І не звертав уваги на те, що в ті хвилини, коли він замовкав, чекаючи, поки асистент приготує приладдя для досвіду, або витираючи руки по закінченні його, студенти зворушено гомоніли поміж себе й перекидались записками: не тільки лекція їх зворушувала.
— Я говорила, — похапцем шепотіла одна а студенток своєму сусідові, — що треба було б бронзовий бюст Дарвіна або Маркса... або Леніна. Щоб він йому на столі стояв. А оті письмовні причандали — ну навіщо вони йому?
— Та не наївничай, — терпляче відповідав студент. — Адже знаєш же: все це так екстрено вийшло, що не встигли грошей зібрати. Та не у подарунку ж і справа.
— Можна було не таке звичайне придбати.
— Чого ти пристала до мене? Пішла б у комісію та й сказала б... Не даєш тільки слухати.
На другому кінці авдиторії щоразу поновлювалась перервана суперечка:
— Раніш ми просто не задумувались над цим. От і здавалось так, як ото ти кажеш. Ну, а сьогодні ми все пригадали.
— Що пригадали?
— Все… І порішили, що він цілком гідний цього... Щоправда, похапцем це все влаштовано. Але це нічого. Він зрозуміє: хоч і просто, хоч і недоладно, так зате щиро.
— Не підтримую я цього.
— А не підтримуєш, так нічого тобі тут і сідати та до мене липнути.
А в найдальшому кутку, де можна було говорити, нікому не заваджаючи. пошепки провадилось якесь екстрене засідання. В лоск запарений чорнявий юнак, хвилюючись і ковтаючи слова, питав у трьох інших, таких же запарених і трохи спантеличених:
— Що ж його тепер нам робити? Адже за якихось п'ятнадцять хвилин він кінчить, а в нас іще нічого неготове… Хто з промовою виступить? Хто такими словами про все розкаже, щоб він зрозумів нас як слід?
Хлопці похмуро мовчали... Тільки один з них одважився мовити:
—Ти от не хвилюйся до часу. Все обійдеться.
І він був правий: усе обійшлось...
Дві години читав Адріян Євгенович, ані на жодну мить не розгубивши уваги своїх слухачів. І хоч уся істота протягом цих двох годин була йому напружена, він не відчув утоми; тільки ввесь час чоло йому вкривалось рясним потом, а горло почало пересихати. Наближаючись до кінця, він навіть розтягав слова й нарочито робив коротенькі павзи, щоб ще трохи продовжити несподівану сьогоднішню радість.
Зосередивши всього себе виключно на темі лекції, він не помітив, як у авдиторії з'явились спершу дехто з інститутських викладачів, потім професори й, нарешті, сам ректор. Усі вони входили через задні двері — ті, що вели звідси до лябораторій, — і зупинялись біля них, якось чудно оглядаючи захопленого Адріяна Євгеновича й напхом набиту авдиторію. Прийшов І Олександер Матвійович; він раз-у-раз зазирав у невеликий папірець, що тремтів йому в руці...
Як не старався Адріян Євгенович затягти на кілька хвилин свою лекцію, але зрештою кінчити її довелось: сьогоднішня тема вичерпалась до краю. Злегка уклонився авдиторії, дякуючи їй цим за увагу, і повернувся до виходу. Але занесена, щоб зійти з катедри, нога повисла йому в повітрі: так він здивувався, побачивши тут своїх колег, а між ними Олександра Матвійовича, що показував йому на свій папірець...
Не встиг він опанувати себе й зійти з катедри, раптом, ще збільшуючи йому дивування, в авдиторії знову стало тихо й чийсь голос вигукнув:
— Професоре, ми просимо вас ще кілька хвилин побути тут. Ми маємо вам дещо сказати.
Тільки тепер Адріян Євгенович зрозумів, що студенти зібрались сюди не стільки слухати його лекцію, скільки для чогось іншого. А побачивши, як якийсь студент пробивається крізь товщу своїх товаришів, тримаючи над головою щось загорнене в папір, зрозумів також, і для чого вони тут... Першим його рухом було видратися звідси, щоб запертися в своїй лабораторії або попросту втекти додому. Збіг з катедри, хутко попрямував до дверей, але щільний натовп студентів і його колег перед ним не розступився. Навпаки: ще щільніш стиснувся, цілком загородивши йому дорогу.
Хтось узяв його за руку і, дружньо тискаючи її, спитав:
— Невже ви нічого не знаєте?.. Адже ввесь інститут переповнений оцими оголошеннями. Одно з них навіть у лекторській висіло. Ось воно.
