Було трохи боязко пропонувати Грайвесні свою допомогу – це було нескромно, – а з іншого боку, Лазулі не щодня виходив з дому в такий спосіб. Його втеча нагадувала порив людини не так розлюченої, як зацькованої.

Ліль вийшла з помешкання й подолала вісімнадцять сходинок угору. Постукала до Грайвесни. Двері відчинились.

– Що сталося? – спитала Ліль. – Він чогось налякався? Чи, може, занедужав?

– Не знаю, – відповіла Грайвесна, як завше тиха й стримана. – Схопився раптом і побіг.

– Не хотілося б бути настирливою, але його ніби підмінили, – зауважила Ліль.

– Він цілував мене й тут знову когось побачив, – стала пояснювати Грайвесна. – Цього разу вже не стримавсь і вибіг.

– Хто ж то був? – спитала Ліль.

– Я не встигла поглянути, – відповіла Грайвесна, – але він справді когось побачив.

– Що ж робити? – спитала Ліль.

– Він соромиться себе, – сказала Грайвесна.

– Ні, мабуть, то він соромиться своєї закоханості, – припустила Ліль.

– Але ж я ніколи не казала нічого поганого про його матір! – заперечила Грайвесна.

– Я вам вірю, – промовила Ліль. – Але що тепер з того?

– Я боюсь його вертати, – сказала Грайвесна. – Мені здається, що я і є причиною його нуртувань. Не хочу його мучити.

– Що ж робити?.. – знову спитала Ліль. – Я можу піти його повернути, якщо ви хочете.

– Не знаю… – сказала Грайвесна. – Коли він зі мною, йому завжди хочеться мене гладити, цілувати, пестити, я вже й сама жадаю цього – аж раптом він починає тривожитись, мабуть, боїться знову побачити того типа, і втрачає сміливість. Мені воно нічого, мені однаково, я нікого довкола не бачу, але його немов паралізує, і тоді стається найгірше – з’являється страх.

– Он воно що… – мовила Ліль.

– І тоді, – вела далі Грайвесна, – він просто шаленіє, бо йому вже не хочеться мене. А мені – його.

– Ви обоє ще надто молоді для цього, – сказала Ліль.

Грайвесна засміялася своїм милим сміхом, коротким і легким.

– Ви теж надто молоді для такого тону, – зауважила вона.

Ліль усміхнулась, але вже не радісно.

– Я не хочу вдавати з себе стару матрону, – сказала вона, – але з Вольфом ми одружені вже кілька років.

– Лазулі зовсім інакший, – зауважила Грайвесна. – Не стану твердити, що він кращий, у нього свої негаразди, але й Вольф теж карається, і не запевняйте мене, що це не так.

– Це так, – погодилася Ліль.

Грайвесна висловила їй майже те саме, що й Вольф допіру, і це здавалося дивним.

– Усе могло б бути так просто, – зітхнула вона.

– Я згодна з вами, – сказала Грайвесна, – але цієї простоти й так багато, сукупність її набуває складних форм, і тоді – не охопиш зором. Аби осягти, треба піднестись високо-високо над усім.

– І вжахнутись, побачивши, що все дуже просто, та нема проти цього ліків, а притьмом омани не розвієш.

– Може, й так.

– А що робити, коли тебе поймає жах? – спитала Ліль.

– Те саме, що й Лазулі, – відповіла Грайвесна. – Стає страшно – і ти рятуєшся.

– Або казишся, – тихо промовила Ліль.

– І таке може статись, – сказала Грайвесна.

Вони замовкли.

– А що роблять для того, щоб їх знову зацікавити? – по довгій хвилі озвалася знову Ліль.

– Я роблю все, на що здатна, – сказала Грайвесна. – Як і ви. Ми намагаємось бути милими й не утискати їхньої свободи, стараємось бути настільки дурненькими, наскільки це необхідно, бо жінка має бути трішки дурненькою – так заведено, і це, мабуть, найважче за все. Ми віддаємо їм своє тіло і володіємо їхнім – принаймні не треба торгуватись, – а вони кудись тікають, їм страшно.

– Вони ж не нас бояться, – заперечила Ліль.

– Це було б надто добре, – відгукнулася Грайвесна. – Їхній страх – і той має бути їхнім.

За вікном усе полум’яніло сонце, кидаючи білі спалахи на полірований паркет.

– Чому ми тримаємося краще? – спитала Ліль.

