Литмир - Электронная Библиотека

Семен встав:

– Вертаймося до «Сороки». Мабуть, ми попали у сферу мікрометеорів. Між ними може знайтися і більший, а це було б для нас небезпечно!

Ми спливали тепер до заду корабля, пересуваючись руками по линві до дверей. Невидний пісок сипався далі на нас.

За хвилину ми були вже під захистом нашого корабля, у переходовій кімнаті.

– Пождіть хвилину, – сказав Семен, – мушу викинути сміття та всякі покидьки.

Сміття ми збирали у мішок, і цікаво було, як Семен його позбудеться. Викинути його назовні не так просто. Мішок буде триматися нашого корабля, а згодом прилипне до нього на основі притягання маси корабля. © http://kompas.co.ua

Семен прив’язав до мішка маленьку ракету, запалив її і викинув мішок крізь двері. Він повис на хвилину у просторі, але скоро ракетка попхала його далі. І так на наших очах мішок із сміттям віддалювався від нас, освітлений Сонцем, аж зник.

Семен зачинив двері і впустив до прохідної кімнати повітря. Ми почали роздягатися. Прогулянка щасливо закінчилася.

Поки Гаська готовила перекуску, а Семен контролював напрям і скорість лету, мене не покидали питання, які насувалися з нашим перебуванням поза кораблем. Здавалося мені, що корабель стоїть на місці, заякорений у просторі незримими мотузами. Годі й подумати, що я разом з кораблем гнав у простір скорістю тисяч кілометрів на секунду. Також дивне було почуття втрати напряму. Ніхто не знав, де верх, а де низ, ці поняття тут не існували. Скрізь був низ і скрізь верх, усюди була права чи ліва сторона, кожний міг собі вибирати, як йому подобається. Усе тут відносне. А решту додумаю, засинаючи.

Проте цілком приємно було посидіти собі на нашій «Сороці». Можна було б навіть заграти в карти. Не змів би їх ніякий вітер, а корабель притягав би їх достатньо, щоб лежали спокійно на його поверхні!

12

Ми летіли далі в сторону Венери. Вона наблизилася до нас помітно, її величина сягала розміру Місяця, баченого з Землі.

Семен збільшив скорість нашої ракети-корабля. Мабуть, і йому було вже скучно, монотонні дні без подій муляли душу, а можливо, що ще й інші чинники цих нескінченних просторів діяли на нашу психіку.

Бо подумати тільки: нескінченність! Це означає вічність простору. До цього додаймо, що тут нема часу, або час є вічний. Вічність означає нескінченність часу. У голові плутається, нічого тут не можна второпати!

І в ту нескінченність, у ту вічність відбувається наш гін, демонічний і нелюдський!

Досі світ був для нас шерегом подій. Тут, у просторі, ніяких подій нема. Що може діятися на тому уламку небесного тіла, що пролетів біля нас? Це все якісь нові, незнані досі сили, невідомо: ворожі нам, чи прихильні?

Я поділився цими думками з друзями.

– Якщо б ми не мали цілі, – відповів Семен, – то могли б попасти у зневіру. А в нас цього не може бути! Навіть віч-на-віч нескінченного світу наша людська ціль – знищити Москву – вдержує нас при енергії! Життя – це змагання. Що вище змагання, то краще життя! Хай пропаде песимізм!

– Слушно! – гукнув я. – Ми забули, що летимо шукати К7.

– А я не забула! – докинула Гаська. – Я вже наставила реактори! Але стрілка ще мертва.

– Ми задалеко від Венери! – пояснив Семен.

Я глянув на планету. Вона виросла до величини Сонця, як ми його бачимо з Землі. У приспішеній скорості долетимо до неї за чотири дні. Що значить чотири дні? Тут нема ночі, нема дня. Обраховуємо наші людські дні і згідно з ними живемо: ідемо спати, їмо, відбуваємо службу. Але між ніччю і днем нема ніяких меж. Дійсність і сон тут не є розділені, як на Землі! Реальне змішане з нереальним. Нема ґрунту!

Тим часом Венера росла перед нами. Вона мала вигляд білої кулі, планети, прикритої суцільним шаром хмар чи мряки. В ній заломлювалося сонячне світло і разило наші очі. Третього дня Венера зайняла уже половину неба. Сліпуча білість хмар не давала можливости бачити її поверхню. Ми спостерігали її електронним апаратом, що пробивав хмари, але все одно вид був ще нечіткий.

