Розговорились вони лише по тому, як перед кожним з них смачно запарували тарілки а першою стравою, а вино наповнило чарки своєю золотою прозорістю. Олександер Матвійович знов з офіційним і урочистим видом привітав Адріяиа Євгеновича, і маленькими обережними ковтками спорожнив свою чарку. Адріян Євгенович подякував за побажання й випив свою враз. По тому, лагідно посміхаючись один одному, вони схилились над тарілками.

Обидва вони давно не пили вина; забули навіть, який воно має смак, і через це воно хутко розлилось їм по тілам приємною теплістю, а очі зробилися веселішими й бадьорішими. Усмішки їм помалу поширшали, руки набрали упевнености й значности. А коли з першою стравою було закінчено, Олександер Матвійович раптом розстібнув свого піджака, зауваживши, що тут надзвичайно тепло й зовсім нема продувів.

— От бачите, —сміючись, сказав Адріян Євгенович, — який ви ще моложавий. А говорили, що вам до смерти ближче, як мені... Ну, так вип'ємо, любий друже, і по другій — за те, щоб нам наша праця не здавалась важкою.

І випити Олександер Матвійович не відмовився: чокнувся й спорожнив свою чарку не так уже обережно, як уперше.

— Я думаю, — продовжував Адріян Євгенович, витираючи собі вуса, — що за це ми можемо випити: років на десяток, а то так і на всі п'ятнадцять нас іще вистачить, а на цей термін ми багато встигнемо. Тільки б працювати не набридло.

— А ви вже почуваєте, що праця вам починає набридати? — поцікавився Олександер Матвійович.

— Чудне питання, — здивувався Адріян Євгенович. — Як це так може набриднути робота, що до неї звик, мов до дружини? Адже коли набридне вона, для чого ж нам тоді жити?

— Ну, не набридла, а втомила… Спочити хочеться... Невже ви ніколи не думали про те, що як було б гарно не йти в інститут, а посидіти вдома, читаючи книжку з небувалими пригодами, або що?

Не почувши відповіді, Олександер Матвійович глянув на свого друга й побачив, що той здивовано розширеними очима дивиться на нього, видимо, не розуміючи нічого. Сам цьому трохи здивувався, а потім, поклавши виделку й хвилюючись од випитих двох чарок і давно передуманих думок, заговорив:

— Невже ви ніколи цього не відчували? А я — дедалі відчуваю чимраз більш... Ну, от подумайте самі. Сорок років я віддав патологічній фізіології. Сорок років уся моя істота була скерована на те, щоб розв'язувати зв'язані з цією наукою проблеми. Сорок років... Наче все життя перетворилось у якийсь патологічний процес, наче вся земля тільки тими процесами й наповнена. Адже коли працюєш, всього себе віддаючи роботі, — а нам інакше працювати не можна, — так не помічаєш нічого, що діється навкруги тебе... І от тепер усередині мене доспіло єдине бажання: спочити від цієї праці. Навіть хочеться забути про неї зовсім... Зараз я клопочусь за пенсію. А тимчасом потроху кінчаю свою роботу. І мрію, що років із п'ять я просто поживу, жадного разу не подумавши за свою патологічну фізіологію: читатиму собі книжки, газети, гулятиму з онуком, — зроблюсь звичайнісіньким дідуганом... Розумієте тепер?

— Розумію, — невпевнено вимовив Адріян Євгенович. — Але... Не можу зрозуміти, як це ви прагнете до відпочинку, коли зараз, саме зараз, так цікаво й потрібно працювати?

— Чим же цікаво?

— Як чим?.. Та хіба ви не бачите, що навкруги вас усі працюють з таким напруженням, з таким захватом, що просто соромно не брати участи в цій загальній роботі?

— Та я ж говорю вам, що все життя моє було віддане науці й ніколи було мені дивитися навкруги.

— Не розумію, — розвів руками Адріян Євгенович. — Абсолютно нічого не розумію... Я розумію, що ви, як і кожний науковий працівник, були в шорах ... Ми повинні їх, ті шори, мати, бо вся наша увага мусить скеровуватися лише на те завдання, яке ми в даний момент розв'язуємо. Але ж ми повинні ні в якому разі не губити загальної перспективи. Нам треба знати, що саме від нас людство в отой даний момент вимагає. Адже ми не тільки для свого задоволення працюємо!.. Так от: для того, щоб не загубити загальної перспективи, ми іноді повинні скидати наші шори й перевіряти, чи то ми робимо, що всім потрібно… Невже ви ніколи не оглядались у такий спосіб навколо себе?

