— Одверто. здається, ні чим не виявив. Але те. що він не спробував утекти, зовсім не говорить за його лояльність.

— І не зробив навіть нічого подібного до вибрику академіка Павлова?*

— Наскільки я знаю, не зробив.

— Ну, так про віщо ж говорити тоді? Ми чомусь звикли думати, що раз людина мовчить, не розпинається на кожному перекресті за революцію, значить, людина та є прихований контр-революціонер. А того, що людина ця тихо, без усякого галасу робить своє діло, корисне насамперед пролетаріатові, — цього ми не помічаємо... Та будь він хоч трохи незадоволений з того, що в нас тут діється, хіба б він не поїхав за кордон? Адже він знає, що покажись лише він там і заяви, що ненавидить більшовиків і хоче працювати на капіталістів, так йому зараз же дали б і лабораторію, й кошти, І чого б він не захотів... Але ж він не поїхав! Вважає, що тут йому краще працювати...

— Це він тобі сам так сказав?

— Нічого він мені про це не говорив. Я сама бачу.

— А я бачу інше. Колись він не боявся показати своєї революційности. а тепер нічим її не виявляв.

— Те, що він ховав у своїй авдиторії студентські сходки? Але, товаришу дорогий, хіба зараз треба ті сходки ховати? Від кого?.. Крім того, не забувай: йому вже сімдесят п'ять літ. Невже від такої старої людини можна вимагати, щоб він горів юнацьким запалом.

Студент помовчав, замислено розглядаючи її зачервоніле від зворушення лице. Потім похитав головою й мовив:

— Небагато треба, щоб ти почала ідеалізувати людину.

— Хай… Терещенко така людина, що її можна й варт ідеалізувати. Але це зовсім не ідеалізація. Я просто зрозуміла Його.

— Ну. гаразд, — подумавши, згодився студент. — Припустімо, що він, дійсно, такий гарний... Але того, що лише ти це зрозуміла, мало. Треба, щоб і інші студенти так само зрозуміли.

— А ти думаєш, що це важко зробити? Зовсім ні... Треба показати йому, що іноді й гора може посунутися трохи назустріч Магометові. І ми от що зробимо... Але ходім краще в профком. Там ми за це з усіма поговоримо.

***

О четвертій годині, саме в той час, коли Адріян Євгенович звичайно йшов обідати, в лабораторію зайшов Олександер Матвійович Ганевський. Вид він мав урочистий: Його згорблена постать старалася триматися рівно, піджак, завжди розхристаний, був застібнутий на всі ґудзики, а волосся й борода розчісані. Побачивши його, Адріян Євгенович не втерпів, щоб не спитати з усмішкою:

— Що це з вами, шановний Александре Матвійовичу?

Олександер Матвійович, видко, не сподівався на таку іронічну зустріч: докірливо глянув на свого друга й засмучено потер руки. Але, згадавши, що Адріян Євгенович має здатність на несвоєчасні й недоречні жарти, посміхнувся й собі. І трохи ніяковіючи, офіційно мовив:

— Дозвольте, дорогий Адріяне Євгеновичу, вітати вас із днем народження й побажати вам сили й здоров'я, щоб ви могли продовжувати свою роботу з таким же успіхом, як і досі.

Говорячи це, він дивився на підлогу, і не помітив, як Адріянові Євгеновичу пробігла по лиці якась тінь. Підвів голову, лише коли той упорався з собою й, простягши йому руку, голосно розсміявся.

— І для того, щоб нагадати мені про мій вік ви набрали такого серйозного вигляду?.. Чи ви цим хочете натякнути мені, що небагато вже часу лишилось мені коптити небо?

— Який же ви єхидний, Адріяне Євгеновичу, — ображено відповів Олександер Матвійович. — Невже ви не можете подумати, що я прийшов до вас із щирим серцем?.. Хіба я можу натякати на вашу старість? Варт вам лише мигцем глянути на мене, і ви зрозумієте, що мені до смерти значно ближче, аніж вам. А я на вісім років молодший за вас... Ви ще такий бадьорий.

Адріян Євгенович зрозумів, що своїми питаннями зробив старому другові боляче. Ступнув до нього й заспокоююче поклав йому руку на плече.

— Не ображайтесь на мене, любий друже. Повірте, мені дуже приємно, що ви оце зайшли до мене: не забули, значить, що сьогодні день мого народження... Але чого ж ми тут, біля дверей, стоїмо? Давайте сядемо... Почастувати, на жаль, я вас нічим не можу, а поговорити а вами завжди приємно.

