Славетний учений, професор фізіологічної хемії ... медінституту, Адріян Євгенович Терещенко, прокинувся, як завжди, по-старечому, рано: непривітний світанок кінця листопада тільки-тільки зазирнув у вікно.

Декілька хвилин професор нерухомо пролежав з заплющеними очима, розшукуючи серед низки зайвих, напівсонних думок потрібну — ту, що з нею вів заснув учора. Це була думка про новий, ніким ще не поставлений дослід, до якого він тепер готувався; дослід цей мав освітлити йому проблему — над її розв'язанням він працював от уже півтора роки, покищо безнаслідково. Піймавши цю думку, він хутко сів на ліжку й простяг руку до стільця, де лежав його неохайно кинутий одяг. Він взагалі ніколи не залежувався, бо на письмовному столі завжди на нього чекала або розкрита, залишенаа вечора книга, або акуратно розкладений папір, що своєю незайманою білістю вимагав од нього продовження роботи.

Але сьогодні рука йому не дотяглась до одягу: несподівано здригнула й поволі впала на ковдру: Погляд йому встромився в календар, що висів якраз над стільцем, — рясна ранкова сутінь не сховала від Адріяна Євгеновича двох великих чорних цифр, що неясно виднілись на білому тлі: 25... Учора ввечері, лягаючи спати, він зірвав з календаря попередній аркушик, та, захоплений думкою про новий дослід свій, не звернув уваги на те, що відкрилось йому під зірваним. А зараз одчув, що нема йому сили одвести погляд от тих цифер: дивився на них, нерухомий од незрозумілого болю, що враз зробив його кволим І мерзлякуватим. Настільки кволим, що не зміг навіть натягти на себе ковдру... Двадцять п'яте листопада... День його народження… Але це не злякало його: адже день народження — звичайний день. Моторошно стало від того, що цифра «2», химерно змінена сутінню і його уявою, здавалась зовсім не двійкою, а сімкою — нагадала йому про кількість прожитих років... Сімдесят п'ять літ... Старість ...

Невже вона підкралась непомітно, мов злодій? Невже він так і не помітив її наближення?..Все його життя було сповнене улюбленою роботою й ніколи було подумати про невпинний плин часу, що помалу перетворював його в мислетворну руїну. Невже він зараз подібний до своїх колеґ по інституту, що працювали й старілись поруч нього, — колеґ, що кволо перебирають непевними ногами, йдучи, і не розмовляють, а шепочуть щось собі під ніс беззубими ротами? До цього часу вій ніколи не порівнював їх із собою, але тепер... Невже він такий, як і вони?

Але лише хвилину рука йому безсило лежала на ковдрі. А потім, так само несподівано, як і впала, рвучко підвелась і вхопила одяг. Адріян Євгенович з радістю відчув звичну й приємну міць своїх тонких пальців...

Це раптове одубіння зникло йому через те, що думка про кволість і беззубість була просто безглуздою.

Він — беззубий? Язиком провів по двох рівних низках своїх гострих зубів — ними можна ще розгризати горіхи! — І посміхнувся... Він — кволий? Жваво схопився з ліжка, просунув ноги в штани й босоніч пройшовся по прохолодному паркеті своєї спочивальні, перевіряючи свої напруги, упевнені рухи і не втримав голосного сміху. Адже він зовсім не відчуває ще свого тіла, воно таке ж слух'яне, як і думки! Він звично й легко справляється з ним, як з першим-ліпшим приладдям у своїй лабораторії! Років на десять принаймні його ще вистачить. А скільки проблем — нових і цікавих — можна розв'язати за цей надзвичайно довгий час!

З посмішкою, що ніяк не хотіла зникнути йому з обличчя, професор узув свої домашні пантофлі й скинув нічну сорочку, щоб підставити тіло під холодний і хвисткий струмок води з-під крану. (Так він робив щоранку). Задоволено крякаючи й пирхаючи, довго мився, з насолодою почуваючи, як організм йому наснаджується бадьорістю й легкістю. По тому підійшов до свічада й, витираючись шорстким рушником, уважно оглядів себе, щоб остаточно переконатися в своїй здатності переносити вагу свого віку. І свічадо цілком виконало його бажання.

Він побачив там високу й широкоплечу людину, зовсім ще не згорблену й м'язисту: на голих грудях високо підіймались два бугри, під шкірою рук помітно движіли пружисті вузли, а шия гордо тримала велику голову з коротко підстриженим волоссям. На лиці де-не-де залягли неглибокі зморшки — під очима й на скронях; були вони ще й навколо рота, але ховались під вусами і рясною бородою Чоло ж і щоки — такі ж ріпні, як і півста років тому. А очі дивились так молодо, з такою усмішкою наче належали юнакові. І ще одна чуднота була йому в обличчі: на голові волосся ніде не запорошилось сивизною, без найдрібнішої плішинки було, брови ж вуса й борода — майже зовсім білі; а втім білість брів лише відтіняла юний блиск його очей ... І коли б не ця сивизна, коли б не шкіра, що трохи пожовкла й була розкреслена надутими жилами-віщунами старечого склерозу, ніхто ніколи не подумав би, що Адріян Євгенович прожив уже значно більше, як три чверти свого життя.