Це Олександер Матвійович простягав йому свій папірець. Адріян Євгенович не міг не взяти: той сунув його прямо в руку. Збентежено озирнувся, наче шукаючи в когось допомоги, а потім підніс того папірця до очей і прочитав:
«Сьогодні, 25-го листопада, в хемічній авдиторії після лекції з фізіологічної хемії відбудеться вшанування професора Адріяна Євгеновича Терещенка з приводу його сімдесятп'ятирічного ювілею. Профком запрошує всіх студентів, професорів і викладачів узяти в цьому участь. Початок лекції о 6 год. 30 хв.».
Зовсім розгубився Адріян Євгенович, прочитавши це. Безпорадно глянув на свого друга: той весело посміхався й підштовхував його назад до катедри. А там уже стояв студент; поклав свій пакунок на пюпітр і підвів руку, вимагаючи тиші. Адріян Євгенович відчув, що ноги йому тремтять, і важко сперся на Олександра Матвійовича, що любовно тримав його під руку й шептав:
— Воно й краще, що ви в лекторську не заходила: дістали сюрприза... Потім, знаєте, ви були праві сьогодні: вони таки люблять вас ... Науку, значить, теж.
Він іще хотів сказати, але студент перебив його.
— Любий професоре, — голосно почав він; Адріянові ж Євгеновичу здалось, що слова його доносяться здалеку. — Дозвольте сказати мені, що сьогоднішній день для нас, студентів, несподівано перетворився в свято.
Ми раптом узнали, що сьогодні день вашого народження, що сьогодні ви маєте право справити сімдесятп'ятирічний ювілей. І от усі, хто взнав про це, прийшли сюди, щоб просто й щиро привітати вас...
Він замовк на мить перевести подих, але продовжити своєї промови не зміг. Авдиторія наче вибухнула: студенти посхоплювались на рівні ноги, кожний а них зворушено щось кричав, заглушаючи свого сусіда, а руки шалено бились одна об одну.
Адріян Євгенович здригнув і підвів голову. Зупиненими очима подивився навколо себе. Все рухалось ї кричало, всюди очі були звернені на нього, всюди миготіли руки, а буйний їхній плескіт оглушай його, мов грім. Ворухнув рукою й пробелькотав щось про те, що він зовсім не гідний такого ювілею, але й сам не почув голосу. Одступив до своїх колег, але й вони разом з усіма плескала йому, а лиця їм так само були теплі й урочисті... І він почув, як гаряча ніяковість раптом ударила йому в лице, — та ніяковість, що буває в дитини, коли її незаслужено похвалять: і радісно, і трохи боляче, і трохи соромно, і в очах лоскотка...
Помалу шум ущух, і студент, що стояв на катедрі, міг продовжити свою промову. Але Адріян Євгенович мало що почув а неї: лише окремі слова доходили йому до свідомости. Ніяк не міг упоратися а своїм хвилюванням.
Студент довго стояв на катедрі, але сказати встиг небагато: мало не після кожного речення промова його перебивалась гучним і довгим плесканням. Він лише коротко спробував пояснити професорові, чому саме студентство захотіло відзначити сьогоднішній день. Для цього пригадав, що відбувалось у цій авдиторії за часів дореволюційних, розказав, якими легендами сповито професорове ім'я. Одверто признався, що сучасне студентство дивується тим легендам, бо бачить перед себе завжди похмуру, замкнену в собі людину, і водночас заздрить студентству колишньому, бо воно бачило Адріяна Євгеновича зовсім не таким... Невже він так змінився? Але цьому важко повірити: людина, що прожила, принаймні, втроє довше за першого-ліпшого в присутніх тут студентів, не може так хутко міняти своїх поглядів. І сучасне студентство не вірить. Коли б вірило воно, ця авдиторія не була б така переповнена і не вітало б воно його так... Студентство й професор просто не зрозуміли ще одне одного. Але вже давно наспів час порозумітися. Бо студентство хоче вітати Адріяна Євгеновича не лиш, як свого вчителя, а й як свого друга.
— Да, як свого друга, — закінчив студент. — І думаємо, що ви не відмовитесь прийняти від нас оцей скромний подарунок. — Він розгорнув свій пакунок. — Ми хочемо, щоб він повсякчас нагадував вам про те, що сучасна, революційна молодь не може пройти байдуже повз того, хто все життя своє присвятив їй... Ми вітаємо вас, як салдата тії армії, що всі сили свої віддає на боротьбу з природою, що вириває в неї її таємниці, щоб друга армія, армія революціонерів, змогла ті здобутки ваші повернути на користь пролетаріятові й усьому людству. Від щирого серця бажаємо вам сил, щоб протягом багатьох ще років ви могли вправлятися з своєю зброєю, а також навчили й нас користатися з неї. Ми хочемо бути тією зміною, що підхопила б вашу зброю, коли випаде вона вам із рук!