Він узяв його під руку й повів до стола. Присунув йому стілець, а сам сів напроти так, що коліна їхні зіткнулися.

Як завжди, розмова між ними почалась невідразу. Вони так рідко бачились, що до того, як заговорити, їм треба оглянути один одного, порівняти з минулим разом, пригадати, про що саме тоді йшла розмова, і декілька разів з видом авгурів посміхнутися один одному. Потім вони починали перекидатися коротенькими й обережними зауваженнями щодо інститутських новин і чуток, погоди й своєї роботи, довідувались один в одного за здоров'я й самопочуття, і лише по тому розмова їхня ставала такою, якою повинна вона бути поміж старими друзями.

Так було й на цей раз. З тією хіба рівницею, що Олександер Матвійович ніяк не хотів позбавитися своєї урочистости й робив свої зауваження так. наче був присутній на якомусь офіційному засіданні. Адріян же Євгенович боровся з двома почуттями: йому дуже хотілося їсти, але він боявся образити свого друга, сказавши, що йому треба йти обідати. Та й не хотілося розлучатися з ним — хотілося поділитися з ним думками, навіяними сьогоднішнім днем...

Хвилин з десять він просидів, напівслухаючн по-старечому докладне оповідання Олександра Матвійовича за якусь справу, що він її й сам добре знав. А потім зміркував, що не так то вже й важко провести з ним годину-півтори, не мучаючись голодом. І терпляче вислухавши з уважним видом те оповідання, зробивши навіть з приводу його декілька зауважень, запропонував:

— Знаєте що, любий друже? Дозвольте мені сьогодні запросити вас пообідати зі мною... Не додому, звичайно, бо там на мене з обідом ніхто не чекає, а в ресторан... Там ми посидимо в затишку, вип'ємо по чарочці легенького шато-ікему заради моїх іменин і не хапаючись поговоримо. Як колись давно-давно ми це робили.

— Але... — спробував був заперечити Олександер Матвійович.

— Без нікоторих «але»... Не бійтесь, я не наполягатиму, щоб ви їли й пили багато, цілком помилую ваш шлунок. Ми лише легенько перекусимо... А щодо розмов, так не такі вже ми з вами старі, щоб нас з вами могла втомити проста дружня розмова... Отже, ви повинні піти зі мною.

— Але ж мене дома чекатимуть.

— Ну, то й що з того? Один раз можуть почекати ... Скажете вашій дружині, що це я примусив вас... Ну, без зайвих розмов, ідіть хутчіш одягайтесь і за п'ять хвилин будьте вже тут.

— Потім у мене сьогодні о пів на сьому лекція.

— Якраз я теж сьогодні читаю. От ми разом сюди й повернемось.

Ресторан, що в ньому от уже кілька літ обідав Адріян Євгенович, містився недалеко від інституту. Це було невеличке приміщення в підвальному поверсі, заставлене квадратними столиками. Денне світло сюди ніколи не заглядало, а жовтуваті вогники нечислених електричних лямпочок лишали деякі кутки сповитими сутінню. Офіціанти тут рухались нечутно, говорили пошепки, відвідувачі так само ніколи не підвищували своїх голосів, і тиша порушувалась лише стриманим дзвоном посуду. Ніколи також не було тут натовпу, ніколи ніхто не стояв за стільцем, поглядами й прикрими рухами вимагаючи скоріш звільнити місце... Саме за те, що тут можна було поїсти не хапаючись, а після обіду посидіти з газетою, Адріян Євгенович і любив цей ресторан.

Коли він прийшов сюди з Олександром Матвійовичем, народу тут було зовсім не багато. Він вибрав столик у далекому кутку, — там де можна розмовляти, не боючись, що чиїсь цікаві вуха підслухають, — посадив свого друга так. щоб світло не різало йому в очі. Замовив обід з півпляшкою неміцного вина до нього. По тому позручніш усівся сам І, задоволено оглянувши прив'ялу хризантему, що стояла серед стола, мовив:

— Давно ми не обідали з вами вкупі. Років п'ятнадцять уже, мабуть... А ви ще не хотіли йти. Не хотіли мені зробити цієї приємности.

Олександер Матвійович ніяково потер свої худорляві руки й нічого не відповів.