Пан Опік сором’язливо підвів руку.

– На цю тему вам ставитиме запитання інший. Ще раз прошу – не відхиляйтеся від предмета розмови.

– Кохання – такий самий вид спорту, занедбаний не менш за інші, – сказав Вольф.

– Можливо, – відповів пан Опік. – Але про це матимете окрему розмову.

– Гаразд, – мовив Вольф. – Тепер ви знаєте, якої я думки про ваше навчання. Про ваш маразм. Про вашу пропаганду. Про книжки. Про смердючі класи і ледарів-солодіїв. Про туалети, забиті лайном, про цих підробних галабурдників, про ваших позеленілих очкариків – студентів педагогічного інституту, про задавак-політехніків, про урядовців, захряслих у міщанстві, про медиків-крадіїв, про ваших нечистих на руку суддів… хай йому біс… розкажіть мені хоч про один чесний бій боксерів… зрештою, там теж шахрайство, та все ж дістаєш бодай якусь Полегкість.

– Полегкість не від боксу як такого, а від моменту протистояння, – сказав пан Опік. – Якби всі учні були боксерами, на руках носили б переможців щорічних граматичних олімпіад.

– Можливо, – сказав Вольф, – але вибір спинили на пропаганді інтелектуальної культури. Тим краще для фізичної… А тепер мене б цілком влаштувало, якби мені дали спокій.

Він обійняв голову руками й з хвилину не дивився на пана Опіка. А коли знову звів очі, той зник, а сам Вольф опинився на золотому піску приморського пляжу. Світло начебто линуло звідусюди, за спиною вчувався бентежливий шум хвиль. Вольф обернувся – метрів за сто від нього було море, синє, тепле й ефірне, – і він відчув, як серце йому виповнює радість. Він роззувся, скинув шкіряну куртку та шолом і побіг назустріч блискучим торочкам піни, що облямовувала блакитну габу. Але раптом усе перемішалось і розтануло. І знову вир, знов порожнеча й крижаний холод кліті.

Вольф сидів у своєму кабінеті і дослухався. Нагорі неспокійно ходив по кімнаті Лазулі. Десь поряд за стіною поралася Ліль. Вольф знав, що вигляд у нього жахливий, – часта зміна обстанови за такий короткий час висотала його, висушила мізки; лишилася тільки велика втома, тільки сталева кліть. Сам наслідок його замаху на спогади тепер здавався доволі сумнівним.

В стані такого внутрішнього розладу він і пішов по кімнатах шукати Ліль. Та клячала на кухні перед сенаторовою будою. Дивилася на пса й умивалася слізьми.

– Що тут діється? – спитав Вольф.

У сенатора на лапах спав ойлень. Сам сенатор, розпустивши рюми, наспівував уривки якихсь нерозбірливих пісень, і погляд у нього був каламутний.

– Наш сенатор… – почала була Ліль, і голос їй затремтів.

– Що сталося? – спитав Вольф.

– Я не знаю, – відказала Ліль. – Верзе якусь нісенітницю, а питаєш – мовчить.

– Але вигляд у нього задоволений, – зауважив Вольф. – Він співає.

– Він, здається, здитинів, – промурмотіла Ліль.

Сенатор поворушив хвостом, і в його погляді зблиснула тінь тями.

– Точно! – вигукнув він. – Я здитинів. І хочу таким лишитись. – Сказав – і повернувся до своїх жахливих співів.

– Усе природно, – сказав Вольф. – Просто це старість.

– Він такий радий, що має цього ойленя, – промовила Ліль мало не плачучи.

– Бути задоволеним і здитиніти – це майже одне й те саме, – сказав Вольф. – Коли тобі вже нічого не хочеться, значить, ти впав у маразм.

– Ой, бідолашний наш сенатор! – скрикнула Ліль.

– Існує, завваж, два способи позбутися всіх бажань. Це або мати все, чого хотів, або розчаруватися, бо нічого не маєш.

– Але ж він не лишиться таким назавжди! – запротестувала Ліль.

– Він же сказав, що лишиться, – мовив Вольф. – Сенатор тепер на вершині блаженства: він запопав те, чого прагнув. Хоч мені здається, що це, зрештою, завжди відбувається несвідомо.

– Він мене доконає! – вигукнула Ліль.

