Ярмарком*[1] при найближчій і найактивнішій участі Цигана, його адьютанта Золотого Півника в синій свитці наопашки та сірого чортика Зануди* нарешті улаштував цими днями в будинкові літератури ім. Блакитного* диспут на тему «Зелена Кобила». В диспуті взяли участь мало не всі (принаймні харківські) наші письменники. Канцелярія Ярмаркому, на жаль, не мала часу як слід попрацювати над стенограмою диспуту, і тому примушена подати тільки уривки цієї стенограми.

Переходимо безпосередньо до промови тов. І.Ю. Кулика*, припустивши, очевидно, що промову попереднього оратора ми вже чули.

Я, товариші, звичайно, не погоджуюсь з попереднім промовцем. (Репліка з місця: «Чому "звичайно"?». Голова: «Товариші, не заважайте, кожний має свої звичаї»). Голова має рацію, кожний має свої звичаї, і хоч моїм звичаєм зовсім не є заперечувати всіх і вся, проте вже розбіжність поглядів на літературу, розбіжність світогляду й світосприймання мойого й попереднього промовця примушує мене заперечувати його твердження. Але, бажаючи більшу частину свого виступу присвятити не полеміці, лише позитивній частині питання (мені, на жаль, не пощастило використати свій час на літературному диспуті), я перейду одразу до основного: що таке Зелена Кобила? Вам вже, безперечно, відомо, яка в нас панує розбіжність думок що до цього. Одні вважають, що Зелена Кобила — це просто ряба кобила наших дідів-запорожців, що сон її, хоч і за відмінних історичних обставин, став уже класичним. Инші вважають її за перефарбованого на зелене Буцефала й сподіваються на цій свійській худобі завоювати весь світ. Є й прихильники концепції троянського коня — класичної концепції. Я певний, що дехто навіть волів би, щоб кобила була білого кольору і щоб на її збитій похребтині пишно висився батько-отаман, модернізований і без вусів. Проте вони готові на уступку, доки мова мовиться лише за колір кобили: завоювавши світ чи хоч Трою на зеленій, вони сподіваються хутко перефарбувати і Трою, і весь світ на два кольори, такі люб'язні їхній небесно сонячній душі*. Ви, може, сподівались, що я особисто вважаю Зелену Кобилу просто за канадського бізона з підпиляними ріжками? Справді, схожість є. Справа не в ріжках, їх можна сховати під модним капелюшем «ковбойського» стилю (вони в нас, до речи, справді в моді — чи не з тих саме причин?); кінець-кінцем, мало не всі класичні чортяки, що спокушали класичних таки героїв, до якогось часу приховували свої ріжки. Так само й горб бізонів не мав би бути на перешкоді, бо ж і наша Зелена Кобила, безперечно, горбата. Ще б пак! Згорбишся од такого життя! Та я все-таки не здаюсь на таку спокусу. На мою думку. Зелена Кобила — це просто... Россінант. Воскреслий Россінант, так-так. А на його сгорбленій спині — навіть не воскреслий, а безсмертний Лицар Сумного Образу. Бідолаха, він українізувався й узброївся пером («монблан»)* замість меча, він українізував навіть ім'я Дульцінеї, а потім розкаявся й знов європеїзував його, хоч і не на еспанський лад, шукаючи синтези. Нещасний Лицар! він не знайшов цієї синтези, а його Дульцінея — таки торговка. Лицар у безвихідному стані, і комусь треба щось конче зробити з Зеленою Кобилою, щоб вивести його з безпорадного закапелку. Ви розумієте, хтось має щось зробити з Зеленою Кобилою. Инакше Лицар загине. Загине, щойно зрозуміє, усвідомить собі свій стан. А погибели його ми не хочемо. Він ще може придатись, кінець-кінцем, це ж непогана людина, і не його провина, що обставини зробили його таким непотрібним. Обставини можуть змінитись, ми їх повинні змінити, розумієте? Я закінчую цим закликом — зробіть щось з Зеленою Кобилою, кінець-кінцем, на тяглову силу чи що вона ще може придатись. Я відмовляюсь од решти часу, що належиться мені за регламентом, — це для загального добра. Так само в інтересах зборів я відмовляюсь полемізувати з промовцем, що згадував моє ім'я. Він, бідолаха, сам себе покрив. Земля йому пером.

(Промовець хвилюється. Оплески. Голова закликає до порядку (незрозуміло — кого: промовця чи збори)).

