– А ось і наша ціль!

– Цей будинок?

– Централь МВС і мозок та зброя партії й імперії. І катівня, типово московська інституція, як за Івана Грозного.

Ракета наче з намислом окружила будинок. Це був потужний блок-хмародер з тисячами вікон і внутрішнім подвір’ям, набитим автами. Зариси будинку затиралися і миготіли, на мить було видно відкрите вікно і сірий мур, бляшаний дах і знову стіну хмародера. Семен поклав руку на невеличкий вмикач.

– Увага! – прошепотів. – Розрив!

Образ раптом посірів, ясна точка ракети зникла, і враз бризнуло на екрані яскраве світло.

– Кінець! – заговорив Семен. – Будинок МВС не існує! Глибокі підвали з актами терору, із списками підозрілих і призначених на ув’язнення – не існують! База імперії спалена, розбита на порох, безслідно знищена! Коли в будинку були емвесисти – не залишилося по них ні сліду. Кінець!

… Ми мовчали довгу хвилину.

Семен узяв телефонну трубку;

– Доброго здоров’я, Раулю! Що нового?

Що відповів Рауль – ми не чули. А Семен говорив далі:

– До металургійних фабрик? Раулю, поклади на хвилину слухавку, я до тебе зараз задзвоню!

– Мікрофони! – кинув нам Семен, накручуючи число.

Ми почули таку розмову:

– Слухаю, Раулю!

– Ти чому припинив розмову?

– Щоб провірити, чи ти говориш із свого бюра і своїм службовим телефоном.

– Отож я тебе повідомив, що вони хочуть оглянути твою фабрику.

– Дуже радо, коли?

– Тому я дзвоню до тебе! Коли тобі вигідно?

– Байдуже, хоч би й зараз!

– То, може, по полудні?

– Згода!

– Я дзвонитиму до тебе в їхній присутності. Ти нічого не знаєш, ми не порозумівалися! Зрозумів?

– Ясно! Я нічого не знаю! Скільки їх?

– Три. Офіційно вони інженери освітньої міжнародної організації. Самі вони громадяни якоїсь європейської держави. Не пам’ятаю, котрої, ти знаєш, що я слабий в географії.

– Гаразд, дякую!

Семен поволі поклав слухавку на вильця.

– Що ви на це?

– Такі нахаби! – кинулася Гаська.

Я мовчав і з глибини фотеля оглядав кінці своїх черевиків.

– Треба приготовитися до цього візиту! Чому ж ти мовчиш? – звернувся до мене.

– Нема про що говорити. Настав час діяти, а не балакати. Ти є нашим шефом, і ми маємо виконувати твої накази! – відповів я. – Чи ти приймеш їх?

– Зрозуміло! Будуть провірювати процес продукції і випромінювання. Мусимо негайно сконтролювати, чи не прориваються десь промені К7. Це справа дуже важлива, бо вони можуть мати кращі прилади, ніж наші. Ходімо!

Улітку робітники приходили раніше до праці, і вполудне, поки наставала нестерпна спека, кінчали. Тож фабрика була порожня, залишився тільки наглядач, своя, зрештою, людина.

Гаська тримала в руці прилад Гейгера і пильно стежила за його вказівкою.

– Нічого, ні сліду випромінювання.

Вийшли з будинків, минули незабудовану площу і подалися у великий город, що буйно заріс усяким тропічним хабаззям.

І тепер голка не рухалася. Обійшли закутину городу, поверталися туди декілька разів.

– Це для певности, бо тут під землею є К7, – сказав Семен.

– А я й не знала! – здивувалася Гаська.

– Про все довідаєшся своєчасно. Чимало таємниць криє цей терен. Коли знатимеш усе відразу, у голові закрутиться.

У салоні Семен говорив далі:

– Поки що все гаразд. Але, як у рушниці є два забезпечення, так і ми мусимо впевнитися, зйонізувавши повітря і вилучивши всякі Гейгери.

Задзвонив телефон. Рауль дуже ввічливо повідомив Семена, що приїхали вчені дослідники й хотіли б оглянути його зразкову фабрику, звичайно, якщо він на це погодиться. Семен погодився, висловлюючи свою радість з приводу відвідин визначних дослідників.

За хвилину знову задзвонив телефон:

– Семене, – говорив Рауль, – уже їдемо до вас. Будь обережний!

– Щось нове? – спитала Гаська.

– Знаєте, що сказав Рауль? «Будь обережний»!

