Адріян Євгенович од штовхнувся від стінки й, важко пересуваючи ноги, наче всі сімдесят п'ять років раптом лягли йому на плечі, підійшов до письмового столу, впав на крісло й закам'янів, безсило схиливши голову.

Але біль, породжений спомином за давноминуле, — лише слабкий і скорозгасаючий відгомін колись пережитого, справжнього болю. Він звучить, мов тяжке зідхання з суміжної кімнати — придушене й зменшене стіною. Крім того, порох часу, здутий незрозумілою примхою нам'яти з набальзамованих подій минулого помалу осів, знову сховавши їх під своїм товстим шаром.

Проповзло кілька хвилин, і Адріян Євгенович, трудно зідхнувши й провівши тремітною рукою по лиці, підвівся, щоб продовжувати перервану гулянку. Ходив з низько схиленою головою, несвідомо торгаючи собі бороду пальцями. Кілька разів пройшовся повз спиртовку, не помічаючи, як буйно парує поставлений на неї чайник. Звернув увагу на нього лише тоді, як гаряча крапля, виплюнута їм, упала йому раптом на руку... Машинально налив у шклянку окропу, знов присів край столу. І сидів, поволі розмішуючи ложкою рудувату рідинку, аж поки вона зовсім не прохолонула, — гірка отрута споминів опанувала весь його мозок, витіснивши звідти думки про потрібне й необхідне. Він же навіть не спробував боротися з цим.

Довгою шерегою вишикувались перед його уявою минулі роки. І були вони подібні до шереги однаково вдягнених салдатів, напівсхованих дрібним осіннім дощем: сіра смуга на сірому ж тлі... Але хіба могли ті роки бути іншими, коли постійний тоскний сум за втраченими близькими істотами, клав на них свій пригнітливий відбиток? Навіть наукова робота, що він оддав їй усе своє життя, що на неї він переніс своє нерозтрачене кохання, не зробила його життя барвистим. Кожна книжка, кожний підручник з фізіології — а тих, що вийшли протягом останніх років, — посилався на його роботи. Щодня він діставав кілька листів з радянських і закордонних лабораторій, наукових установ, інститутів і учених, листів з висловами пошани до нього, з проханням приїхати на такий то з'їзд, прислати звістку за свою теперішню роботу, з повідомленнями про обрання його на почесного члена такої-то наукової організації. Але все це після синової смерти цілком його обходило й ніскільки не заглушало почуття постійної самотности... А що гірш над усе, протягом останніх років цю самотність він одчував чимраз гостріше: він пережив багатьох товаришів по роботі, другі переїхали в інші міста, а починати зближення з новими співробітниками — не той йому був уже вік. Серед студентів же — молоді, що для неї варт, на його думку, ще жити й працювати, вік почував себе зовсім чужим.

Щоб не лишатися з своїми тоскними думками на самоті, додому він приходив лише спати, і тільки півгодини до сну та ранком він сидів за своїм столом. Весь же час свій проводить у лабораторії. Власне її він і вважав за свою справжню домівку: там була його бібліотека, там він написав більшість своїх книжок. Тут же на столі й лутках лежало кілька принесених звідти книжок, перемішаних із зошитами, що а них вік накреслював пляни майбутніх робіт та записував думки, що впадали йому в голову тут, або дорогою сюди.

У гості до нього, за винятком Олександра Матвієвича Ганевського, єдиного його приятеля, ніхто не приходив. Та й Олександер Матвієвич заходив рідко — раз на місяць. Сидів з годину, весь час потираючи свої старечі висохлі руки, майже не порушуючи мовчанки своїм розслабленим голоском Щоразу зауважував, що квартира ця скидається більш на житло пролетарського студента, ніж на місце, де живе й працює великий учений. Іноді пробував заговорити про минуле, але зараз же замовкав, бо Адріян Євгенович ніколи не підтримував таких розмов: він завжди боявся споминів, знав, що всі вони надовго порушать його налагоджене життя, як от порушили сьогодні... Посидівши, Олександр Матвієвич витягав свого золотого годинника, довго дивився на нього й, обережно клацнувши кришкою, прощався.

