Підсвідомо я почав ще раз перешукувати кишені. І враз – о, щастя! Знайшов! Перстень був у малій внутрішній кишеньці, біля запальнички!

Я не сказав нікому ні слова. Соромливо взяв Ксенину руку і вклав перстень на її палець.

Вона мене зрозуміла, кохана дівчина! Глянула тільки на мене своїми темними очима і не сказала ні слова.

Минуло кілька тижнів. Наші обидві пари були вже по шлюбі, відбули подорожі в тропічні околиці, але мешкали ми все ще в кімнатах підземелля біля «Сороки».

Ми вже почали нудьгувати. І хвилюватися! Бо як можна жити спокійно і бути вдоволеним з нашими молодими жіночками, коли ніякого справжнього діла не було, жити треба було тимчасово, а цілі дні проходили на вислухуванні радієвих передач з України. Там родилося нове життя, люди були повні ентузіазму, здійснювали нові проекти в усіх ділянках життя, а ми сидимо тут у пущі, наче на засланні!

Якби не це радіо! А то ми вислухували, що маємо національних представників при Спільноті Народів, що всі держави світу визнали український уряд і обмінялися амбасадорами, що повертаються колишні засланці з далеких земель Азії. Відкрито в Києві врочистим актом Українську Академію Наук, маємо своє військо.

Нещодавно подано вістку про те, що в Московщину виїхали комісії, яких завданням є відібрати наші історичні пам’ятки і скарби, що досі знаходилися в архівах і музеях московських міст. Для наведення ладу в Московщині війська визволених народів окупували московську країну, а інші комісії визначують контрибуцію за шкоди, які московські уряди вчинили в Україні. Усі ці засоби, включно з окупацією Московщини, мають на меті перевиховати москалів, зокрема їхню державну еліту, на нормальних людей.

Як повідомляють у радіо, в архівах Москви знайдено безцінні скарби, що походять з розкопок археологів та знахідок з часів праісторичної України. Ті скарби науки, які досі були недоступні для наукових дослідів, докорінно змінять дотеперішнє знання про ці давні часи в Україні. Знайдено теж пограбовані впродовж віків скарби українського мистецтва, заховані досі в підвалах московських музеїв.