– Бо дивимося на себе критично, – сказала Грайвесна, – саме тому ми й цілісні. А вони гадають, що наша складність полягає в цій цілісності. Те, що я вам і казала.

– Тоді вони просто нерозумні, – виснувала Ліль.

– Не узагальнюйте й ви, – застерегла її Грайвесна. – Це і їх позбавляє простоти. Жоден з них не заслуговує на це. Ніколи не слід говорити загальником – «чоловіки». Треба конкретно: «Лазулі», «Вольф». Вони завжди думають «жінки», і це збиває їх з плигу.

– Де ви все це викопали? – здивувалася Ліль.

– Сама не знаю, – відповіла Грайвесна. – Слухала їх. Мабуть, те, що я кажу, схоже на дурницю.

– Можливо, – кинула Ліль, – але принаймні все зрозуміло.

Вона підійшла до вікна. Там, унизу, на тлі вогненно-червоної трави бежева пляма Лазулевого тіла здавалась опуклим відтиском. Інколи про таке кажуть «рельєф». Був там і Вольф – він стояв біля Лазулі навколішках, обійнявши його за плечі, й щось йому говорив.

Це сталося наступного дня. Грайвесна лежала в кімнаті Лазулі, вдихала приємний Запах соснових дощок і мріяла. Він мав невдовзі повернутися. Стелею бігли світлі борозенки майже вподовж волокон деревини.

Вітер кубливсь у дорожній куряві й кружляв довкола живоплоту, бурунячи червону траву синусоїдами хвиль, гребінці яких пінилися щоразу новими квітками. Грайвесна шкірою відчувала свіжу Сапфірову постіль. Вона відкинула запинало й торкнулася щокою лляної наволоки.

Прийде Лазулі, ляже поруч із нею і підкладе свою руку під її ясні коси, візьме за плече… Грайвесна легенько торкнулася свого плеча.

Сором’язливий він…

Мрії пливли і пливли, Грайвесна пробувала проводжати їх поглядом, але це набридало, і вона жодну не додивлялась до кінця. Навіщо мріяти – Лазулі й так прийде, і ніякий це не сон. Грайвесна жила взаправду. Вона пучками відчувала, як кров б’є у скронях, з насолодою стискала й розтискала кулаки, граючи м’язами. На якусь мить навіть заснула, забувши про свою ліву ногу, просто зволікала з тим, що колись доведеться нею поворухнути, бо знала це відчуття і звідати його вчасно було великою насолодою.

Сонце матеріалізувало повітря в мільйони корпускул, поміж яких метушилось кілька крилатих створінь. Іноді вони раптом зникали в порожньому промені тіні, ніби в якій пащі, і тоді Грайвесні трішки хололо на серці. Але вона знову поверталася до своїх мрій і вже не стежила за танком лискучих леліток.

Вона чула всі знайомі звуки, що ними жив будинок: як грюкають унизу двері, як у трубах заводить пісню вода, як за дверима в лункому коридорі безладно похляпує мотузка, якою відчиняли кватирку, – протяг розгойдував її туди-сюди.

У садочку хтось висвистував. Грайвесна поворушила ногою, і нога клітина по клітині повернулася до життя; була мить, коли цей свербіж став просто нестерпним. Як чудово! З тихим млосним стогоном вона потяглась.

На другий поверх піднявся Сапфір Лазулі, і Грайвесна відчула – серце прокидається. Воно не забилося швидше, а тільки ввійшло в рівний ритм, поважний і потужний. Грайвесна відчула, як зарум’яніли її щоки, і втішено зітхнула. Ось що називають життям!..

Лазулі постукав і ввійшов. Він вирізьблювався в рамі одвірків, стрункий і кремезний, з піском у волоссі. На ньому був комбінезон тютюнового кольору і сорочка з розстебнутим коміром. Очі були того сіро-металевого відтінку, якими бувають деякі емалі, рот виразно окреслений, зі смужкою тіні під нижньою губою, а контури дужої шиї романтично продовжували комір.

Лазулі підняв руку й сперся на одвірок. Він дивився на Грайвесну, простерту в ліжку. Та всміхалася з-за напівстулених повік. Під віями він бачив дві блискітки очей. Її зігнута ліва нога задирала легеньку сукню, і Лазулі з завмиранням серця простежив лінію другої ноги від отороченого китичками черевичка до тіні високо над коліном.