Те, що поруч нього працює безсловесний помічник, а не науковий співробітник, трохи дратувало Адріяна Євгеновича.

Роздягшись і повісивши пальто й бриль, професор пройшов до свого столу, дорогою оглядаючи шафи, що з них визирали різноманітні прилади й хемічний посуд, і робочі столи, суспіль заставлені тим же. З задоволенням помітив, що все звично стоїть на своєму місці, і сів, присунувши до себе клаптики паперу з учорашніми замітками щодо роботи... Обстанова, без якої вів не мислив свого існування, мішанина знайомих пахощів, що ними назавжди було пронизане повітря, і розмірені рухи асистента, що відміряв мензуркою якусь рідину, — все це враз витравило з нього лишки ранкових споминів. Він навіть забув, що саме трапилось з ним удома: цілком поринув у свої замітки. А закінчивши з цим, хвилину дивився в вікно, додумуючи свій новий дослід, потім звернувся до асистента:

— Отже, Анатоліє Петровичу, сьогодні, я думаю, ми можемо розпочати. Ви розпорядились із собаками?

— Так, — односкладово відповів асистент, поставивши мензурку.

— І приготували всі реактиви й прилади?

— Якраз кінчаю.

— От і гаразд...

Не хапаючись, Адріян Євгенович одяг робочий халат і підійшов до асистента перевірити його роботу. Але його зупинив обережний і тихий стукіт у двері. На запрошення а лабораторію ввійшла невисока дівчина іі зупинилась біля дверей, приховуючи свою ніяковість посмішкою й невпевнено поглядаючи то на нього, то на асистента. Професор помітив, як ворухнулись їй брови, коли її очі зустрілись з примруженим поглядом його помічника.

Нарешті вона сказала:

— Професоре, можна поговорити з вами?

— Можна, звичайно, — відповів той. — Скиньте калоші й посидьте хвилину біля того столу. А я зараз.

Дійсно, за хвилину, закінчивши поверхове оглядання наготовленого асистентом, Адріян Євгенович сів напроти дівчини. Уважно оглянув її схилене до столу обличчя й мовив:

— Ну, я вас слухаю.

Дівчина не відразу перемогла свою ніяковість, що збільшувалась од присутности того, на кого вона прийшла жалітися. Спершу плутаючись, а потім більш-менш заспокоєно розповіла професорові за свою вчорашню неприємність із звітом. Вона бачила, що професор жадного слова не пропускає з оповідання, а це підбадьорювало її. Так само вона помічала, що він інколи озирається на свого помічника, що порався в протилежному кінці кімнати, наче розмова йшла зовсім не про нього. А коли знову повертався до неї, в очах йому просвічувалась стримана іронічна посмішка.

Коли дівчина кінчила, вій спитав:

— Отже, ви хочете, напевно, щоб звіт прийняв я?

— Проти цього я не протестую. Навіть рада буду, бо боюсь, що після моїх зауважень з приводу його ставлення до студентів, ваш асистент провалюватиме мене, скільки б я до нього не приходила.

— Добре, — посміхнувся професор. — Але сьогодні, на жаль, я ніяк не зможу перевірити ваші знання: надто багато справ усяких. А от, скажімо, завтра в оцей же час... І ще одна умова: раз ви складаєте мені, то повинні настільки гарно знати дисципліну, що не злякаєтесь і того питання, на яке відмовились одповісти Анатолю Петровичу.

Дівчина з неприємним дивуванням глянула на професора.

— Та я ж вам говорила, що за це в підручнику нічого не написано. Звідки ж я можу взнати?

Професор нічого не відповів; лише поволі знизав плечима й добродушно посміхнувся. Не розуміючи, чи серйозно він говорить із нею, чи просто жартує, засмучена його несподіваною відповіддю дівчина спробувала посміхнутися й собі. Але на цьому їй не пощастило: посмішка вийшла вимученою й нещирою. Кутки губ гірко знизились, як у дитини перед сльозами, а очі глянули на професора з таким сумом, що сум той раптом відбився йому в очах. А ще за мить брови йому напружено посунулись на чоло, очі поширшали й з якимсь невисловленим питанням впились їй у лице...

