– Нести? Ми їдемо в терен автом!

– Яким автом? – здивувався я. – Ти думаєш, що на Венері є автостради?

– Наївний чоловіче! – кинув мені Семен. – Маємо з собою авто на гусеницях. Я забув вам про це сказати. Воно в магазині, де всі важкі апарати!

Годину пізніше ми їхали, обережно посуваючися вперед.

– А що буде, як стрінемо диких людей? – з острахом спитала Гаська.

– Гірше було б, якби стрінули цивілізованих! – вигукнув Семен, перекричавши шум моторів.

Терен був нерівний, і ми то обсувалися вниз, то стирчали передом авта вгору, то хиталися на боки. Кабіна була щільно закрита, і ми ще далі були відтяті від атмосфери Венери.

– Не можемо вийти, радіація засильна!

Знову наплили смуги мряки й закрили перед нами терен. Ми мусіли зупинитися. Мряки закрили нам теж нашу «Сороку».

– Пождемо! – заговорив я роблено спокійним голосом.

– За той час розглянемо околицю ультрателевізором. Ним можемо бачити і через мряку.

Але на екрані нічого цікавого не було. Камінь і пісок сірого кольору. Десь далі щось темніло, може, ліс, може, поле, вкрите рослинами.

Незабаром вітер розвіяв мряки, і ми рушили далі. Я оглянувся: на тлі сірої землі блистіла наша «Сорока», як великий полумисок.

– Радіація меншає, – зголосила Гаська, вказуючи пальцем на стрілку приладу.

– Що важливіше, – додав я, – і стрілка для вияву К7 рухається!

Усі глянули туди. Справді, стрілка почала легко дрижати і колихатися. Рівночасно ми в’їхали на м’який терен. Згодом він покрився зеленню малахітового кольору, що різко відзначався від червоного тепер ґрунту. Щораз глибше ми в’їжджали в зелене поле. Воно, здавалося, не мало меж. Тільки на обрію ще далі майоріла смуга темнішої краски.

Тут і там появилися кущі, а згодом малі деревини. Семен зупинив авто.

– Бачите? Радіація змаліла, ми зможемо вийти з авта. Вона, мабуть, сильна тільки місцями. Ну що ж, вийдемо?

– Безперечно! – відповів я.

Гаська мовчала.

Семен перший відкрив дверцята й вискочив з авта.

Його ноги глибоко погрузли в яскравій зелені. Він нагнувся і придивлявся до неї.

– Наче наш мох. Виходіть уже!

Я вискочив і відчув м’якість під ногами. Проте це було радісне враження. Від часу нашого вильоту я вперше мав знову під ногами землю.

Семен подав руку Гасьці, і вона плигнула з авта. Семен ще раз глянув на вказівку радіоактивности на апараті, що мав його при боці, і поволі звільнив шолом. Спочатку підніс його легко, так що повітря Венери входило малою щілиною; віддихнувши кілька разів, скинув шолом.

– Усе гаразд! Свіже повітря!

Завісивши шоломи на грудях, ми віддихали тепер вільно повітрям чужої планети.

– Чимось пахне тут! – сказала Гаська.

– Дуже вогке повітря, – завважив я.

– Ходім! – обізвався Семен.

Ми рушили вперед. Ішли легко по м’якому ґрунті. Могли тепер вільно розглядатися й розмовляти. Правда, не дуже вигідний космічний одяг гальмував трохи наші рухи, але ми були щасливі, що можемо тепер розрухатися, іти вперед, не зв’язані кабінами й коридором нашого корабля. Кущі ставали дедалі густіші й вищі, і перед нами станула стіна високого лісу.

– Листя як у нас на Землі, – завважив я.

– Квіти, квіти! – скрикнула Гаська й уже простягла руку по велику синю квітку.

Але Семен завчасу зупинив її:

– Не торкай нічого! Хтозна, чи ці квіти не отруйні для нашого організму. Хтозна, чи немає в них незнаних бактерій, перед якими можемо бути безборонні!

Чомусь то я похилився і враз скрикнув. Мої ногавиці були вкриті комашнею. Я почав обтріпуватися, Семен і Гаська також. Уся ця праця була нінащо. Рістню вкрили мільйони дрібних комах, які цілою лавиною повзли в різних напрямах і при цій нагоді обсіли наші одяги.

– Починаються несподіванки! – неспокійно заговорив Семен.

– Ах, що там! – легкодушно відповів я. – Краще назбираймо їх, привеземо на Землю!

– На це ще буде час!

