Ми почали наш поворот, не спускаючи з очей потвори. А вона дедалі ближче підлітала до нас, і ось уже над нашими головами! Її великі жовті очі непорушно дивляться на нас.

– Найгірше те, що мусимо одягнути шоломи! – сказав Семен. – Наближаємося до поля великої радіації!

Ми закрили шоломи, і через те важче було стежити за гадом. Та ось він зненацька спустився вниз і важко впав на землю, загородивши нам дорогу до авта. Зате ми могли краще його бачити, не мусіли йти з піднятими вгору головами.

Гад незугарно порушався по землі, він повз у наш бік. Це було велетенське неповоротке тіло, яке ледве рухалося. Мабуть, у нього ноги непридатні для ходу.

– Ми безпечні! – зрадів Семен. – Він не здожене нас, навіть якби ми йшли без поспіху.

– Хто знає! – сумнівалася Гаська. – А як потвора раптом кинеться або почне бігти? Ні, краще втікаймо!

Усе-таки ми підійшли до гада. Він мав на плечах панцер, багато могутніший від шкури крокодила, крила були з поморщеної голої шкури, а на ногах великі пазурі. Роззявляючи пащеку, від підповзав до нас, мабуть, уважаючи нас за свої жертви. Довга лиса голова, закінчена потужною щокою-дзюбом, викликала неприємне враження.

– Яка гидота! – промовила Гаська. – А все ж це створіння. Одне з перших, мабуть.

– Такі були на землі в юрайському періоді.

– Значить, ми попали в ту саму добу на Венері. Отже, людей тут не знайдемо!

– Мабуть, ні, – відповів Семен. – За мільйони років появиться тут перша людина.

– Хіба що з Землі вишлють когось сюди, наприклад, москалів, – докинув я.

Ми залишили потвору і рушили до нашого авта. Незабаром сиділи у «Сороці».

– Ах! – з полегшенням сказала Гаська. – Тепер я щаслива, ми дома!

Ще довго ми розмовляли про гада. Як він підіймається в повітря? Живе на землі чи на деревах? Де гніздиться, чим живиться? Рибами? Птахами?

– Птахів ще нема. Мабуть, з причини великої радіації. І ще сотні тисяч років їх не буде на Венері.

– Виходить, це дуже молода планета.

– Безперечно. Вона могла, правда, народитися разом з нашою Землею, але розвивається чи старіється повільніше. Мабуть, тому, що ближче Сонця. Тому така вогкість на ній, гляньте!

Ми глипнули у вікна. Назовні було наче молоко. Ні на півметра не було нічого видно.

– Знову мряка! Цікаво, як ці створіння бачать!

– Може, їхні очі пристосовані до цього. Ультрачервоні промені?

Западала ніч, ми готовили вечерю. Були втомлені. Я думав саме лягти, коли щось важко стукнуло у вікно.

Ми кинулися. За прозорою стіною «Сороки» появилася голова потвори. Вона пробувала дзюбом пробити пластичну стіну. Гляділа на нас своїми жовтими безвиразними очима.

Гаська пригорнулася до Семена. Я погасив світло.

Добре, що потвора зникла, було б неприємно, якби залишилася і приглядалася до нас своїми поганющими очима.

Проте неспокій гнобив нас, а Гаська раз-у-раз споглядала на прозорі стіни корабля, чи знову поза ними не стирчить цей гидотний гад.

– І що далі? – спитала, готуючи в кухні паляниці.

– Будемо шукати на Венері К7.

– А як не знайдемо?

– То пошукаємо на інших планетах.

Гаська замовкла. А по хвилині спитала:

– Зорі, зорі! А що далі? Що за ними?

– Простір! – відповів я, бо відповідь була проста.

– Це мені нічого не каже. Який він великий? Де кінчиться?

– Га-га! – зареготався я. – Таж ми вже знаємо, що простір – це нескінченність, у математиці покладена вісімка. Ось так!

– Власне, не знаємо цього! – несподівано для мене заперечив Семен.

Почалася дискусія, в якій я був найбільш енергійним супротивником, бо інакше був би скомпрометований в очах Гаськи. А теж у своїх.

– Бачите, наша Сонячна система – одна з малих, або, може, із середніх. Таких систем велика кількість, куди б ми не глянули, і найдокладнішими апаратами не знайти місця, де можна б сказати: ось тут кінець світу. Давніше думали, що простір – це велетенська порожнеча, обмежена ніби стінами, а в ній теж велетенська матерія з усіма сонячними системами. Питання було, що є далі, поза тими «стінами»?

