Голова. Ваш час скінчився.

Шпол. Я зараз. Так от. Тепер: що таке Зелена Кобила? Як відомо, у житті кобили бувають вороні, булані, инші, але зелені кобили бувають тільки в літературі. Проте нас зараз цікавить не цей бік справи, а от що. Кажуть, що Зелена Кобила має бути безконечною новелою, романом, епопеєю і т.д. Я, власне, з усим цим згоден, бо, справді, нерозумно б було заперечувати те, чого ще не знаєш. Але мені здається, що тут зарані треба з'ясувати один момент, щоб запобігти можливих непорозумінь. Справа ходить про той випадок, коли б із Зеленої Кобили вийшов роман. Це дуже важлива справа. Бо романи романам — рознь! Бувають романи ті, що в житті, а бувають ті, що в літературі. У житті, як відомо, романом зветься така форма відносин, де людина починає з того, що обдурює себе, а кінчає тим, що обдурює инших. (По залі спертий подих). У літературному романі зовсім навпаки. Там людина і починає, і кінчає тільки тим, що обдурює инших, себе ж вона ніколи не обдурює! (Заля покаянно мовчить). От у цьому і вся ріжниця. Але вона повинна стати тою провідною зіркою, що буде освітити як кожному з нас, так і нашій Зеленій Кобилі. І особливо останній. Бо коли хто з нас і впаде під тягарем своєї облуди і брехні, то великого нещастя од того не трапиться: инші заступлять його. А хто заступить Зелену Кобилу, цю вічно солодку надію облудного людського життя? Хто її заступить, коли вона випаде...

Голова. Товаришу, ви вже давно переступили свій час.

Шпол. Я зараз. (По залі невдоволена ворухня). Резолюцію. Товариші! Отже, з усіх точок зору і з усіх кутків погляду нам до зарізу треба Зеленої Кобили. Нам треба її так, як Колумбові Індії, і нам треба її так, як Америці Колумба. Доки нам пріти на печі? Хай живе Колумбів шлях до Індії! Хай живе винайдена Колумбом на шляху до Індії Америка! Іще хай живе розумність! Годі нам бути дурними!

Голова. Я мушу вас припинити.

Шпол. Зараз. От тільки я не зовсім згоден, що кобила наша має бути зелена. Чому саме зелена? А чому не золота? Я розумію, що колір її зовнішнього вигляду чудесно відбито в цім слові — «зелена». Але хіба ж справа тільки в цьому? А зміст? Де внутрішній зміст? Де те слово, що в ньому, мов у кришталевій воді, відзеркалилися б, — як сказав один українського походження письменник, — усі чудесні властивості цієї чистокровної тварини? На мою думку, «Золота Кобила» ось...

Голова. Я позбавляю вас слова.

Шпол. Одну хвилину. Чого ви сікаєтеся?

Голова. Прошу залишити трибуну.

Шпол. Мені тільки одну…

Голова. Я вам не даю.

Шпол. Я прошу тільки ще…

Голова. Я забороняю.

Шпол. Але ж я тільки…

Голова. Сядьте.

Шпол. Я протестую!..

Голова. Прошу залишити...

Шпол. Я протестую!..

Голова. Я мушу вас…

Шпол. Я протестую!

Голос із залі. Та що він хоче?

Шпол. Я тільки сказати...

Голова. Товаришу, я вам не даю слова!

Шпол. Я протестую!..

Голос із залі. Та що таке?

Голова. Про що ви?

Шпол. Одну хвилину, я...

Голова. Про віщо, я питаю?

Шпол. Я тільки...

Голова. Про віщо ви думаєте говорити?

Шпол. Про хвіст... (У залі запановує тиша, і похмурі лиця схиляються ниць).

Голова. Слово має товариш Фельдман*.

Товариші, я цілком приєднуюсь до організаторів диспуту, які обрали таку слушну тему для наших зборів.

