За нашими плечима заговорив Семен:

– Ми були в такому місці планети, яке відповідає нашому земному полюсові. Там температура відносно низька. Тепер же ми віддалюємось від полюса, і треба сподіватися зростання температури.

– Ах, це тому не бачимо більше зелені! – догадалася Гаська. – Занадто гаряче для рістні.

Семен сів при кермовому столі, а Гаська перейшла до помірів. Одночасно наша «Сорока» обнизила лет до яких сто метрів над поверхнею планети.

– 100 градусів Цельсія! – зголосила Гаська. – Вогкість: зеро!

– Зрозуміло! – пояснив Семен. – Бачите, хмари піднялися дуже високо, бо тут не може втриматися вода. Уся скипить і випарує.

– 120 градусів!

Поверхню планети й обрій було видно дуже виразно голим оком. Ми дивилися крізь вікна «Сороки».

– 150 градусів!

– Так, – поволі промовив Семен. – А нам ще далеко до екватора. Приспішимо лет.

«Сорока» піднялася рвучко вгору, і за хвилину ми пливли у хмарах. Півгодини пізніше опускалися вниз.

– 200! – зголошувала Гаська температуру.

– Далі не полетимо, обнизимося тут, – вирішив Семен. – А то ще, чого доброго, попадемо в райони й температури, які стоплять нам нашу «Сороку». І нас!

– Дякую! – відповів я. – Вигляди не надто принадні.

В нутрі «Сороки» ізоляція діяла справно, і ми не відчували ніякої зміни температури. Але внизу?!

Ми наближалися до поверхні планети. Ніякого життя, тільки суворі чорні скелі. Апарат викривання К7 почав діяти. Стрілка майнула вправо, під нами були, мабуть, великі поклади К7.

Ми пильно слідкували за новим явищем. Поміж скелями блистіли малі озерця.

– Мабуть, стоплений метал, – сказав Семен. – Зроби аналіз, Гасю!

Спектри виявили, що внизу були стоплені метали в аліажі з ртуттю.

– Алюміній, манган, ртуть, оливо!

– Я так і думав. Стоплені легкі металі! Тут ніякого життя не може бути.

– Не може, – притакнув я, з’ясувавши собі, що за мить я спопелів би.

– Прив’яжіться!

Семен швидким рухом повернув «Сороку» вгору, і ми щораз скоріше помчали у простори.

– Нічого нам тут шукати ні знайти, – пояснив Семен. – До К7 ніяк дістатися не зможемо, тож нема чого гаяти час.

Крутим облетом ми вийшли поза Венеру і помчали у простори. Планета маліла з хвилини на хвилину, і ми мчали у чорну нескінченність…

– Ні-ні-ні-ні-ні!

Ми всі схопилися: це ж нас хтось кликав, а цей хтось міг бути тільки дядько Павло.

– Небезпека! Небезпека! Стежте Землю! За вами погоня!

Дядько остерігав шифром, але, побоюючись, що його вістку ворог відкриє, скоро вмовк.

Земля була далека, зайва, і не відзначалася нічим від мільйонів яскравих зір безмежного неба, що чорніло з усіх сторін. Одна Венера променіла білим кружком у лівому вікні «Сороки». Проте Семен негайно знайшов нашу рідну планету. Сидів, заглиблений у стрілки, в шипіння й цокання апаратів, а ми мовчали, щоб не заважати. Він же найкраще визнавався у великій кількості ґудзиків, стрілок і світелець та різних складних пристроїв.

Наш космічний корабель мчав незримим шляхом у безвісті. Не було поки що ніякої потреби сидіти за командним столом. Тільки час від часу ми, тобто Гаська і я, уже із звички споглядали на інформативні діаграми, що вказували нам силу випромінювання Сонця, радіацію простору, в якому ми перебували, напрямні й силу гравітації та інше.

– За нами женеться ракета! – схвильовано заговорив Семен. – Автоматична ракета!

– Могила! – прошепотів я.

Гаська не звернула уваги на це слово. Може, і не зрозуміла його важливости у нашій ситуації.

А Семен мовив далі:

– Ми летимо вбік від Землі, а ракета нагинає свою трасу лету докладно за нашим положенням.

– Тож приспішімо ходу! – вигукнув я.

– Збільшити скорість до найвищого ступеня! – наказав Семен.

Ми обоє кинулися до командного стола.

З затаєними віддихами ми слідкували за словами Семена. А він час від часу звітував:

– Ракета збільшила скорість!

– Курс ракети скерований на «Сороку»!

