— От і неправда! А чому тоді взаємини ваші з студентами зовсім не такі, якими вони були до революції? Тоді вас за найкращого серед нас усіх вважали, а тепер… Дивляться на вас, мов на машину, що повинна їм лекції читати. Мо, скажете, що я я зараз неправий?
Захоплені суперечкою, вони лишили свою їжу напівз'їденою, а самі впились один в одного очима й зовсім не стежили за тим, щоб їхні слова не долітали до сусідніх столиків. Олександер Матвійович обурено розмахував руками, а борода йому дрібно тремтіла. Адріян Євгенович говорив із спокійною іронією, наче перед ним був нерозумний юнак. Схиливши голову на бік, він відповів:
— Ні, я не можу сказати, що ви неправий. Але правий всього лише наполовину... Щоправда, я зараз стою трохи осторонь од студентства, тільки це виключно через мою старечу дурість... Річ у тому, що студентство тепер зовсім не таке, як до революції. Тоді воно складалось головним чином з третього елементу, а тепер з робітників та селян — кляси зовсім іншої. З її представниками мені зустрічатися майже зовсім не доводилось. Тоді студенти дивились на науку як на засіб заробляти собі хліб, а тепер — як на засіб вирвати культуру з рук ворожих кляс. Я цього відразу не зрозумів. От мені й здалось, що не я потрібен сучасним студентам, а лише мої знання... А сьогодні трапилось таке, що не міг не подумати: я ще можу і окрім своєї хемії, на щось вдатися.
— Блажен, хто вірує, — посміхнувся Олександер Матвійович.
— Сьогодні я переконався в цьому, — не слухаючи його, продовжував Адріян Євгенович. — Якщо я раніш знаходив шлях до студентського серця, розпалюючи властиве юнацтву поривання до бунту, так зараз я можу знайти той, дотепер загублений шлях, розпалюючи любов до знання... Мені здається, що сучасне студентство не тільки хоче знання, а й любить його... І не може бути, щоб я помилився.
— Що ж таке сталося?
— Та нічого особливого. Просто поговорив я з однією студенткою з годину. І от тепер хочу знати, чи все студентство таке, як вона... І я одмінно взнаю це!
Олександер Матвійович ляше знизав плечима: що, мовляв, говорити з цим старим диваком. Узяв виделку й почав доїдати свій обід.
Адріян Євгенович посидів хвилину нерухомо, щось додумуючи. Потім посміхнувся сам собі на незадоволене лице свого друга й потягся до пляшки з вином. Тихо мовив:
— Я такий радий, любий друже, що ми ще настільки молоді духом можемо сперечатися з таким запалом і захватом... Ми повинні випити за цю нашу здатність. Тим більш, на дні пляшки лишилось ще трохи вина.
***
Точно о пів на сьому Адріян Євгенович увійшов у щедро й рівномірно залляту електрикою авдиторію. Трохи схиливши голову й твердо ступаючи, пройшов ті декілька кроків, що відділяли двері від катедри. Не підіймаючи голови на напівкруглий амфітеатр, де поволі завмирав студентський гомін, підвівся на катедру, оглянувся на асистента, що похапцем кінчав поратися біля свого довгого столу а приладдям для демонстраційних дослідів, і лише по тому, міцно спершись обома руками на пюпітр, різким рухом підкинув голову і глибоко зідхнув, набираючи повітря для перших слів лекції.
Завжди він починав читати саме так. Студенти звикли до цієї його маніри, вважаючи її просто за професорську звичку. Вони не знали, що Адріян Євгенович цим приховує легке хвилювання, що постійно, як тільки він підходив до дверей в авдиторію, холодком своїм дотикалось йому до спини. Але знали, що всі свої балачки треба припинити саме в ту мить, коли професор підводить голову, інакше лекція триватиме кволо й нецікаво.
Але сьогодні балачки не могли враз ущухнути, і від цього хвилювання ще більш остудило спину Адріянові Євгеновичу. Заглиблений у обдумування перших слів лекції й зв'язаний неприємним хвилюванням, він не відразу усвідомив, що саме заваджає йому почати, а гірко подумав, що це є перша ознака старости: він уже не може в одну мить упорядкувати своїх думок і перетворити їх у слова. Півхвилини стояв, розгублено й несвідомо оглядаючи авдиторію. І раптом зрозумів, що заваджає йому зосередитися глухий гомін, а вщухнути вік не може через те, що авдиторія незвично переповнена... Ніколи ще на його лекціях не бувало такого: за довгими пюпітрами, що тяглися впоперек авдиторії, підвищуючись один над одним, жодного вільного місця немає; проходи щільно забиті рухливою студентською масою; навіть невеличкий простір біля катедри був захоплений студентами: вони або просто сиділи на підлозі, підложивши книжки, або попритискувались до стінок; навіть верхні двери були розчинені й за ними виднілись обличчя, що старались зазирнути в авдиторію...