Щоправда, іноді заглядали сюди й студенти, порушуючи своїми нестриманими голосами застиглість професорових кімнат. Але приходили вони сюди не в гості, а за довідками про складення іспитів, про підручники тощо. І ніколи не затримувались у нього більш, ніж треба, ніколи його розмови з ними не виходили з узького кола учбових справ... Важкуваті взаємини мав вій із молоддю — важкуваті й чудні. Через те чудні, що всього лише десять-дванадцять років тому вони були зовсім іншими. Сам він змінився, чи змінились студенти? Андріян Євгенович переконався, що думати про це —даремно...

Довго сидів старий професор зупиненим поглядом устромившись у якусь плямку на столі, багато ще чого перебрав своєю пам'яттю. Схаменувся лише тоді, як десь за стінкою глухо продзвонив годинник. Була вже десята година — час, коли він звичайно бував уже в лабораторії. Прикрий на самого себе за те, що дозволив споминам так заполоняти свій розум, він рвучко відсунув шклянку з невипитим чаєм, розплескавши його по столі, і хутко підвівся. Похапцем натяг на себе пальто, вийшов на вулицю. І тільки тут, простуючи до найближчої трамвайної зупинки, відчув, що спомини помалу зникають, звільнюючи його для сьогоднішньої звичної роботи.

***

Вони дійшли до кінця довгого інститутського коридору, де на стінці висів великий годинник. Хлопець глянув на нього, здивовано знизав плечима й сказав:

— Ого! Уже початок одинадцятої... Сьогодні наш професор щось не дуже акуратний. Цього я за ним ніколи не помічав... А чого це тобі так приспічило побачити його?

Дівчина хвилину ніяково помовчала, не відважуючись глянути в очі своєму розмовникові. Потім нерішуче відповіла:

— Поговорити мені з ним треба... За його асистента поговорити.

— А що хіба трапилось?

Знову дівчина відповіла не відразу. Схилила голову, немов шукаючи на підлозі найменш образливу для себе відповідь.

Вони поволі проходжувались коридором, і дівчина раз-у-раз зупиняла свій погляд на жовтих дверях що з-за них негучно доносилось шипіння газового пальника, стриманий брязкіт посуду й лагідне висвистування, — там, за ними, професорова лабораторія, там же знаходиться зараз і його асистент, що з ним вона менш за все хотіла зустрітися... Десята година — час для інституту ранній: крім них у коридорі нікого не було, і його тиша порушувалась лише згаданими звуками та стукотінням їхніх кроків.

Дівчина була на зріст невисока, але навіть під пальтом угадувалась гнучкість й властива молодости напруженість її постаті. Глянувши ж їй у лице, можна було з певністю сказати, що воно рідко коли буває сумним і засмученим, що воно зовсім не цурається веселої усмішки, яка зараз же відбивається на обличчях її розмовників. Великі сірі очі говорили про те, що вони надзвичайно гарно стежать за всім навколишнім, і існують зовсім не для того, щоб тільки прикрашати й без того непогане лице, а й для того, щоб приковуватися до сторінок розкритого підручника. Так само можна було сказати, що вона загарлива фізкультурниця: кожний рух її тіла був пластичним і закінченим. Навіть зараз, коли всі її рухи були зв'язані ніяковістю.

Її співбесідник відзначався від неї лише тим, що був чоловічої стати та на голову вище неї. Він мав таке ж усмішливе лице, як і вона, з тією хіба ріжницею, що в ньому було більш енерґійности. Крім того, рухався він спокійніш і впевненіш; не боявся зазирати їй в очі. І весь час стріпував темнокаштановим чубом, що непокірно вибивався з-під кепки.

Не дочекавшись на її відповідь, він повторив своє питання:

— Так ти, Таиько, все ж таки скажи, що в тебе з тим асистентом трапилось?

— А тобі не терпиться взнати? — з ледве помітною прикрістю відказала вона. — Нічого особливого й цікавого зі мною не трапилось.

— Коли б нічого особливого не трапилось, ти не була б такою засмученою, — резонно зауважив він. — Адже ти за сьогодні жадного разу не засміялась... Ти розкажи, може я допомогти тобі чим зможу.

— На жаль, ця справа не знаходиться в твоїй компетенції. Це чисто учбова справа, а секретарі профкомів до цього, здається, ніяк не торкаються.