– Яка вона лиховісна, ця червона трава, – сказала Ліль.

Опинившись біля води, Вольф набрав повні груди солоного повітря й потягся. Скільки сягало око, лежав океан, живий і спокійний, позаду – рівні піски. Вольф скинув із себе все й увійшов у воду. Вона була тепла, заспокійлива, босі ноги ступали по темно-сірому оксамиті. Він ішов і йшов. Дно було похиле, й він мусив довго брести, поки забрів по плечі. Вода була чиста й прозора, він бачив свої білі ступні, які здавалися більшими, ніж насправді, бачив невеличкі хмарки піску, які здіймалися під ногами. А тоді поплив, набираючи в рот води і смакуючи пекучу сіль, раз у раз поринав з головою, і вода цілком огортала його тіло. Нарешті він неквапом повернув до берега. Біля його одежі на складних стільчиках з жовтими ніжками видніли чорні силуети двох літніх жінок. Вони сиділи спинами до моря, тож голий Вольф сміливо вийшов з води й став одягатись. Коли набув пристойного вигляду, жінки обернулись, ніби керуючись якимсь таємничим інстинктом. На них були безформні капелюхи з чорної соломки та вицвілі шалі, як у всіх старих жінок, що сидять на березі моря. Кожна тримала в руках торбинку із застібкою у вигляді білої мушлі, в сумочках лежало вишивання хрестиком. Ноги старшої, у білих бавовняних панчохах, були взуті в темно-сірі черевики «під добу Карла IX», стоптані на задниках. Молодша мала на ногах ветхі капці, і крізь нитки її панчіх прозирали варикозні вени. Між жінками Вольф запримітив невеличку мідну табличку з викарбуваним написом. Особу в стоптаних шкарбанах звали панна Елоїза, її сусідку – панна Аглая. Обидві носили пенсне в сірій сталевій оправі.

– Ви пан Вольф? – спитала панна Елоїза. – Нам доручено побесідувати з вами.

– Атож, – підтвердила панна Аглая, – побесідувати.

Вольф доклав чималих зусиль, аби пригадати план, що його вже трохи призабув, і нажахано здригнувся.

– На тему… ко… кохання?

– Цілком слушно, – сказала панна Елоїза, – ми – фахівці.

– Атож, фахівці, – вторувала їй панна Аглая.

Вона вчасно помітила, що її литки відкрилися більше, ніж треба, і сором’язливо обсмикнула спідницю.

– Мені нічого вам сказати… – пробелькотів Вольф. – Як я можу…

– О! Ми здатні вислухати будь-що, – запевнила його Елоїза.

– Будь-що, – підтвердила Аглая.

Вольф обвів очима пляж, море, сонце.

– Не варто про це на пляжі, – сказав він.

Проте саме на пляжі його й спіткала одна з найперших несподіванок. Він зі своїм дядьком ішов повз кабінки, коли звідти вийшла молода жінка. Вольф уважав за ненормальне дивитися на жінку, якій понад двадцять п’ять, але дядько із зацікавленням озирнувся й кинув щось про її гарні ноги.

– Як ти це визначаєш? – спитав його Вольф.

– Очима.

– А я не вмію, – визнав він.

– Дарма, згодом і ти навчишся, – відповів дядько.

Це бентежило. Одного ранку він прокинеться і зможе сказати: оця має гарні ніжки, а ця – ні. Але що відчуваєш, коли з категорії незнайків переходиш до категорії знавців?

– То почнімо? – Голос панни Аглаї повернув Вольфа в сьогоднішній день. – Ви завжди любили дівчаток свого віку?

– Вони хвилювали мене, – сказав Вольф. – Мені дуже подобалося торкатись їхнього волосся, шиї. Та на тому й спинився. Друзі хвалилися, ніби вже в десять-дванадцять років спізнали дівчину. Очевидно, я був якимсь особливо відсталим або просто мені нагода не наверталась. Та я думаю, що якби все-таки й мав бажання, все одно б утримався.

– А чому? – поцікавилася панна Елоїза.

Вольф ненадовго замислився.

– Знаєте, я боюся, що заплутаюсь у цьому, – сказав він. – Тож якщо можете почекати кілька хвилин, я зберуся з думками.

Вони терпляче чекали. Панна Елоїза витягла з торбинки пакетик зелених карамельок і запропонувала їх Аглаї. Та пригостилася. Вольф відмовивсь.

