—Які ж саме? — зацікавлено спитала дівчина.

Одну мить професор здивовано дивився на неї, (…) студентка, прийшовши (…) може питати за те, що повинна сама добре знати. А потім іронічно засміявшись, почав розказувати ...

Не хапаючись, докладно розповів їй, чому лікареві так важко знати про ті хемічні процеси, що відбуваються в людському тілі, як ведуться дослідження, підсумував досягнення в цій галузі на сьогоднішній день і накреслив проблеми, що над її розв'язанням б'ється зараз наукова думка всесвіту: вивчення змін у білкових речовинах, ролі заліз унутрішньої секреції й ролі вітамінів... Поглядав на широко розплющені, уважні очі своєї слухачки, на її стиснуті губи, і інколи, наче відганяючи настирливу думку, провадив рукою собі по лиці. Він не помічав, що асистент закінчив (…) стоїть коло вікна, чекаючи на нього; забув, що кілька хвилин тому сказав дівчині про неможливість прийняти сьогодні звіт.

Вона слухала його, і здавалось їй, що про це вона чує вперше. Те, що було написане в підручнику й що вона досить добре знала, мало зовсім інший вигляд. Там не було такого захоплення й такої яскравости, що з ними розповідав професор; там було те, що просто треба вивчити для звіту. Ніколи не думала вона, що ця наука така цікава. А дивніш за все було те, що старий професор був зовсім не такий, яким вона звикла його бачити: не сухий учений, а людина, цілком захоплена своєю роботою... І коли він скінчив, їй стало шкода, що така цікава розмова так скоро обірвалася. Щоб підбити його говорити ще, сказала:

— От ніколи не думала, що це така широка й розгалужена наука. І невже є люди з таким великим розумом, що не тільки охоплюють усі ці галузі а ще й додають щось своє до них?

— Ви не точно висловлюєтесь, — поправив її професор. — Не не думали, а не задумувались над ним А задумавшись, ураз побачили всю величезність її. Варт отак задуматися над кожною наукою — наслідки цього ви вже відчули на собі... А щодо людей, так звичайно, таких великорозумних нема. Кожний з нас працює лише в маленькій галузі, кожний з нас поширює вузеньку стежку для того, щоб вена, врешті-решт, стала битим шляхом... Я. наприклад, працюю над дослідженням ролі вітамінів у нашому організмі, і, здається, дещо таки зробив.

— Я знаю, що ви маєте всесвітню славу. Але невже через самі вітаміни?

— Майже виключно через них. Зате й витратив я на них останні двадцять років.

— Так багато?.. Та скільки ж вам тоді? — мимоволі й несподівано вирвалося в неї.

Але зараз же вона зрозуміла всю нетактовність і недоречність свого питання. Густо почервоніла й схилила голову, щоб не бачити докору в його очах. Та професор зовсім на неї не розсердився: лагідно посміхнувся й відповів:

— Сьогодні мені стукнуло сімдесят п'ять літ. Мало не дві третини з них я присвятив роботі на науковому полі.

— Сімдесят п'ять літ, — пошепки повторила дівчина. — Хто 6 подумав...

Асистент не дав їм кінчити. Йому, видно, сутужно стало стояти без діла й він одважився натякнути професорові, що для досвіду все вже готове. Підійшов до них і перервав їм розмову, сказавши, що вже початок дванадцятої.

— Та що ви говорите! — здивовано вигукнув професор, схоплюючись па рівні ноги.

Дістав свого годинника, глянув на нього й з удаваним засмученням похитав головою. По тому, простигши дівчині руку на прощання, мовив:

— Ну й заговорився я з вами. Зовсім забув, що мені зараз аж он як ніколи... Так ви завтра приходьте, навіть не заглядаючи в підручник. Тепер, після нашої розмови, я певен, що ви маєте достатнє уявлення про фізіологічну хемію... Чекатиму на вас...

Але дівчина тихо заперечила:

— Краще все ж таки я ще раз почитаю. Бо бачу тепер, що зовсім не знаю цієї науки.

Професор посміхнувся Й міцно стис їй руку. Замисленим поглядом провів її до дверей. А коли вона зникла за ними, прислухався, як помалу вщухає стукіт її квапливих кроків. Почув також її зворушений голос — вона з кимсь зустрілась в коридорі, — але слів не розібрав. Пішов до свого робочого стола, але до того, як розпочати роботу, суворо зауважив асистентові, що його ставлення до студентів аж ніяк не припустиме. І не захотів вислухувати його виправдувань.