– Отож-то! – докинув я.

– Старинні греки вірили, що світ кінчиться на стовпах Геракла, тобто, на Гібралтарі. А що далі – їх не цікавило. Теж не були цікаві, на чому стоять велетні, що тримають світ на своїх плечах. Але згодом люди почали думати: а що далі? І ми сьогодні задаємо те саме питання. Не маючи відповіді, вчені сказали собі: світ є нескінченний, і думайте собі, що хочете. Позбулися питання: а що далі?

Так само, не маючи змоги пояснити життя тварин, знайшли слово «інстинкт» і заспокоїлися. А це не вияснює нічого. Хочете слухати далі?

– Хочемо! – відповіла Гаська.

– Отож, тим часом нові досліди виявили, що матерія є тісно зв’язана з простором, тобто, де є матерія, там є простір. А що матерія поширюється з шаленою скорістю, можна сказати, розсувається, розріджується постійно, отже з цим зростає простір.

– Розумію, – відповів я.

– Нічого ти не розумієш! – відрубала мені Гаська. – Як розумієш, то поясни, будь ласка, що є поза тією комбінацією матерії і простору?

– Є далі простір! – сказав я, хоч знав, що це нісенітниця.

– Бачиш, як він розуміє? – глумливо звернулася до Семена Гаська.

– Певно, що не розуміє! – підтримав її Семен. – Цього ми ще всі не розуміємо. Зважте, що ми навіть не знаємо, чи всюди матерія поширюється. Можливо, що в деяких місцях корчиться, і простір там маліє. Ми є тривимірні люди, і для нас Всесвіт є нескінченний. Але для чотиривимірних істот, якщо такі існують, світ може бути скінчений. Поза тим наш розум не може сприйняти ще багато наукових фактів, що їх можна обчислити й визначити не розумом, а математикою і фізикою.

– Ти щось розумієш? Бо я ні! – спитав я Гаську.

– Тобі й не потрібно розуміти. З цього не стане на світі ні краще, ні гірше!

– Не сперечайтеся! – кинув Семен. – Я вже кінчу. Отже, чому я згадав про греків? Бо тоді їхній ум не міг збагнути питання, що існує поза стовпами Геракла. Так само ми сьогодні не в силі зрозуміти нескінченности, вічности. З цього виходить, що проблеми простору ми не розуміємо, але наші внуки за двісті чи триста років будуть про це вчитися в середніх школах.

– Слава Богу! – з полегшенням сказав я. – А то я побоювався, що за двісті років ніхто й далі цього не розумітиме. Тепер я спокійний.

Гаська зібрала посуд зі столу і, відходячи до кухні, поглянула на мене:

– Я не розумію, навіщо ти це все слухаєш. Адже і так ніякої користи не матимеш…

– Гад! Гад! – закричав я.

Це було несамовите видовище. Не один гад дивився на нас – три були при стінах, а четвертий розлігся на верху корабля і дряпав пазурами по прозорому пластику.

Семен зробив скоро кілька фотознімок і сказав:

– Краще покиньмо це місце. Воно мені не подобається.

Він пішов до командного стола, і за хвилину корабель рушив з місця.

Ми прислухувалися: жодного голосу гади не дали, спадаючи із стін. Ми подалися понад воду в напрямі сходу, принаймні, так показував наш земний компас.

Але земний компас тут був непридатний.

– Гасю, – сказав Семен. – Сядь за кермо і вдержуй висоту 500 метрів. Вперед посувайся поволі і будь обережна. Хіба не натрапимо скоро на гори.

– Нічого! – підхопила радісно Гаська. – Я стежитиму пильно в ультрателевізор. Здалеку і крізь найгустіші хмари побачу гори.

Семен засів при окремому столику за особливі апарати. Міряв, споглядав на діаграми і провірював їх потрійно, розраховував щось.

На мій запит, що його так цікавить, не відповів, може, затоплений у свою працю, не чув моїх слів. Я присівся до Гаськи і споглядав на краєвид. Внизу пересувалися сірі плями і зелені безформні маси. Хоч ми пливли над планетою поволі, моя цікавість не меншала. Згодом я помітив, що зелені меншає, зате поверхня Венери обростає сталево-темними плямами, а то й бурими та чорними.