Здивовано, розширеними очима дивився на це Адріян Євгенович, ураз забувши все, що він мав зараз читати. Не розумів, чому це раптом студенти такою масою присунули на його лекцію. Він досить добре знав кожного студента з другого курсу, що для них він тепер читав, знав, що їх було не більш як сто. Але зараз ніяк не можна було знайти ті знайомі обличчя: так вони змішались з незнайомими й забутими. Очевидно, тут були й студенти з старших курсів — ті, що, давно вже, мабуть, перезабули фізіологичну хемію; були й такі, що він їх ніколи не бачив... Невже тут зібрався мало не ввесь інститут? Але тоді, що їм усім тут треба?.. Ці й ще багато інших питань промайнуло в голові Адріянові Євгеновичу, та на жодне з них відповіді не знайшов. Стояв, не вміючи приховати свого здивування, і очі йому розгублено моргали.
Нарешті а авдиторії запанувала тиша. Принаймні, тисяча очей звернулось до професора, мовчка вимагаючи від нього початку лекції. Але хвилини а півтори проповзло до того, як невпевнений і приглушений голос Адріяна Євгеновича порушив напружену тишу.
Чигати він почав настільки тихо, що на задніх пюпітрах нічого не було чути: голос йому щохвилини зривався, в горлі застряло якесь незрозуміле жужмо, і не мав він певности, що говорить потрібне. Думки, що завжди текли безперервним потоком, сьогодні раз за разом обривались, мов гнилі нитки. Кожне речення виходило сухим і невдалим, одгороджуючись од другого довгою й прикрою павзою — наче не лекція це була, а перебазування чогось погано вивченого. А, що найгірш за все, Адріян Євгенович почував на собі здивовані його незвичною розгубленістю погляди свого асистента й студентів: вони чекали від нього по-завсідньому яскравої лекції, подібної скорше до промови оратора на політичному мітингу, а не зле зрозумілої плутанини.
Але це тривало недовго. Чи від того, що тиша в авдиторії нічим не порушувалась і студенти все ж таки прислухались до його слів з напруженою увагою, чи від того, що він сам, кінець-кінцем, узяв себе в руки, голос йому помалу зміцнів, думки перестали розпорошуватися й хвилювання зовсім покинуло його. Він випростався, розгорнув свої плечі, відірвав руки від катедри, щоб плавкими жестами підкреслювати кожну свою думку, голос потужно залунав по всій авдиторії, а блискучі й зовсім молоді ще очі наче намагались блиском своїм запалити всіх слухачів тим огнем, що ним уже запалав сам професор. Студенти теж випростались, витягли вперед свої лиця, щоб не пропустити жодного ним сказаного слова. Адріяи Євгенович одчув, що між ним і слухачами ніби простягайсь невидимі нитки, а з їх допомогою він міг керувати своєю авдиторіею: напружувати чи послабшувати увагу, викликати посмішки й примушувати всіх разом з ним переживати його захоплення й надхнення. І від цього було радісно.
Давно вже не почував він такого надхнення, давно він не знав такого єднання з своєю авдиторіею. Але, радіючи цьому, вік ані на жодну мить не забув, що не було б цього, коли б не сьогоднішня розмова з студенткою, що посмішкою своєю нагадала йому дружину. Думка про це ввесь час непомітно ворушилась йому в голові, просочуючись крізь низку необхідних зараз думок — обережно, щоб нічим не порушити ту низку. І ввесь час очі йому бігали по численних студентських обличчях, розшукуючи між ними лице з великими очима, що дивились на нього ранком здивовано й щиро. Адріянові Євгеновичу не хотілось думати, що її могло тут не бути: адже вона приходила складати звіта, отже, вона не на другому курсі... Але вона була тут. Несподівано він побачив її десь ззаду. І не втримав радісної усмішки, навіть злегка кивнув їй головою. Посмішка стала йому ширшою, коли вона ніяково відповіла йому теж посмішкою. Та не тільки вона йому посміхнулась: вся авдиторія зацвіла посмішками, бо кожний із студентів подумав, що професор саме йому привітно кивнув. Од цього Адріян Євгенович продовжував читати ще з більшим захопленням, вже не задумуючись над тим, чому сьогодні авдиторія така переповнена.
