Доводиться зі всією рішучістю повстати проти такого примітивного верхоглядства і національної обмежености. Немовляті навіть ясно, що сила Зеленої Кобили саме в тім, що вона зелена і аж ніяк не в тім, що вона — кобила. Попередні промовці безнадійно плутаються і витрачають на вітер свої демагогічні вигуки про різних там Буцефалів і троянських коней, бо слухачі чують: не кобилу вони згадують, а таки коней, і ці докази нічогісінько не варті — хіба зневаги й посміху. Історія бо знає лише один приклад героїні кобилячої стати — це славнозвісний Альборак, кобила великого пророка Магомета*. Вже це одне доказує наявно, що ex oriente lux* і що саме зелений колір тут має найбільше значіння. Адже тільки абсолютні профани можуть не знати про зелений прапор — національний колір мусульманського сходу. Отож — da ist der Hund begraben*.

Коли ми звернемося до староруського фолькльору, тут знайдемо цілковиту нісенітницю, якусь долтонову хворобу*, що безперечно має за основу накинуту феодальним ладом темряву народню. У казках про Івана-царевича спіткаємо «сиву-бурку, віщу каурку». Навіть найгірший учень лікнепу з одного разу бачить тут жахливу непевність опреділення кольору цієї химерної Зеленої Кобили і має нагоду упевнитися, що сила зовсім не в її жіночій статі і що взагалі тепер, за часів рівноправности, зовсім не годиться на цьому серйозному зібранні згадувати про ці пережитки рабської ідеології і настирливо повторювати шановним слухачам і зосібна — слухачкам: кобила, кобила, кобила…

Повторюю: немовляті ясно — сила в тім, що кобила зелена, а не яка инша, инакше не було б чого сперечатися. Кобили сиві, гніді, вороні, мишасті, — яка рація глибокодумним діячам сучасної побіденної культури марнувати на них так потрібний для наших нащадків час? Инша річ — кобила зелена...

Але дехто неймовірний і недосвідчений дозволяє собі взяти під сумнів саме існування Зеленої Кобили.

Цей анальфабет* забуває про зелену папугу, зеленого змія, зелену нудоту і безліч инших зелених речей і істот. Йому не в знаки навіть широковідомий вірменський зелений оселедець, що спокійно висить на стінці і тихесенько пищить*. Я можу нагадати цьому забудькові, що почепити щось на стінку, в тім числі і будь-яку кобилу, не складає великих труднощів. У нашу добу індустріялізації і великих винаходів так само за жарт є пофарбувати оселедець і будь-що инше в перший-ліпший колір, у даному разі зелений. Згадка ж дана, щоб було про що подумати, було що розгадувати. Це — ознака глибокої пошани до розуму слухачів. Я дозволю собі навіть попрікнути упорядників цього багатонаслідкового диспуту за те, що Зелена Кобила не пищить, як вірменський оселедець. Тоді, справді, було б про що говорити. А так — доводиться кінчати й резюмувати.

Це резюме ясне й просте; тільки Зелена Кобила повезе нашу пролетарську літературу в незнані світи, тільки Зелена Кобила поставить Укразію* на належне їй чільне місце в інтернаціональному русі, і тільки орієнтація на Зелену Кобилу є єдина справедлива й правдива орієнтація. Навіть Володимир Винниченко, втручаючись у революційну тематику, дарує сонцеїстам прапор із зелено-сонячних смуг*. Могутній хлорофіл — кров буйної реальности, життєдайна речовина, животворче знадіб'я.

Отже геть прадавню, набридлу, заялозену кобилу сиву, вона вже ніде й ніколи не матиме ніякої сили. Хай живе Кобила Зелена, саме тому, що вона зелена, кольору живої радости й певної, світлої надії. Так, зелений колір — колір надії. Знаємо бо це з дитинства і не забуваємо цього до смерти. Не забуваймо ж цього й тепер.

Ще раз: хай живе Зелена Кобила, символ надії і вищої радости! (Бурхливі оплески).

Голова. Слово має товариш Яновський.

Шановне товариство! Дозвольте мені висловити надію, що Зелена Кобила не кусатиметься і не боятиметься трамваїв, автобусів і тиражів. Такі її властивості можуть привернути не одне людське серце. Ця тварина не буде славнозвісною Ентою з геніяльної пісні, котру в запалі проспівав попередній промовець. (Тов. Пилипенко з місця обурено: «Відкіля Ви взяли? Коли це я співав?»). Ні, — кажу я, — наша Зелена Кобила буде навпаки: товстою, як шкіра деяких читачів, що її не проб'єш нічим, крім Малашкіна та д-ра Фрідланда*; зеленою, як найкраща дурниця, котру можуть вимовити людські вуста, зеленою, як геніяльна непослідовність наших шановних сьогоднішніх зборів; розумною буде наша кобила настільки, наскільки дозволить їй це хвіст.