– Ось у загальних рисах, як у мене розвивалися з ними взаємини аж до одруження, – почав він. – В основі всього завжди було бажання… Звісна річ, пригадати перше кохання я не можу… це, мабуть, було дуже давно… я мав щось п’ять чи шість років і не дуже пам’ятаю, хто це був… якась дама у вечірній сукні, яку я мигцем побачив у нас в гостях. – Він засміявся. – Того вечора я так і не зізнавсь. Так само, як і в інші рази. Хоч тоді я вже бажав їх… Гадаю, я був надто вибагливий, але певні деталі мене зачаровували. Голос, шкіра, волосся… Жінка – це так гарно.

Панна Елоїза кахикнула, панна Аглая теж скромно опустила очі.

– А ще мене хвилювали перса, надзвичайно хвилювали, – вів далі Вольф. – Що ж до решти, то моє сексуальне пробудження, скажімо так, припало років на чотирнадцять-п’ятнадцять. Попри спілкування з ліцейськими товаришами, мої знання були доволі вбогі, і я… Ні, шановні, мені соромно розповідати…

Елоїза заспокійливо звела руку.

– Ми справді можемо вислухати все, кажу вам ще раз.

– Ми за фахом медсестри… – додала Аглая.

– Ну гаразд, – згодився Вольф. – А найдужче мені хотілося торкатись до них, мацати їхні груди, сідниці. Лоно вже не так. Я мріяв про гладух, на яких можна лежати, як на перині. Мріяв про жінок з міцним тілом, про негритянок. Та що там казати! Мабуть, усі хлопчаки перейшли через це. І все ж поцілунок у моїх уявних оргіях посідав найчільніше місце, важливіше, ніж, власне, сам статевий акт… Хочу додати, що поцілунок у моєму розумінні мав доволі широке поле застосування…

– Гаразд, годі про це, – перепинила його Аглая. – Отже, ми чітко засвоїли: ви любили жінок. І як це виражалось?

– Не поспішаймо, – запротестував Вольф. – Присадити мене могло стільки речей…

– Так багато? – спитала Елоїза.

– Просто жах, – зітхнув Вольф. – Скільки всього безглуздого… І справжніх причин… І просто відмагань. Для прикладу почну з освіти… Я казав собі, що найважливіше – це навчання.

– І сьогодні ви тієї ж думки? – поцікавилась Аглая.

– Ні, – відповів Вольф, – тут я не плекаю ілюзій. Якби був занедбав навчання, я так само шкодував би, як тепер шкодую, що приділяв йому забагато часу… Друга причина – пиха.

– Пиха? – перепитала панна Елоїза.

– Зустрівши жінку, яка припала мені до вподоби, – почав Вольф, – я ніколи й не подумаю сказати їй про це. Бо розмірковую собі так: коли вона мене вабить, значить, і когось іншого вже вабила… І мене охоплює справжній жах перейняти місце того, хто, безперечно, не менш за мене гідний любові.

– Де ви тут убачили пиху? – спитала Аглая. – Це всього-на-всього скромність, мій друже.

– Я його розумію, – озвалась Елоїза. – Але й справді, що за вигадка: якщо вона мені подобається, то й іншому – теж… Цим ви підносите своє судження до рангу загального закону, а власний смак ушановуєте дипломом досконалості.

– І це я собі казав, – погодився Вольф, – та все одно був тієї думки, що мій смак не найгірший.

– Тут ви себе переоцінюєте, – зауважила Елоїза.

– Я вам про це й казав.

– І яка дивна поведінка, – вела далі вона. – Чи не простіше було щиро признатися жінці, що вона вам сподобалась?

– Тут ми заторкуємо третю з причин моєї стриманості, – повів далі Вольф. – Справді, коли я зустрічаю жінку, яка мене вабить, першим рефлексом є підійти до неї і відверто про це сказати. Але що я міг сказати? «Ви хочете переспати зі мною?» Скільки з них відповість так само щиро? Якби вони відповідали: «Хочу» або «Та ви що!» – усе було б так просто. Але ж ні, вони починають викручуватись, плетуть якісь дурниці, одні вдають з себе недотик, інші сміються.

– А якби жінка спитала про те саме в чоловіка, хіба він повівся б чесніше? – заперечила Аглая.

– Чоловік ніколи не відмовиться, – сказав Вольф.

– Можливо, – озвалась Елоїза, – але ж не плутайте щирість із брутальністю… Ваша манера висловлюватись надто вільна.

– Запевняю вас, на те саме запитання, може, трохи не таке пряме, у пристойнішій формі, відповідь ніколи не буде відвертою.