– А де була ваша галантність? – заманіжилась Аглая.

– Послухайте, – сказав Вольф, – я ніколи не підсипався до незнайомої жінки, хотіла вона цього чи ні, бо вважав, що вона має рівне зі мною право обирати. Це по-перше. А по-друге, я як чорта боявся всіх цих упадань за всіма випробуваними формами, коли належало говорити про ясний місяць, її загадковий погляд та невичерпність усмішки. Особисто я – ну що тут удієш – думав про її груди, про шкіру й питав себе, чи й роздягнутою вона гарна. Що ж до галантності, то, якщо визнавати рівність чоловіка й жінки, вистачить і політесу. Тоді нема рації поводитися з жінкою чемніше, ніж із чоловіком. Ні, вони нещирі.

– Як же їм бути щирими в суспільстві, яке утискає їх? – спитала Елоїза.

– Ви збожеволіли, – напосілась на нього Аглая. – Хочете так до них ставитися, забувши, що за спиною в них віки рабства!

– Хай вони з того самого тіста, що й чоловіки, – згодився Вольф. – Я так і припускав, коли хотів, щоб жінки обирали так само, як і я, але вони зжились – і шкода – з іншим способом дії. Їм ніколи не визволитися з цього рабства, якщо не почнуть поводитись інакше.

– Починати завжди непросто, – повчально вирікла Аглая. – Ви переконалися в цьому самі, коли спробували отак до них ставитись, – і не програли.

– Так, – сказав Вольф, – але пророки завжди помиляються, бо кажуть правду. Подивіться, від них же не лишається й мокрого місця.

– І все ж визнайте, – знову втрутилася до розмови Елоїза, – що, незважаючи на потайливість, можливо, реальну, та все ж прощенну, всі жінки, повторюю ще раз, досить щиро можуть показати вам, що ви їм подобаєтесь. Якщо це справді так.

– Це ж яким чином? – поцікавився Вольф.

– Поглядом, – млосно промовила Елоїза.

Вольф пхикнув.

– Даруйте мені, але за все своє життя я так і не навчився читати погляди, – сказав він.

Аглая суворо зиркнула на нього.

– Скажіть краще, що не насмілювались, а простіше, боялись, – зневажливо відказала вона.

Вольф збентежено позирнув на неї. Йому здалося, ніби стара панна чимось вельми схвильована.

– Природно, – вичавив він із себе. – Саме про це я й хочу розповісти. – І видихнув повітря. – Іще одне, що я завдячую своїм батькам, був страх перед хворобами. Так, страх підхопити заразу можна було порівняти хіба з бажанням спати з усіма дівчатами, які мені подобались. Звісна річ, я сам себе присипляв, заводив в оману тими мотиваціями, про які говорив допіру: бажання не занедбувати науку, страх нав’язати себе, відраза до упадання за жінками з усіма цими огидними ритуалами, тоді як хотілося бути з ними відвертим. Та справжньою причиною всього був глибоко вкорінений страх, спороджений казочками, якими люляли мене в пелюшках моєї необізнаності, з раннього юнацтва знайомлячи з усім, що мені загрожує.

– І який же наслідок? – спитала Елоїза.

– Як наслідок, я лишався цнотливим попри всі мої бажання, – відповів Вольф. – Якщо вже по правді, то тільки-но мені минуло сім років, моє кволе тіло стало вдовольнитися заборонами, які його вгонобляли, хоч я й пробував боротись.

– Ви були кругом такий, як і всі… – промовила Аглая.

– В основі своїй усі живі істоти мають майже однакові рефлекси і потреби, – зауважив Вольф. – Сюди треба додати певний набір поглядів, здобутих у вашому оточенні, які тією чи тією мірою узгоджуються з вищезгаданими потребами й рефлексами. Можна, певна річ, спробувати видозмінити ці погляди, що інколи і вдається. Але є такий вік, після якого моральний скелет утрачає піддатливість.

– Ось бачите, з вашого боку вже більше поважності. Розкажіть нам про вашу першу справжню пристрасть.