— Ніколи... Коли мені не треба було працювати, я, — використаю ваш образ, — скидав свої шори й заплющував очі. Спочивав… А по тому знову приступав до роботи.

— Не поцікавившись, чи потрібна ваша робота?

— Самого себе судити важко. Працював. А чи правильно, чи ні, — про це хай говорить хто що хоче. Я ж працював виключно через те, що моя робота перш за все давала мені задоволення... Утомився, але то вже зовсім інша річ.

Офіціянт, що в цю мить подав їм другу страву, на хвилину перервав їхню розмову. Адріян Євгенович дивився на свого друга, наче вперше його бачив. А коли офіціант пішов, він схилився через стіл, важко обіпершись на лікті й сказав:

— Якщо я правильно зрозумів ваші слова, так вам, виходить, усе одно, де й для чого працювати: була б тільки лабораторія та пенсія, коли ви старим станете. А все інше вас цілком обходить. Так, чи що?

— Приблизно так, — не дивлячись на нього, відповів Олександер Матвійович. — І мені дивно, наприклад, те що ви, людина із всесвітнім ім'ям, лишились тут, прекрасно знаючи, що за кордоном ви знайшли б значно кращі умови для своєї роботи й могли б працювати з надзвичайними наслідками, Адже ви мало не щодня дістаєте з-за кордону запрошення приїхати... Я б поїхав.

— Чи ж вам тут не подобається?

— Не вам про це питати. Самі прекрасно знаєте.

Адріян Євгенович пильно подивився на свого співбесідника, що сидів не відриваючи очей од тарілки. Потім одкинувся на спинку стільця й розсміявся:

— Невже вам не подобається те, що радянська влада асигнує на наукову роботу значно більше грошей, ніж наші лабораторії їх мали до революції? Чи те, що вона дає вам пенсію? Чи те, що вона нам, науковим працівникам, дає стільки всіляких благ, що ми можемо відчувати себе привилейованою кастою?

— Да-да... І водночас примушує нас читати лекції тим, для кого наука є, дійсно, такий граніт, що їм його розгризти абсолютно не під силу. А одно це надто перевищує всі ті блага.

Олександер Матвійович, зовсім зворушений, говорив чимраз голосніш і гостріш; навіть поклав свою виделку, щоб зручніш було розмахувати руками. Але цим він не порушив Адріянові Євгеновичу його спокійної й усмішливої лагідности, що з нею він спостерігав старечу рухливість свого друга. Ледве помітно знизавши плечима, відповів:

— Такі думки інколи впадали й мені в голову. Студентство наше, мовляв, дуже зле подготовлене й через це важко працювати з ним... Але біда наша в тому, що стикаючись з студентами трохи не щодня, ми зовсім не приглядаємось до них. Знаємо, що вони не мають середньої освіти, що ніхто з них не кінчив, мовляв, гімназії, і думаємо, що вони не можуть учитися так, як нам цього хотілось би...

— А на вашу думку, вони можуть учитися?— насмішливо перебив його Олександер Матвійович.

— Безперечно можуть... Бо зараз до ВИШів ідуть виключно ті, хто, дійсно, хоче опанувати знання, щоб якнайшвидше здійснити свою мету. А зараз більшість студентів має одну загальну мету: будування соціалізму. Не посміхайтесь так уїдливо, шановний Олександре Матвійовичу. Я не комуніст і, одверто кажучи, хемічна структура вітамінів цікавить мене більше, ніж оте будування соціялізму. Але, перебуваючи в сучасному оточенні, я думаю, що робота над вітамінами є так само ділянка, на якій повинно працювати для досягнення тії ж таки мети... От коли б ви не жили з заплющеними очима, а, кінчаючи свою роботу, оглядались би навкруги себе, ви, я певний, побачили б те ж саме й думали, як я.

— Ну, що ж... Коли б вас почув хто з наркомосівських комуністів, він на завтра причепив би вам прикладку заслуженого діяча науки ... Але ж це — те, що ви говорите, — зовсім не міняє умов вашої педагогічної праці. Читаєш лекцію, провадиш лабораторні заняття, а все відчуваєш, що робиш на вітер.

— Може, ви це й відчуваєте, а я цього про себе сказати не можу. Я переконаний, що студенти розуміють саме так, як я цього хочу.