***

Вийшовши з лябораторії, дівчина метнулась до свого товариша, що, чекаючи на неї, сидів на лутці. Їй так хотілось поділитися своїми вражіннями від розмови з професором, але, підбігши до студента й розкривши рот, раптом одчула, що тих вражінь так багато, що двома словами про них не розкажеш. Зупинилась перед ним з лицем, заквітчаним радістю, не звертаючи уваги на його іронічне дивування.

— Чого ти так довго там сиділа? — спитав він. — І що це з тобою сталося, що ти наче сама не своя?

— Якби ти знав! — нарешті вигукнула вона. — Якби ти тільки міг знати!

— Та що таке?

Дівчина набрала повні груди повітря, але видихнула його, так таки й не сказавши нічого. Лише за кілька хвилин, коли перший приступ зворушення трохи вщух, вона змогла мовити:

— Та професор же... Якби ти знав!.. Адже я тепер переконана, що колишні студенти мали велику рацію вважати його за найкращого товариша. Він розмовляв зі мною, і я не помітила, що просиділа в нього більш, як годину. Так розмовляв, ніби я йому старий-старий друг.

— І звіт тобі зарахував?

— Навпаки: довів нені, що я зовсім дурна й абсолютно нічого не знаю.

— Так чому ж ти так радієш?

— А тому, що я тепер хочу знати. Розумієш? Не тільки скласти звіта, а й щоб назавжди лишилось мені в голові все, що я вивчила... Крім того, я багато дечого зрозуміла. Хоч би й те, наприклад, що він... Ні, ти краще послухай...

Вона зворушено й похапцем, але стараючись не пропустити жадної подробиці, передала йому про все, що сталося з нею в лабораторії. І ніяк не могла втримати тремтіння рук і голоса: її наче вщерть переповнила якась прозора й тепла рідина, що буйно хвилювалась, пробиваючи собі вихід з неї, щоб залити собою й її слухача. А погляд їй невпинно метушився, не зупиняючись ні на чому, шукаючи таких виразів і слів, що ними можна було б якнайкоротше й якнайяскравіш розповісти. Все ж таки слова переплутувались, забігаючи одне наперед одного, а думки линули так швидко, що жадної а них до кінця не висловлювала.

Не скоро зрозумів хлопець, що саме хотіла вона йому сказати. Знаючи, що перебивати її зараз не доцільно, мовчки слухав її з насмішливим усміхом. Нарешті не втерпів і зупинив її:

— Та постій же хоч хвилину! Адже я нічогісіньки не розумію. Ти толком скажи, яка це тебе муха вкусила й що ти хочеш оцим своїм зворушенням довести. А то торохтиш, мов той кулемет…

— Та невже ж ти не розумієш? — здивувалась дівчина; але його питання трохи остудило її й вона продовжувала, вже стримавши свій запал: — Я хочу сказати тобі, що ми й досі не зрозуміли його як слід... Він говорив мені зараз про свою роботу, про вітаміни. Якби ти знав, як багато зробила наука в цій галузі й як багато ще треба зробити... І яка це важна проблема! Адже вона перевертає догори бриком усі наші поняття про харчування. Вона наближує людину до того, що людина опанує свій організм, що всі сили свої, які зараз ідуть на травлення їжі, людина зможе використати на творчу роботу... Ти хоч уявляєш, яка це величезна проблема?.. І як можна не поважати людину, що всі сили віддає на її розв'язання? Невже ми, пролетарське студентство, не можемо як слід оцінити його? Невже буржуйські та чиновницькі синки, що колись тут учились, могли його цінити краще як ми?

— Та зупинись же ти на мить! Дай мені сказати, — уже трохи прикро перебив її студент. — Я не заперечую, що він гідний усілякої пошани, як науковий працівник. Та він і так має її у всесвітньому маштабі... Ми ж говорили про його ставлення до Жовтневої революції.

— Але хіба воно тепер тобі неясне? Невже людина, що дванадцять років прожила у Радянському Союзі, не спробувавши втекти звідси, може вважатися за контр-революціонера? Чим вів виявив свою контр-революційність?