Четвертого дня Семен схвильовано заговорив:

– Увага, ми знаходимося в засягу Венери! Наші апарати стверджують дуже сильну радіацію, я включив діафрагми, які не пропускають випромінювання.

Ми кинулися до вікон. Тепер стало видно, що хмари над планетою не мають одностайности, як ми досі думали. В них видно було глибокі тіні і яскраві площі, отже глибші і вищі її шари.

Ми прив’язалися до фотелів, бо Семен зменшував скорість. Рівночасно ми відчули, що повертається нам важкість; Венера почала нас притягати. Довгий час ми летіла довкола планети, а під вечір обнизилися у хмари. Увійшли в пітьму ночі, але, окружуючи планету, знову стрінули день.

Крізь електронні біноклі видно було вже невиразні тіні поверхні Венери. Згодом вони набирали кольорів. Наша «Сорока» постійно обнижувала свій лет. Ми наближалися до поверхні Венери.

Семен включив поволі К7. Ми спливали тепер звільна вниз. Довкола нас усе ще далі біліло від мряки чи хмар, навіть не було видно бортів нашого корабля.

– Ми вже сто метрів над поверхнею! – заявив Семен.

Я наклав електронні окуляри. Бачив тепер, як під нами пробігали великі площі червоного й синього кольорів, здалеку сіріли височини, певно, скелясті гори.

– Гора!

– Ріка!

– Ліс!

Це так викрикувала Гаська і я.

– Увага! – говорив спокійно Семен. – Тепер я зупиняю наш поземний лет, за хвилину зменшу дію К7, і ми будемо опадати на Венеру.

Ми відчули, як наш корабель легко загойдався, як похилявся сюди й туди, мабуть, під впливом вітру. Врешті легкий зудар – і все заспокоїлося.

Семен піднявся із свого командного місця.

– Я старався осісти на сірій площі. Може, це скелі, може, пісок, у всякому разі не вода, ані не верхів’я дерев, якщо такі є.

– Ми все ще думаємо категоріями Землі! – докинув я.

Гаська вп’ялила погляд у вікно.

– Нічого не видно! – жалілася. – Мряка і мряка.

– Пождемо! – відповів Семен. – А поки що до роботи! Гасько, прошу перевести аналіз атмосфери, хемічний склад, вологість, електричну напругу! Паньку, провір радіацію, а я виконаю інші поміри.

Ми всі сіли біля апаратів. Незабаром Гаська зголосила:

– Склад атмосфери: 22 відсотки кисню, 76 азоту, 2 двоокису вуглецю. Вологість сто відсотків.

– Атмосфера дуже подібна до нашої на Землі, – відповів Семен. – Людина може тут жити, якщо…

Я вказав Семенові на кількість радіації. Вона була триста разів більша, як межа смерти людини.

– Провір ще раз! – наказав Семен.

Він глядів на мої числа, що я їх відписував з апарату помірів.

– Справді, радіація дуже велика! Планета молода, набагато молодша від нашої старої Землі. Зможемо вийти тільки в охоронних одягах. Гасько, прошу приспособити протирадіаційні одяги!

Здалося мені, що мряка трохи розсунулася, довкілля не було вже таке несамовито сліпуче.

– 66 градусів Цельсія! – кинув Семен. – У тіні!

– Страшна спека!

– Певно, Венера наполовину ближче Сонця, як наша Земля. Але витримаємо в наших захисних одягах.

На Венері справді мряки уступали. Появилася велика сіра рівнина, а на ній кущі з листям зеленого та червоного відтінків.

– Є рослинність! – зрадів Семен. – Є життя!

Гаська підбігла до вікна з протилежної сторони.

– Глядіть, глядіть! Ріка!

Ми підбігли до неї. Справді, недалеко нас котилися хвилі жовтої води. Ріка була велика, другий берег потопав іще в мряці.

– Кожний з нас має взяти з собою апарати, потрібні для виміру радіації, постійного аналізу повітря, пошукувачі К7.

Семен метушився, кожному готовив усе потрібне, включно з припасами харчів, предметами першої допомоги і зброєю.

– Годі передбачити, що нас може там стрінути! – пояснив.

Гаська перша почала нарікати.

– Що? Ці тягарі я маю нести з собою? І ніхто мені не поможе?

Семен засміявся.

21
{"b":"663614","o":1}