Всього лише хвилину тривала поміж них мовчанка, але якою довгою й химерною здалась вона дівчині! Професор закам'яніло сидів, не відриваючи від неї свого нерухомого погляду, а лице йому було таке, наче вона боляче його вдарила; воно стало блідим раптом укрилось рясним мереживом дрібних, але глибоких зморшок. Лише тепер дівчина помітила, який він уже старий… Але нічого не розуміючн в його поведінці, теж нерухомо сиділа, і тільки очі Їй розгублено бігали по вдягненій у білий халат кремезній постаті. Потім розгубленість змінилась переляком: а що як професор просто непритомний? Нервово схопилась була з стільця, але він зупинив її беззвучним ворушінням застиглих губ... Нарешті підвів руки до лиця (дівчина помітила, що вони дрібно тремтіли), стис щосили їми скроні й випростався.

А коли він, кінець-кінцем, порушив цю незрозумілу мовчанку вона раптом одчула, що це говорить із нею не професор, не уславлений учений, а звичайна людина, котра довго таїла в собі щось і тепер хоче саме про це розказати. Стільки було йому в голосі несподіваної теплоти, хоч він тільки відповідав на останнє її зауваження.

— Люба товаришко, — говорив він, — підручники існують зовсім не для того, щоб розжовувати знання та в рот вам їж запихати, а для того, щоб правильно організувати ваше мислення щодо даної наукової дисципліни. Насамперед він дає вам змогу опанувати не суть дисципліни, а методи, що за їх допомогою та суть викривається... Якщо ви опанували ті методи, так вам ніяке питання не страшне: приклавши їх до нього, ви враз його розв'яжете. А щоб їх опанувати, треба не зубрити, як це роблять звичайно студенти, а й трохи думати про те, що вичитуєш з підручника... Отже, коли ви просто визубрили мою дисципліну, так вам варт посидіти сьогодні над підручником й привести в єдину систему уже вивчений матеріал. Це для того, щоб ви мали не розпорошені знання з фізіологічної хемії, а всеохоплююче уявлення про цю науку.

Від того, що говорив він з нею так, дівчина настільки посмілішала, що навіть заперечила:

— Ну, професоре, цього я до завтра ніяк не встигну зробити. Тут принаймні тиждень треба витратити,

— Так ви за тиждень і прийдете до мене.

— Це легко сказати. А коли оця фізіологічна хемія вже місяць як мені на шиї висить... Я ніколи не думала, що ви вимагаєте від студентів такого ставлення до вашої дисципліни.

— Чому саме до моєї? До всякої науки так треба ставитися!.. Але не плутайте, будь ласка, категорій: досконало знати науку й мати про неї уявлення, Я — фахівець — повинен знати, від вас же цього ніхто не вимагає.

— Але ви забуваєте, що ми, студенти, готуємось всього лише на лікарів, практичних працівників. І ні тепер, ні по закінченні інституту ми не матимемо часу, щоб кохатися в чистій науці... Не думаю, щоб така абстрактна наука, як хоч би і фізіологічна хемія, стала (…)* майбутньої лікарської практики,

— Ну, — з посмішкою розвів руками професор, — коли по-вашому навіть фізіологічна хемія є чиста наука, так тоді взагалі ніякої науки, крім чистої, не існує... Ні, так думати не можна, —продовжував він, посерйознішавши. — Тим більш, про фізіологічну хемію. Наука ця, щоправда, ще дуже молода, але без неї сучасний лікар обійтися ніяк не може. Я певний, що ви в цьому переконаєтесь, як тільки почнете практикувати.

Дівчина неймовірно посміхнулась і глянула на професора. Вона хотіла сказати йому, що він говорить так тільки черев властиву йому, як і кожному вченому, захопленість саме своєю наукою, але стрималась.

Дедалі вона слухала його й дивилась на нього, чимраз більше відчувала, що ставиться він зараз до неї, не як до студентки, а якось інакше. Який професор пропустив би повз вуха всі ті дурниці, що вона йому тут наверзла про його науку? Він же не тільки добродушно посміхався, а й старався по-дружньому довести їй її помилки... Вона пригадала, що їй за нього говорив нещодавно секретар профкому, і тепер їй здалось, що пошана колишніх студентів до цього старого вченого має не абиякі підстави.

—А я думаю, що ви перебільшуєте, — відважилася таки зауважити вона.

—Ніскільки, — відповів професор і раптом засміявся. — А от на вашому місці я не робив би такого зауваження. Воно лише показує, що ви маєте надзвичайно поверхове уявлення про суть фізіологічної хемії. Не дуже уважно читали ви підручника: не побачили навіть, які широкі обрії викриває людству ця наука.