Ми натрапили знову на кам’яно-піскову площу, що так само виділювала сильну радіацію. Обминувши її боком, де була рістня, ми пішли далі в сторону лісу.

– З цього видно, що сильна радіація не дозволяє розвиватися флорі! – завважила Гаська.

– Мене тільки цікавить, які звірята можуть у ній жити! – спитав я.

– Можемо здогадуватися, – відповів Семен. – На нашій Землі перед мільйонами років радіація була дуже сильна, і через те Земля була пуста. Згодом із спадом радіації, тобто з розкладом важких первнів, появилися мохи і малі створіння, подібні до наших муравлів. Можливо, що існували ще раніше бактерії. Згодом появилися дерева, малі, а там і великі гади. Для людини жити було ще неможливо. При зменшенні радіації вигибали старі створіння, а появлялися нові, такі, що раніше не могли жити.

– Звідки це знаєш? – спитав я недовірливо.

– З наукових дослідів. Муравлі та інші подібні створіння досліджувано в лабораторіях, виставляючи їх на різної сили випромінювання. Виявилося, що вони надзвичайно відпорні і витримують тисячократно сильнішу радіацію, ніж людина. Кількасот разів сильнішу радіацію витримують наші плазуни: вужі, гадюки та ящірки. Ті, що вигинули, можливо, потребували також сильнішої радіації, і в слабій не могли жити. А втім, усе це ще дуже недокладно досліджене.

– Які високі дерева!

Справді, наче наші шпилькові дерева, наче пальми. Їхні пні мали кору, мережану в цікаві узори: ромби, квадрати, малі коліщатка. У проміжках дерев росли велетенські папороті і якісь хащі.

Пройти стало вже неможливо.

– Може, ходімо в сторону ріки? – запропонувала Гаська.

– Пішли! – енергійно гукнув я.

Чомусь погано я почувався в тому новому світі, але і в моїх друзів я помітив якийсь неспокій. Ми йшли близько одне одного, наче б лякалися чогось невідомого.

– Знаєте, що мені нагадують ці дерева? Зокрема їхня кора?

– Що?

– Відбитки дерев на кам’яному й бурому вугіллі.

– Правда! – скрикнула Гаська. – І мені вони видалися знайомі!

Ми йшли швидко в сторону ріки, трохи навскіс від нашої «Сороки». Незабаром ми опинилися над берегом.

Ріка, озеро, море? Ми не знали, бо другого берега не було видно. Далеко на обрію стояла густа мряка.

Гаська сіла на прибережній камінь. Ми таки втомилися мандрівкою і враженнями. Семен раз-у-раз споглядав на апарати радіації і К7, але нічого нового не помітив.

Кільканадцять кроків від нас щось дивне бовваніло над берегом. Я підійшов до невідомого предмету. Торкнув його ногою. Це був довгастий ніби камінь, з регулярними вирізами й виступами на поверхні. До мене підійшов Семен. Ми мовчки гляділи на дивний предмет.

– А може б порушити його рукою?

– Тільки через рукавицю, – відповів Семен.

Ми підняли щось, що подобало на вивернений човен.

Виявилося, що з другого боку воно було порожне, це була туга шкаралупа, і дуже важка.

Ми спробували її ножем.

– Тверда! – сказав Семен.

– Я знаю, що це – черепаха!

Семен похитав заперечливо головою.

– Панцерна риба! Бачив таке в музею.

Він нахилився до мене і сказав тихо, щоб не почула Гаська:

– Ми знаходимося в добі, яку в нас геологи назвали мезозоїчною формацією, юрою. Період великих гадів, панцерних риб і узублених птахів. Треба бути обережним!

Раптом Гаська скрикнула. Ми кинулися до неї. Дівчина вказувала рукою на ліс.

Понад деревами кружляв велетенський птах. Мав широкі крила, наче лилик, велику голову з потужним розкритим дзюбом.

– Це що?

– Птеранодон! – прошепотів Семен. – Це не птах, а літаючий гад!

Ми згуртувалися щільно і споглядали мовчки на потвору. Вона заточувала великі кола, наближаючись щораз більше до нас. Було видно, як її крила, розміщені між ногами, наче у потужного лилика, то натягалися, то звільнювалися. Її подовгасте й безхвосте тіло було цілком гладке. Довжина літаючого гада виносила не менш десяти метрів.

Гаська приспособила електронну пістолю. Ми теж узяли зброю в руки, були напоготові.

– Відступаймо поволі до корабля! – скомандував Семен. – В разі нападу – стріляємо!