Коні, товариші, завжди стояли в центрі уваги літературознавства. Наш класичний філолог, т. Йогансен, міг би блискуче довести про єдність походження слів «кінь» і «книга».

А тому дозвольте зупинитись на чотирьох більш поширених типах коней, відомих за останні часи.

Перший тип — це кінь за прізвищем «красавчик». Він високо підіймає голову, гарно біжить, але варто йому під'їхать під гору, як відразу ляга.

Другий тип коня зветься «півень». У степу йде кроком, але, наблизившись до села, влетить в яку-небудь чужу стайню, і звідти його й не витягнеш.

Третій тип — кінь як кінь: опиниться на базарній площі — почине кружляти на одному місці...

Четвертий тип — пристойно біга по шляху, попід гору, але ж з гори ледве перебира ногами. (Колись працював в ганчаря). Це про чотири типи коней. Яке це все має відношення до Зеленої Кобили, запитаєте ви? Так слухайте: я вашу Зелену Кобилу пізнав, вона належала харківському магнатові Юзефовичеві*, при чому ви усі дальтоники: вона не тільки не зелена, але й не кобила. Це ж «красавчик», чорт візьми!

Кожний вам розкаже: коли прийшли червоні, Юзефович замурував красавчика і крізь потайне віконце спускав йому вівса. Спасибі розумному Архипці, що підчас трусу застукав цього красавчика,

Я кінчаю. Нам надалі потрібна завзята боротьба і проти типів коняк «красавчиків» та «півнів» і проти коняк січкарень та ганчарів, а також кобил усяких порід та фарб, хоч би ця фарба була й зелена.

(Правда, що в свій час ця фарба була революційною, Каміль Де-Мулен* підчас Великої французької революції носив зелену стрічку).

Голова. Слово має товариш Куліш*.

Я уже наготовився був сказати — «чую за сірою одноманітністю літературних буднів неспокійний тривожний тупіт кованих копит прекрасної Зеленої Кобили, бачу, як мчить вона степовими дорогами у невідому голубу країну нового життя, одкидаючи назад груддя бурої степової глини, ледве ловлю ухом мелодію розірваного українського суму, мелодію, що, немов срібна порвана струна, в'ється і вже падає з кованих копит прекрасної Зеленої Кобили. Ух-ух! Який вільний, могутній, радісний рух!» — наготовивсь був сказати, та перебив мені це бажання попередній оратор, скінчивши свою промову прозаїчним суто діловим запитанням: а чи вивезе ж нас Зелена Кобила? (Репліка з місця: «Ви, Гур'евичу, проспали: попередній промовець нічого подібного не говорив»).

На такі суто ділові запитання треба й по-діловому відповідати:

Звичайно, вивезе, якщо її добре годуватимемо і якщо нашому циганові з батіжком не впаде на думку повторити досвід свого анекдотичного попередника — привчити Зелену Кобилу не ївши возити ... (Голос з місця) — Що?

Голосніш кажіть, бо вже чую неспокійний, тривожний тупіт кованих копит прекрасної Зеленої Кобили. В її очах червоний відблиск. Дороги ж летять у невідому голубу країну... (Голос з місця).

Що? Чи вистане корму?

Степи наші безмежні, широкі!

Люльку українську закурив Донбас! (Бурхливі оплески).

Голова. Слово має товариш Остап Вишня*.

Я, товариші, не зовсім погоджуюся з попереднім промовцем у тім його твердженні, що «Зелена Кобила» сприятиме розвиткові нашого національного пластичного мистецтва. (Голоси з місць: «Ніхто цього не говорив! Ви теж спите, як і Куліш!»), Плеханов у своєму «Вступі» до «Истории русской общественной мысли» каже:

«Як відомо, мисливські племена виявляють значно більше нахилу, а головне — здібности до пластичного мистецтва, ніж племена, що плекають скотарство та первісне хліборобство»[3].

Отже, сподіватися, що «Зелена Кобила» допоможе нам перемогти нашу «медлительность в движениях», навряд чи можна.