– Рауль остерігає нас, значить, він здогадується про наші ракети. Не знає, але підозріває. Коли він підозріває, то так само може підозрівати і будь-хто інший.

– Що робити? – збентежилася Гаська.

– Приспішити боротьбу! Виграти на часі! – сказав я. – Коли це все правда, нас будуть окружувати. До цього не мажемо допустити.

– Мусимо провірити, хто винаймив помешкання в кам’яниці ось там, напроти, – я вказав крізь вікно.

– Далі, нам слід негайно порозумітися з дядьком! Цілком певно будуть підслухи наших розмов. Ми маємо електронні завіси, це правда, але не знаємо, чи вони не мають чогось, що їх пробиває!

– Поки що приймемо візит шпигунів, а там далі нарадимося, яких протизасобів ужити, – заговорив Семен.

Коли непрошені гості прибули разом з Раулем, Семен привітав їх дуже ввічливо – його обличчя променіло радістю. Усі ввійшли до салону. Гаська відігравала роль послугачки, а я не показувався їм на очі. Я вийшов на недалекі горбки, пильно стежачи за небажаними сусідами, і примістився так, що міг бачити, коли гості від’їдуть.

Так сидів я приблизно півгодини. Вечір зайшов, як завжди в гарячих країнах, цілком несподівано. Ще був день, а ось за одну мить настала ніч. На небі замерехтіли яскраві зорі, і коли я саме споглядав на них, побачив червоно-світляний слід нашої ракети. За хвилину перелетіла друга і третя.

Я пильно зорив небо і фабрику. Скоро після появи ракет зашуміло авто, заблисли його світла, і гості від’їхали в напрямі міста. Я побіг до Семена.

– Розповідали мені байки про наукові досліди тут і в інших країнах. Треба було грати комедію з тими московськими агентами, і я дуже схвалював їхню працю для добра людства й поступу. При цьому вони пильно мені приглядалися, а один з них сфотографував мене апаратом, уміщеним у персні на його пальці. Я всміхнувся, бо і так з цього не матиме користи – Гаська з-за стіни просвітила плівку!

Я мав приємність скомпрометувати їх картиною, що висить у кімнаті. Я сказав їм, що це твір загальновідомого абстракційного маляра, хоч картину малював Панько. Вони притакнули мені й заявили, що захоплені цим малярем, а насправді нічогісінько не знали, бо ж у СРСР і досі не вільно в мистецтві виходити поза соцреалізм.

Картина стала в пригоді, бо Гаська через стіну зробила з усіх фотознімки. Опісля ми пішли оглядати фабрику. Один з них непомітно заховав у кишеню стружки з металу, інший контролював випромінювання. Згодом ми перейшли на терасу, щоб полюбуватися прекрасним вечірнім видом. Тут Гаська подала нам перекуску, але розмова не клеїлася. Тоді я, поклавши ніби випадково руку на кам’яне поруччя, потиснув укритий там ґудзик.

– Той, що ми його примістили ззовні?

– Еге ж. Тож незабаром промайнула перша ракета. Але перед тим я звернув увагу на чудесне небо й зорі, що їх люди збираються здобути.

З розповіді Семена я довідався, що події на терасі пройшли так.

Рауль сказав, що вже чимало ракет пробігло космічні простори, маємо вже знімки цих просторів, але ще ніхто не осів на них. А що говорити про дальші світи! І згадав про таємничі ракети останніх часів.

І тут пролетіла перша ракета. Один з агентів схопився і з хвилювання заговорив щось по-московському.

– Що трапилося? – спитав Семен наївно.

– Ракета! – вигукнув Рауль. – Ракета! Дивіться: друга… третя!

– Дивні речі! – заговорив Семен. – Якби я не бачив на власні очі, ніколи б не повірив! А може, це звичайні ракети, що їх постійно випускають для дослідів?

Тоді один з агентів не втерпів і з погрозливим виглядом звернувся до Семена:

– Не вдавайте дурного! Чи вам невідомо, що згідно з міжнародною умовою заборонено тепер випускати будь-які ракети?

– Не знаю, може, і була яка згадка у пресі…

– У пресі! – іронічно засміявся агент. – Преса про такі справи не пише!

– Цікаво, – опитав Рауль, – звідки вони летіли?

– Нема сумніву, – заговорив агент. – Їх випустили за містом, але центр є тут! – І він вказав пальцем на підлогу.