Уславлений учений ніколи не розглядав себе так уважно. Навіть за часів молодости його знайомство з свічадом обмежувалось лише зав'язуванням краватки й розчісуванням густого волосся (тоді воно не було стриженим). Тепер же майже ніколи не заглядав у нього. Але зараз, боляче ужалений уявою про величезність сімдесяти п’яти прожитих років, довго не відходив од нього — аж поки не впевнився, що сьогоднішній острах є завчасний і даремний.

— Gaudeamus igitur juvenes dum sumus*[1], — іронічно затяг він старовинної студентської пісні, і його хриплуватий гучний бас ураз наповнив невеличку спочивальну. Трохи сп'янілий од думки, що старість ще не доторкнулась до його міцного тіла, він співав диригуючи собі обома руками: — Post molestam senectutemnos habebit humus!* — Земля його візьме лише після тяжкої хвороби. Отже, їй доведеться почекати бо він аж дотепер не встиг ще довідатись, що це таке — хвороба. — Vivant omnes virgines, vivant professores! — почав він був другого куплета*, але ніяково засміявся й замовк: дівчатам ще можна славу співати, а от самого себе вихваляти — якось не з руки.

Крім того, він зміркував, що цей, нічим не виправданий і надто гучний спів напевно побудить усіх сусідів, а вони чого доброго подумають, що відомий мало не всій землі учений почав помалу з глузду з'їжджати від старости. Прислухався до ранкової тиші, з задоволенням переконався, що її ніщо не порушує й, усе ж таки ніяково посміхаючись, одійшов од свічада, щоб закінчити свій нескладний туалет. Потім запалив спиртовку, поставив на неї чайник і, чекаючи, поки він закипить, почав поволі ходити по двох невеликих кімнатах своєї квартири: ритм кроків ушиковував йому думки, спрямовуючи їх на той дослід, що його доконче потрібно почати якщо не сьогодні, так завтра в усякому разі... Так він ходив щоранку, обдумуючи сьогоднішній день, бо не міг сісти за роботу, не випивши чаю.

Та, видно, розум його не зміг ураз перебороти прикрої отрути сьогоднішнього непроханого спомину. Раз-у-раз спомин цей затуманював потрібне й викликав перед очі давно минуле — те, що, здавалось, час уже зовсім і навіки засипав своїм важким і непрозорим порохом. Наче хтось ходив просторими склепами його пам'яті, де нерухомо лежали давнішні події й почуття, струшував з них той порох і показував їх професорові такими, наче пережив він їх кілька годин тому.

Мимоволі він зупинився в своєму кабінеті проти стінки, що на ній висіли два портрети: молодої жінки й красивого юнака, схожого з нею, в студентському одягу, — портрети його дружний й сина... І дивно: щодня він бачив ці портрети, але ніколи вони не оживали так, як ожили зараз, — їдкі очі встромилися в нього, роз'ятрюючи дві давніх рани…

Як давно це було... Одній рані більш, як п'ятдесят років, а другій... другій — тридцять два... Адріян Євгенович сам був ще студентом, коли вперше зустрів цю невисоку жінку, що скоро стала для нього найближчою істотою в світі. Портрет зле зберіг риси її милого лиця, і єдине, що запам'яталось з її зовнішности, було: розріз великих очей, подібний до розрізу католичних мадон, і посмішка, вона завжди здавалась сумною через те, що кутки вуст не підводились угору, як це буває у всіх, а чомусь знижувались... Сімнадцять місяців, найщасливіших місяців за все його довге життя — пробула Марійка з ним. Саме до того дня, коли він, радісний і щасливий, повернувся додому з останнього свого іспиту в університеті. Та як же не радіти йому було, коли він узнав, що професор фізіології лишив його за аспіранта при своїй катедрі! Але Марійка не могла розділити з ним його щастя: перед вечором того дня їй почались пологи, що від них вона й умерла, подарувавши йому сина... Навіть тепер, за п'ятдесят два роки по тому, Адріян Євгенович одчув невимовно гострий біль, що враз знесилив його; щоб устояти на ногах, він обіперся обома руками на стінку, а очі йому заслав непроглядний сірий туман. Через усе життя своє проніс він кохання до Марійки, жадного разу не зрадивши спомину про неї, бо певний був, що ніяка жінка не дасть йому того почуття життєвої наповнености, яке протягом коротких сімнадцяти місяців давала йому дружина… Лишившись самотнім, він усього себе віддав науковій роботі й синові: адже йому передала Марійка свої очі й свою посмішку; через це, мабуть, Адріян Євгенович так гарно зберіг їх у своїй пам'яті. Від батька ж хлопець узяв розум і здатність до інтелектуальної праці: він без єдиної затримки скінчив гімназію й уступив до університету. Але не довго тривало його навчання там: захоплений підчас однієї з революційних студентських демонстрацій поліцією, він потрапив до тюрми, звідти в заслання, а там у чотири дні згорів од запалення легенів. Було хлопцеві тоді всього лише двадцять літ...