Голова. Слово має товариш Аркадій Любченко*.

Шановні товаришки й шановні товариші! Всі ті чутки про Зелену Кобилу, що останніми часами так рясно пожвавились у нашому буденному житті, той великий інтерес до неї, що так помітно день-у-день зростав, ті цікаві, допитливі, навіть захоплені виступи промовців, що їх ми чуємо сьогодні на нашому засіданні, — все це дуже тішить мене, але в той же час в деяких моментах дивує і, мушу одверто сказати, в деяких моментах непокоїть (Репліка: «У виступі т. Кулика?»).

Тішить мене, що трапилась така знаменна подія. Радий я, що ви всі, тут присутні, так жваво реагуєте на це явище. Але дивуюся я, звичайно, не з вашого виключного зацікавлення й реагування. Смішно було б припускати вашу пасивність, коли подія ця, як вам уже, мабуть, відомо, набирає широкого масового руху — просто стихійного руху. Справа не в цьому. Я вже бачу ваші нетерплячі, запитливі погляди, і тому поспішаю пояснити.

Справа от у чому. Можна було б іще не дивуватися (чи, принаймні, не дуже дивуватися) з тих сьогоднішніх виступів, що в них зверталося увагу на саме розуміння слова «Кобила». Можна було б, кажу, не дивуватися, бо тут фігурує або занадто підкреслене смакування цього слова, або ж зайве інтелігентсько-витончене побоювання, що, мовляв, таке співзвуччя, як «кобила», надто погано впливає на цнотливість дівочих барабанних плівок. І в тому, і в другому разі автори допускаються нездорових чи то лівих, чи то правих ухилів. Мусять бо вони не забувати, що: по-перше, французи мають цілковиту рацію, коли кажуть, що найкраща дівчина все одно не може дати більше за те, що вона має[2], по-друге, кобила, як і всяка прекрасна Мадона, покликана самою природою творити одну з найвизначніших і вічних функцій природи. Кобила, хоче вона того чи не хоче, а мусить бути кобилою, і все одно вона завжди буде відрізнятись від коня тим, що родитиме коня, чого кінь, безперечно, позбавлений, цеб-то родити кобилу. Правильно кажу, товариші, чи ні? Я думаю, що правильно. (А. Дикий*: «Неправильно!»)

Далі. Можна було б не дивуватися (або не дуже дивуватися) з тих промовців, що ніяк не збагнуть, чому сама кобили зелена, і вдаються тут до цілих філософських трактатів. Трактатів, до речи, дуже заплутаних і головне — позбавлених навіть натяку на такі важливі фактори, як роботу «Друзів утробних дітей», роботу «Спілки захисту тварин і рослин», як філософія аліментного права на останніх засіданнях Ліги Націй. Фактори ці, на мою думку, багато тут важать і одразу розвязують справу, Це так зрозуміло, що, зберігаючи дорогий час, я не зупинятимусь на детальніших поясненнях. А товаришам, що терзають свій мозок над розгадкою проблеми зеленого кольору Зеленої Кобили, я все-таки мушу сказати одне: в житті дуже помиляється той, хто починає з другорядного, втрачає багато той, хто ухиляється в зайвий педантизм, бо ж педантизм — це найгірший бюрократизм, а з бюрократизмом пролетаріят веде і буде вести рішучу боротьбу. Правильно я говорю чи ні? Безперечно, правильно. І пам'ятайте, товариші, що треба нарешті примусити людськість бігти тим шляхом, яким вона повзе. І пам'ятайте, що бігти примусить тільки одна Зелена Кобила. (Репліка з місця: «Ідеалізм!»). От в чому полягає вся істотність цієї величезної події, от в чому незаперечна сила й незаперечна істина!

Та тільки, на наше превелике здивовання, стикаємось ми в обставинах цієї події з одним неприпустимим явищем. Явищем, що якраз найбільше дивує мене. Явищем, коли не обурливим, то просто смішним. Що саме? Я не зловживатиму вашим терпінням, я одразу скажу: є такі серед нас, що не вірять. Так, так! Не вірять у появу Зеленої Кобили! Я уникаю гостріших слів, хоч це мене й дуже хвилює (вибачте, я вип'ю води), я можу кваліфікувати це тільки, даруйте на слові, жахливим обскурантизмом, несвідомістю, відсталістю, просвітянством найгіршого ґатунку, найгіршого штибу назадництвом. (Голос: «Ого!»).