– Включити максимальну скорість? – спитав я.

– Так, максимальну!

По хвилині Семен підвівся. З руками в кишенях пройшов кілька кроків кабіною, повернувся до нас і сказав:

– Ракета летить скоріше!

Під Гаською заломилися ноги, і вона присіла на ліжку.

– Будемо міняти напрям, летітимемо щораз то в інший бік. Або, може, просто втікати від ракети у простір! – міркував неначе сам до себе Семен.

Я мовчав, нічого путнього не зринуло в моїй голові.

– Може, зістрілити її? – піддала Гаська.

Семен підсміхнувся і глянув любо на неї.

– Зрозуміло, що будемо боротися! Але тепер вона ще задалеко, щоб ужити нашу зброю. Треба пождати, аж наблизиться на потрібну віддаль. Є ще інша можливість, що при гнучких поворотах нашого лету виснажаться напрямні апарати ракети. Тоді вона загубиться в просторах. Такий випадок можливий, але мало правдоподібний.

– І що ж нам тепер робити? – спитала Гаська.

– Ходімо спати! – пожвавів Семен. – Мусимо бути відпочиті, готові до боротьби!

Я не міг заснути. Дивні думки снувалися мені по голові. Пригадалася наша розмова про матерію і нематерію, десь читав я і про контраматерію. Радіація, матерія, електрони, атоми… І матерія, власне, може й не існує. Нема ні «Сороки», ні проклятої ракети, що забирає нам спокій. Не розумію природи. Бо, може, я не я, і моє ліжко не ліжко, а сконденсована енергія, на якій я лежу? А, може, цього ліжка нема? Хто знає, де правда, і чи правда існує? З газет знаю, що пропагандою можна вмовити всяку нісенітницю. І хоч я лежу на ліжку, можу повірити, що його нема.

Я провірив, доторкнувшися простирала. Простирало було, воно існувало. Опісля я провірив ліжко. Теж було. Я, певне, здичавів. А вони спали.

– Я прискорюю лет! Включаю позапланетарні мотори! – сказав Семен дивно поважним голосом. – Забезпечіть себе поясами.

Гаська поцокала магнетичними черевиками й сіла у крісло. Я захопив ще електронний бінокль і теж подався на своє місце.

– Ми вилітаємо тепер понад нашу Сонячну систему!

– О! – сказав я.

Власне, яка різниця? Кілька мільйонів кілометрів сюди чи туди в нескінченному Всесвіті не має ніякого значення. А може? Я спитав Семена, що далі та що нас чекає.

– Цього я й сам не знаю, і тому хвилююся! – відповів Семен.

Я приклав до очей електронний бінокль і глянув крізь вікно. Аж здригнувся. Небо міняло постійно кольори. З яскраво-червоного ставало зелене, жовте, то знову заливалося пурпуром. Зорі миготіли в дивному кольоровому сяйві, а наше далеке вже Сонце величини горішка світило малахітовою зеленню.

На мій оклик Гаська й Семен заклали теж електронні окуляри. А Всесвіт мінявся, як у калейдоскопі, появлялися кольорові світляні ромби, трикутники, що взаємно себе перетинали, входили одні в одні, міняли свої фігури і констеляції. Гаська аж скрикнула з захоплення.

– Не знаю, як пояснити це явище! – заговорив Семен. – Може, це електронні бурі, може, новий світ…

– Яка скорість?

– Три четверті докладно.

Це означало, що ми мчимо із скорістю, рівною трьом четвертим скорости світла. Проте ми мали враження, що стоїмо на місці. Далекі зоряні констеляції пересувалися дуже поволі, цілком непомітно для наших очей. Але на зорі ми не звертали уваги. Нас захоплювала містерія Всесвіту, холодні вогні фігур і нескінченна далеч, що далі ще грала вогнями.

Часом находив на нас страх. Пригадалися слова дядька, коли давав нам вказівки перед нашою виправою: «Коли ввійдете у Всесвіт, будьте обережні. Я не хочу вас лякати, але ні на мить не забувайте, що ви у Всесвіті».

Ми опинилися безмежно далеко від усього, що тепле, що носить у собі відоме нам життя. Увійшли в безмежність, а в ній ми втратили орієнтацію і почуття певности, просто сказати б, втратили ґрунт під ногами. Поза нашою «Сорокою» реальність не існувала для нас: те, що ми бачили, це – вихри в безмежній теміні, це пропасть і апокаліптичні з’яви, це… просто нема в людській мові слів, щоб описати Всесвіт.