– Проти нас?

– Ну, ніби проти тих, що кинули летючки. Шукатимуть нас. Ось у столичних газетах уже замовкли про летючки. За цим піде й інша преса. Наче б порадили їм. Мовчанка. Тиша! А коли мовчать, значить, щось готовлять!

– Хто? Захід?

– Захід ні, але Москва. Їздили дипломати сюди і туди, складали візити амбасадори, і, думаю, договорилися більш-менш так: ви, капіталісти, мовчіть, не цікавтеся цією справою. Це наше внутрішнє питання. І ми його поладнаємо!

– Віриш, що погодилися на таке?

– А чому ні? Встрявати в справи поневолених народів завжди грозить війною. Хто наставлятиме голову? А ще як Кремль погрозить злегка, погодяться навіть співдіяти проти нас.

– Важко повірити!

– А все ж! Уступки в користь Москви продовж десятиліть доказують, що треба бути готовими на такий випадок. Мене це ніяк не заскочить! А тепер одягнися – і в дорогу! Подорож триватиме кілька годин. Їдемо в гори.

Другого дня телеграми принесли нову сенсацію: над головними містами Європи й Америки появилися знову таємничі ракети, і знову із свистом і експлозією розкинули летючки. Газети коментували, що свисти і рев сирен мали на меті звернути увагу населення, а разом з цим і демократичної преси.

– Московську вимогу мовчати, – пояснив Семен, – в умовах демократії не завжди можна виконати. Тут нема ні терору, ні страху. Про появу ракет мусять писати, коли десятки тисяч людей про них знає.

Він розклав газету й подав мені:

– Провір, чи зміст летючок правильний!

Я читав уголос:

– «У страху за своє існування Москва наказала мовчати про появу наших звернень на території СРСР. Хоч у більшов ицькій пре сі нічого про це не писали, все– таки різними шляхами ця вістка рознеслася по країнах, окупованих Москвою. Вільна преса не зареа г увала на московську брехню, нібито над СРСР ніякі ракети не появилися.

З уваги на це повідомляємо:

15 червня наша ракета появиться над СРСР, а саме над Владивостоком. Звідти, ре г улюючи її висоту і скорість, керуватимемо її так, що кожної години вона пролітатиме над більшими містами СРСР у низькому польоті. О годині 15 вона буде над Казанню і з-над того міста полетить просто на Москву.

Населення тих міст, над якими пролітатиме ракета, не має причини боятися ні свистів, ні гуків, і може спокійно залишитися на своїх місцях. Але в Москві мешканцям слід на той час покинути околицю Червоної Площі.

Цю летючку розкидаємо над західн и ми столицями, щоб уряди могли переконатися про точність наших засобів боротьби і витягнути з них відповідні висновки.

Шістка ОУН».

Гасьці дрижали руки із зворушення.

– А тепер що?

– Тепер, – відповів спокійно Семен, – ждатиму до вечора 14 червня. Хай у Кремлі турбуються цим тижнем!

Вечором Семен пішов до Рауля. Повернувшися, попросив Гаську і мене до своєї кімнати.

– З Раулем я говорив про появу нових летючок. Я висловив сумнів про правдивість тих вісток.

– Це журналістична качка! – сказав я йому.

– Помиляєшся, – відповів Рауль. – Уряди держав дуже збентежені ракетами. І затривожені.

– Затривожені? – здивувався я. – Таж це справа Москви, а не вільного світу!

Як виходило з розповіді Семена, дальша розмова відбулася більш-менш у таких словах:

– Сьогодні кожний щиро бажає миру! – сказав Рауль.

– Тактика: по моїй смерті хай валиться світ, що?

– Так і є! Сьогодні найменша проблема може захитати систему рівноваги, що ледь-ледь втримується у світі.

– І втримається, поки бажатиме Москва. Ініціатива в її руках.

– Не конче. І вона теж не хоче війни, хто може ручитися за перемогу?

– А я таки не вірю в те, що тут затривожені.

Тоді Рауль розповів, що Москва вимогла на Заході дозвіл на незалежні розшуки за спричинниками цієї сенсаційної події. Тисячі московських агентів уже сьогодні в дорозі, щоб провірити модерними приладами радіоактивність різних місць, особливо тих, де близько розміщена металургійна індустрія. Будуть провірювати їхню продукцію, навіть найменші бляшки, щоб сконтролювати, чи не є це, бува, частини до ракет, замовлені з якогось центрального диспозиційного пункту.