– Те, про що ви просите, просто безглуздо, – відгукнувся Вольф. – Ви ж розумієте – за подібних умов ніякої пристрасті не могло бути. Гра в нездорові думки та всілякі заборони привела в першу чергу до більш-менш свідомого вибору з-поміж моїх симпатій із «пристойного оточення», умови виховання яких так чи так відповідали моїм власним. Отож я майже відразу натрапляв на незіпсуту дівчину, можливо, й незайману, яка в разі моєї глупоти, казав я собі, буде придатна на дружину… Завжди ота вічна потреба в безпеці, прищеплена мені батьками, – ще один светр не завадить. Ви розумієте, пристрасть – це реакція вибухова, і, аби вона пішла, треба, щоб відбулося нагле сполучення двох речовин, одна з яких жадібно поглинатиме те, чого в другої є подостатком.

– Мій юний друже, – усміхнулась Аглая, – колись я викладала хімію і хочу зауважити: бувають ланцюгові реакції, які проходять дуже м’яко, самі себе живлять і самі ж здатні враз завершуватись.

– Мої життєві засади – це був солідний набір антикаталізаторів, – у свою чергу вишкірив зуби Вольф. – А отже – жодних ланцюгових реакцій.

– Отже, й жодної пристрасті? – спитала Елоїза, видимо розчарована.

– До свого одруження я здибував жінок, які могли збудити в мені це почуття, – сказав Вольф, – але тоді спрацьовував рефлекс страху. Пізніше була звичайнісінька слабкодухість… Я мав ще один привід – страх завдати болю.

Незле, правда? Це вже офіра. Кому? Заради чого? Хто від неї здобрів? Аніхто. Як направду, то це не була жодна офіра, а найлегший вихід.

– Правильно, – сказала Аглая. – Тепер про вашу дружину. Починайте.

– Ну, знаєте. Після того, як я вам розповів, зовсім неважко виявити як обставини мого шлюбу, так і його особливості, – сказав Вольф.

– Неважко, – погодилась Аглая, – але для нас було б бажано почути це від вас. Ми тут тільки задля вас.

– Ну що ж, – сказав Вольф. – Гаразд. Причини? Я одружився, бо жадав жінку фізично, одружився замолоду, бо органічно не зносив залицяння та брехні й хотів просто подобатись. А ще тому, що знайшов таку людину, яку, здавалось мені, я кохаю, до того ж її оточення, погляди та звички мені підходили. Я зробив це майже не знаючи жінок, і що вийшло? Відсутність пристрасті, довге прилучення до таємниць шлюбу жінки, що була цнотливою аж далі нікуди, і втрата інтересу з мого боку… саме тоді, коли вона почала входити в смак. Я вже надто втомився, щоб зробити її щасливою, надто втомився дожидати сильного почуття, якого сподівався від неї всупереч усякій логіці. Ця жінка була мила. Я любив її і бажав їй добра. Але цього не досить. Більше я вам нічого не скажу.

– Чому? – запротестувала Елоїза. – Це ж так приємно – говорити про любов.

– Можливо, не заперечую, – сказав Вольф. – У кожному разі, це дуже люб’язно з вашого боку. Та я подумав, що непристойно про таке розказувати дівчатам. Піду скупаюся. Моє шанування!

Він показав спину і попростував до моря. Опинившись під водою, Вольф розплющив очі і крізь піщані вихори поплив на глибоке.

Коли він отямився, то був сам-один у червоній траві Квадрата. За спиною в нього зяяли зловісні двері кліті.

Він важко звівсь на ноги, скинув спорядження і склав його в шафу біля кліті. Нічого від побаченого у пам’яті не лишилось. Його водило, мов невропата. І він уперше спитав себе, чи можна жити далі, коли зруйновано всі спогади. Але думка була швидкоплинна й жила в мозку лише мить. Скільки йому ще потрібно буде сеансів?..

Вольф ішов і ще не чув метушні в будинку, навіть не бачив, що дах підняло й опустило на вгрузлий у землю дім. Він ні про що не думав, ні на що не звертав уваги. Тільки чекав чогось. Щось невдовзі мало статися.

Підійшовши ближче, він урешті помітив незвичайний вигляд будинку, якому бракувало половини третього поверху.

Вольф увійшов досередини. Ліль була вдома – вона тільки-но спустилася від Грайвесни.

– Що тут робиться?

– Ти ж бачив, – ледь чутно відказала Ліль.

– Де Лазулі? – спитав Вольф.

– Лазулі більше нема, – відповіла Ліль. – Його кімната зникла разом з ним. Це все, що я можу сказати.

– А Грайвесна?

– Лежить у нашій кімнаті. Не турбуй її, вона перенесла потрясіння.