Заквітчані пишними віночками, усюди походжали рознощиці перцю та шпанської мухи, носячи в руках металеві таці, з яких парували гарячі сендвічі.

Вольф і Лазулі посідали на тротуар. Повз них, наспівуючи вальс-бостон, пройшла висока темношкіра рознощиця з гнучкою статурою і ледь торкнулася своїми гладесенькими стегнами Вольфової щоки. Від неї пахло піщаними островами. Вольф випростав руку, спинив її й провів пальцями по темній шкірі, під якою відчувалися дужі м’язи. Дівчина сіла між ними, і вони всі втрьох заходилися їсти сендвічі з перцем. Після четвертої порції повітря довкола їхніх голів задрижало, і тоді Вольф зручно влігся в струмочку. Рознощиця вмостилась поруч. Вольф лежав горічерева, дівчина – на животі, спершись на лікті. Час від часу вона вкладала йому до рота новий сендвіч. Лазулі звівся на ноги й заходивсь виглядати рознощицю трунків. Підійшла дівчина з напоями, і вони хильнули по чарці ананасової, гострої й пекучої.

– Ну, а далі? – з неприхованою хтивістю спитав Вольф.

– Гарно тут, – сказав Лазулі, – але, мабуть, ще краще буде в одному з цих будиночків.

– Ви наїлися? – спитала рознощиця сендвічів з перцем.

– І напилися? – спитала її колега з трунками.

– Скажіть, – запитав Вольф, – а чи не можна з вами усамітнитись в одному з таких будиночків?

– Ні, – відповіли дівчата. – Ми, власне, до певної міри весталки.

– Помацати можна? – спитав Вольф.

– Можна, – сказали дівчата. – Мацнути, цьомнути, лизнути, але не більше.

– От сатана! – вихопилось у Вольфа. – Так нагуляти собі апетит і спинитись на найцікавішому!..

– Ми на роботі, – пояснила рознощиця трунків. – У нашому ремеслі треба бути дуже обачними. До того ж, дівчата з будинків знаються на цьому краще…

Обидві підвелись, пружинячи таліями. Вольф сів і розгублено почухав потилицю. Сидячи, він обійняв ноги рознощиці сендвічів і торкнувся губами тіла, яке нічого не мало проти. Відтак підвівся й подав руку Лазулі.

– Ходімо. Хай працюють.

Дівчата здалеку помахали їм руками.

– Відраховуємо п’ять будинків і заходимо, – сказав Лазулі.

– Згода. Тільки чому саме п’ять?

– Бо нас двоє, – пояснив Лазулі. –… чотири, п’ять, – полічив він. – Заходьте перший.

Вони стояли перед невеличкими агатовими дверима з блискучими бронзовими одвірками. Екран показував, що дівчата сплять. Вольф штовхнув двері, і вони відчинились. Окрім палевого світла, в кімнаті на шкіряному дивані було три дівчини.

– Дуже добре, – сказав Вольф. – Роздягайся, тільки не збуди їх. Середня нам буде за демаркаційну лінію.

– Це трішки вправить нам розум, – весело озвався Лазулі.

Вольф покидав одяг просто під ноги. Лазулі повоював зі шнурком і рвонув його з м’ясом. За мить обидва вже стояли голі.

– А що, як та посередині прокинеться? – засумнівався Вольф.

– Не було б більшого клопоту, – відповів Лазулі. – Там побачимо. Вони повинні вміти виплутуватися з таких ситуацій.

– Я люблю їх, – сказав Вольф. – Вони так пахтять жінками.

Він пригорнувся до рудоволосої. Та була тепла зі сну й не розплющувала очі. Тільки тіло нижче поперека пробудилось, верх спав і далі, поки заколисуваний Вольф знову ставав чудово молодим. І ніхто не дивився на Лазулі.

Нарешті Вольф вийшов зі своєї закоханки, і та знову запала в сон. Тоді він устав з ліжка, пограв м’язами і, нахилившись, узяв дівчину на руки. Вона обхопила його за шию, і він відніс її до ванної, в якій текла біла запашна вода. Він усадовив дівчину в купіль і пішов одягатись. Уже вбраний Лазулі чекав на нього, голублячи тих двох дівчат, і вони охоче приймали його пестощі. На дорогу дівчата поцілували їх і подалися до своєї подруги.