Я знаю, що промовець, котрий говоритиме після мене, буде лаяти мене за екзальтованість, за непоміркованість, за романтику. Лайте, дорогий товаришу Шполе, на всі заставки: я все рівно не виправлюсь. Бо Зелена Кобила — колосальна епопея, в ній буде біля сорока мільйонів новел: кожна бо людина нашої нації напише хоч одну. Зелена Кобила житиме не тільки в стайні «Літературного Ярмарку» — вона сама собі вибере стайню, коли «Ярмарок» їй не догодить. Зелена Кобила не залишиться незайманицею, як та особа, що про неї сказав Овідій: «Незайманиця, котру ніхто не побажав!»* Я скінчив, товариші, і чекатиму резолюції. (М. Семенко* в місця: «Браво!»)

Голова. Слово має товариш Шпол*.

Товариші! Кожен з нас охочий запивати гірку страву свого життя солодким соком надій. (По залі здивоване: «Гм! гм!..»). Але в цьому не ганьба наша, а нещастя. Бо посудіть сами: що в негідного в тому, що людині хочеться смачного. А потім знов же: чи ж винна голубка, що голуба любить?* (Заля здивовано мовчить). Проте нещастя од цих солодких надій велике. І найбільше воно саме через те, що... ну, як це?.. одним словом, є до цього приклади... І їх чимало. Тільки я маю кепську пам'ять на прізвища і дати, і все забув. Але зверніться хоч до товариша Яновського, і він вам скаже. Він наведе вам якщо не сотні, то добрий десяток прізвищ тих письменників, що зіпсували до біса аркушів паперу, жили у злиднях, умерли у гризоті, були забуті, незнані, а потім, а потім раптом воскресли в мільйонових тиражах і розцвіли славою в читацьких душах. (По залі рух). От цей то знаменний факт і криє в собі все лихо і все нещастя! Да! Але ви спитаєте мене — чому? Я вам скажу. Та це ж зовсім просто! Бо хіба ж ви не розумієте, що у кого ж забракне невинної надії числити себе популярним письменником, якщо не за життя свого, то хоч після смерти?!. І мені особисто здається, що таких дурнів ще на світ не родилося, щоб од цього одмовлялися? (По залі притишений, але вдоволений регіт). А звідци і всі наслідки: обтяження бюджету видавництв, непродуктивна морока редакторів і з редакторами, продуктивна робота Головліту, а що торкається читача, то там — кошмар такий, що й сказати не можна. (Репліка із залі: «Про видавництва неправильно, говори по суті!»). Але мені кричать — . «по суті». Тихше, товариші! Не кваптеся. Я маю своїх п'ять хвилин і скажу те, що маю сказати. Любі товариші! Ну, хіба ж це не по суті? Це ж просто таки — як «бревно в глаз» або, по-нашому, «залізяку на пузяку ба-а-ам!» Ось я дивлюся на всі ці скорботи і видавництв, і редакторів, і читачів — із ока мені котиться така щаслива сльоза, що вона, може, снилася тільки Колумбові, коли він помилково признав Америку за Індію. Справді ж бо: от і наша Зелена Кобила! Хіба ж вона для нас не те, що Індія для Колумба? І хіба ми не можемо з неї зробити справжньої Америки? (Голос: «Ого!»). Що-правда, є скептики, що завжди поступаються бадьорою тривогою своїх шукань перед затишним спокоєм рідного закапелка. Але ж хіба купа гною перед дверима їхньої хати не є свідоцтво того, що вони родилися тільки на те, щоб умерти? (Дехто з публіки невдоволено морщить носа). І я вже не говорю про розвязання в цей спосіб видавничо-читацької кризи. Це само собою. Це ясно. Але от іще дозвольте мені тільки, так би мовити, дві слові. Перша — це та, що в Зеленій Кобилі усі письменники матимуть широку можливість писати й «виписуватися». (По залі вдоволене: «Умгу!»). А друга слова — це безперечний факт ґарантії письменницької популярности не тільки в цьому віці, а й у всіх наступних віках. (Одна не гучна, але щира оплеска). Бо тут же одно з двох: або буде хоч один популярний письменник, або ж — усі разом витягнуть хоч одного таки популярного письменника. (Дружні, тривалі, щирі, гарячі оплески). Тим паче, що це, здається, Сенека сказав: «Щастя дається всім, але беруть його тільки розумні». Отже, будьмо розумними! (По залі ніякове перезиркування). Так-то! А тепер ще от що…