– А чому радіоактивність? – здивувався Семен.

– Вони міркують, що погінною і вибуховою силою є атомова енергія. Шукають, отже, її слідів дуже вразливими апаратами Гейгера з землі й з літаків. Московські комісії мають провірити всі лабораторії і металургійні фабрики, де можна б готовити складові частини ракет.

– А що на такі вимоги Захід?

Рауль байдуже знизав плечем:

– Як не погодимося, стягнемо на себе підозріння співучасти. Хай собі шукають, це їх болить, а не нас!

Ми сиділи мовчки. Що було й казати? Новина справді неприємна.

Гаська перервала мовчанку:

– А ти не питав Рауля, чи вже приїхали ті «комісії»?

– Якби були тут, він сказав би мені про це. А коли не згадував, то напевно їх ще тут нема. Я вдавав, що справа не дуже мене цікавить та що не вірю в появу ракет.

Увечері ми говорили з дядьком. Коли Семен передав коротко розмову з Раулем, на обличчі дядька появилися риски турботи.

– Треба приготовитися до цього. Ти вже думав, що нам робити?

– Перше мушу випустити ракету на Москву. Опісля знейтралізую випромінювання останків К7. Воно, правда, не атомове, але нові точні прилади ловлять його, зокрема секундарне випромінювання.

– К7 примісти в підземеллі, знаєш, про яке я думаю. Заховай К7 в олив’яній коробці. Зверни увагу, що ми таки не знаємо про найновіші московські осяги у вишукуванні променів.

– Добре, – погодився Семен. – А як у тебе, дядьку, з продукцією К7?

– Мінерали, які дістав, мають мінімальний процент. А до цього переробка дуже кропітка.

Дядько зітхнув важко, було помітно, що це питання йому нелегко розв’язати.

– На всякий випадок ти маєш залізний припас на політ у простори! – закінчив дядько.

13 червня ми втрьох мчали до нашого сховку у скелі. Гаська глянула на блискучу ракетку і здивувалася:

– Це вона? Така маленька?

– Мала, але яка складна. Глянь на її голівку – чудо техніки!

Семен наставив числа на голівці, й ми подалися додому.

Ранком Гаська побудила нас:

– Вставати! Сьогодні великий день!

– Ще рано! – бурмотів я.

Вже таку природу маю, що не можу схоплюватися раннім ранком. Тоді цілий день не маю доброго настрою. Але з Гаською не можна поставити на своєму.

По сніданку Гаська глянула на годинник.

– Як же, починаємо?

– Починаємо!

Семен увімкнув обережно невеличку підойму.

– Уже летить! – сказав, і ми підійшли до стола.

У кімнаті було темно, тільки столова плита фосфоризувала своїм таємничим світлом. Та ось ми побачили блискучу точку та зариси землі.

– За кілька секунд будемо на території СРСР. Уже!

Над Владивостоком Семен обнизив літ ракети. Особові авта мчали вулицями, мабуть, утікали радянські партійні достойники. Люди метушилися розпачливо, пробігали під авта, які не зупинялися. Було видно побитих і переїханих.

– Паніка! – сказав Семен. – Червоні буржуї рятують життя. Не довіряють моїм запевненням у летючці. Уявляю, як їх налякав рев ракети.

Деякі міста були майже порожні, безлюдні, зате поза ними в околиці видніли цілі таборища втікачів.

– Урал!

– Казань!

– Москва!

Вулиці міста були безлюдні.

– Цікаво, чи люди повтікали, чи, може, з Кремля заборонили їм виходити з домів.

Раптом на екрані появилися довкола ракети невеличкі блиски, і ракета, здавалося, задрижала.

– Обстрілюють!

Ми нахилилися уважливо над столом.

– Чи це небезпечно для нашої ракети?

– Тільки тоді, якби набій попав у саму голівку ракети. Але це був би припадок, один на сто тисяч. Тиснення повітря при вибуху змітає її убік, це вже така прикмета її. З двох причин: вона мала, а друге: тут діє К7.

– Кремль!

Ракета летіла тепер низько, на екрані видніли вежі і червона зоря на одній з них.