Вольф і Лазулі, застромивши руки в кишені, ступали по жовтій землі і на повні легені вдихали молочне повітря. Їм зустрічались інші чоловіки – сама безтурботність. То той, то той скидав черевики, сідав на землю і, прибравши зручної пози, засинав, щоб, прокинувшись, піти по другому колу. Здибувались і такі, що провели в кварталі закоханок усе своє життя, підтримуючись перцем та ананасовою настоянкою. Це були худі жилаві істоти з палахкими очима, розкутими рухами й порожніми головами.

На розі Вольф і Лазулі наскочили на двох моряків, які саме виходили з блакитного будинку.

– Ви тутешні? – спитав вищий на зріст моряк. Він був смаглявий, з кучерявим волоссям, м’язистим тілом і римським профілем.

– Тутешні, – відказав Лазулі.

– Покажете нам, де у вас можна пограти? – спитав другий моряк, невисокий, з нічим не примітним обличчям.

– У що? – спитав Вольф.

– У кров’янку або в поцупон, – сказав вищий.

– Ігорний квартал отам… – показав Лазулі перед собою. – Ми саме туди.

– А ми за вами! – вигукнули моряки в один голос.

Всі рушили.

– Коли ви зійшли на берег? – спитав Лазулі.

– Два роки тому, – відповів високий моряк.

– Як вас звати? – поцікавився Вольф.

– Мене – Судак, – відрекомендувався високий, – мого кореша – Навсіхпарусах.

– І цілі два роки ви жили в цьому кварталі? – спитав Лазулі.

– Так, – потвердив Судак. – Тут так гарно. Ми дуже кохаємося в іграх.

– У кров’янці? – уточнив Вольф, який читав оповідання про моряків.

– У кров’янці й поцупоні, – сказав Навсіхпарусах, який, усе показувало, був невелемовний.

– Ходіть з нами, пограємо разом, – запропонував Судак.

– У кров’янку? – спитав Лазулі.

– Еге, – сказав Судак.

– Ви для нас надто сильні партнери, – сказав Вольф.

– То гарна гра, – сказав Судак. – Ніхто не програє, всі так чи так виграють. До того ж, у винагороду дістаєш як своє, так і те, що вибороли інші.

– Мене майже уговтали, – сказав Вольф. – Бог з ним, з часом. Треба всього скуштувати.

– Часу не існує, – сказав Навсіхпарусах. – Я хочу пити.

Він гукнув рознощицю напоїв, яка підбігла на виклик. У срібних чарках на таці був ананасовий трунок. Дівчина теж випила, і вони розцілувалися з присмоктом.

Вони все йшли та йшли густим жовтим руном, то входячи в туман, то виходячи, цілком розкуті й пронизані струменями життя до самісіньких кісток.

– Ви довго плавали, перш ніж опинилися тут? – спитав Лазулі.

– Ні, ні, ніколи, – відповіли обидва моряки.

Навсіхпарусах додав:

– Ми брешемо.

– Так, – докинув Судак. – Насправді ж ми просто не спинились. Ми говорили «ні, ні, ніколи», бо, як нам здавалось, це квазімелодійно могололо скласасастися в пісе-е-ньку.

– Ми так і не второпали, де ви побували, – нагадав Лазулі.

– Плавали до Глибоцьких островів, – сказав Судак. – Три дні там стояли.

Вольф і Лазулі подивились на них з повагою.

– Ну, і які вони? – спитав Вольф.

– Глибокі, – відповів Навсіхпарусах.

– Ет, хай їдять його мухи! – вигукнув Лазулі.

Він геть зблід.

– Не варто й згадувати, – сказав Судак. – Усе давно минуло й забулося, ніби нічого й не було. – Він спинився. – Прийшли, ось воно. Ваша правда, це саме тут. А ми за два роки так і не знайшли сюди дороги.

– Як же ви даєте собі раду на морі? – поцікавився Вольф.

– Море буває різне, – сказав Судак. – Немає двох подібних хвиль. А тут усе на один штиб: будинки, будинки… Така нудьга.

Він штовхнув двері, і це дало добрі наслідки.

Усередині було разюче просторо, кахляно й чепуристо. На одній половині сиділи в шкіряних кріслах гравці. З протилежного боку стояли прив’язані голі люди, чоловіки й жінки, кому що до вподоби. Судак і Навсіхпарусах вже дістали свої, позначені особистими ініціалами, духові пукавки для гри в кров’янку. Лазулі теж вибрав дві – собі й Вольфові – разом з коробочкою голок, які лежали на столі.

Судак усівся в крісло, підніс пукавку до рота й дмухнув. Перед ним була дівчина років п’ятнадцяти. Голка вгородилась їй у ліву грудь. На цьому місці виросла жирна краплина крові і скотилась униз.