Сенатор удався до останньої спроби:

– Послухайте, востаннє в мене з’являється проблиск здорового глузду. Я задоволений, розумієте? Щодо себе, то вже не маю ніякого бажання нічого розуміти. Це задоволення цілковите, а отже, вегетативне, – такі мої останні вам слова. Я поновлюю зв’язок… повертаюся до витоків… від тієї миті, як я ожив і позбувся всіх бажань, мені не потрібний більше розум. А ще додам, що з цього мені треба було й починати. – Він смачно облизавсь і видав звук з протилежного кінця. – Я функціоную, – сказав він. – Усе інше – то чистий сміх. Тепер я повертаюсь до колишнього свого життя. Я вас дуже люблю, та, мабуть, і далі розумітиму вас, але не зроню більше ні слова. Я маю свого ойленя. Знайдіть і ви свого.

Ліль висякалась і погладила сенатора. Той крутнув хвостом і, поклавши морду ойленеві на шию, заснув.

– Ну, а якщо ойленів на всіх не вистачить? – спитав Вольф і допоміг Ліль підвестись.

– Не можу повірити, – проказала вона.

– Ліль, – мовив Вольф, – я так тебе люблю, чому ж я не щасливий, як сенатор?

– Бо я надто мала, – сказала Ліль, горнучись до нього. – Або ти інакше дивишся на життя. Сприймаєш його не так, як усі.

Вони вийшли до вітальні й сіли на широкій канапі.

– Я майже все перепробував, і нема нічого, що б мені хотілося зробити ще раз, – зітхнув Вольф.

– Навіть мене поцілувати? – спитала Ліль.

– Навпаки, цього я хочу, – сказав і зробив він.

– А твоя чортопхайка? – спитала Ліль.

– Я боюсь її, – прошепотів Вольф. – Там так усе згадується… – Він відчув неприємну судому в карку. – Машина – для того, щоб усе забути. Але спершу треба про все згадати, – провадив він. – Нічого не минаючи. Навіть найменшої дрібниці. Але воднораз не відчувати того, чого колись зазнав.

– Це неприємно?

– Це просто згубно, тарганити за собою ввесь колишній багаж, – сказав Вольф.

– І мене не хочеш брати? – спитала Ліль.

– Ти гарна, ти люба, я кохаю тебе, – відповів Вольф. – Але я зневірився.

– Зневірився? – перепитала Ліль.

– Усе одне й те саме, – махнув рукою Вольф. – Шпок, машина, закоханки, робота, музика, життя, такі ж, як я, люди…

– А я? – спитала Ліль.

– І ти. Ти – це ти, але як залізти в чужу шкуру? Буде вже двоє. А ти довершена, тобі й так забагато. Кожен має право на особисте існування, тому нехай ти вже будеш не такою, як я…

– Залізь у мою шкуру, – попросила Ліль. – Я буду така щаслива – тільки ти та я.

– Неможливо, – сказав Вольф. – Не можна залізти в шкуру іншого, не забивши його й не оббілувавши.

– Оббілуй мене, – погодилась Ліль.

– І тоді я не матиму тебе, – сказав Вольф. – Тоді знову буду в чужій шкурі.

– Ох! – сумовито зітхнула Ліль.

– Оце й називається зневіритись, – сказав Вольф. – Отак можна зневіритись у всьому. І немає проти цього ліків.

– У тебе нема й просвітку надії? – спитала Ліль.

– Лише машина;.. – відповів Вольф. У мене – лише машина. Зрештою, скільки я в ній там пробув?

– Коли ти знову до неї повернешся? – спитала Ліль. – Я боюся тієї кліті. Ти мені нічого не розповідаєш.

– Розповім завтра, – сказав Вольф. – А тепер піду попрацюю. І більше нічого не можу сказати.

– Чому?

Вольфове обличчя замкнулось.

– Бо все забув. Там, усередині, починаєш згадувати, але машина притьмом усе знищує.

– Тобі не страшно стерти зі своєї пам’яті всі спогади? – запитала Ліль.

– Знаєш, – ухильно почав Вольф, – нічого такого важливого не пропало.

Він прислухався. Нагорі, в Лазулі, грюкнули двері, і на сходах почулися лункі кроки. Вольф та Ліль підійшли до вікна. Мало не зриваючись бігцем, у напрямку Квадрата віддалявся Лазулі. Не дійшовши до муру, він упав у червону траву і обхопив голову руками.

– Піднімися до Грайвесни, – сказав Вольф. – Що там сталося? Він сам на себе не схожий.

– Ти не хочеш його розрадити? – спитала Ліль.

– Чоловік утішається сам, – сказав Вольф, повертаючись до свого кабінету.

Він брехав легко й натхненно. Чоловічий рід потребує розради так само, як і жінки.