– Саме потяг до геройства й спонукав вас змагатися за перше місце, – сказав пан Опік.
– Зате лінощі позбавляли мене змоги посідати його постійно.
– Так у житті встановлюється рівновага, – сказав пан Опік. – Що ж тут поганого?
– Це нестійка рівновага, – заперечив Вольф. – Рівновага, яка вимотує жили. Мені більше пасувала б система, де рівнодійною всіх сил є нуль.
– Що може бути стабільнішого за… – почав був пан Опік, але, якось дивно позирнувши на Вольфа, не доказав.
– Моє лицемірство день у день зростало, – й бровою не зморгнувши, провадив той, – але воно було не з того розбору, що його треба приховувати: лицемірство поширювалось тільки на навчання. Я мав щастя народитися кмітливим хлопцем і, працюючи, тільки вдавав, ніби працюю, а насправді майже не витрачав сил. Але ви знаєте – здібних не дуже люблять.
– А вам хотілося, щоб вас любили? – спитав пан Опік ніби між іншим.
Вольф зблід, обличчя його замкнулось.
– Це ми обминаємо, – мовив він. – Розбираємо ж тільки навчання.
– Тоді поговорімо про навчання, – сказав пан Опік.
– Ви запитуйте, а я відповідатиму, – запропонував Вольф.
– Яким чином освіта вплинула на ваше формування? – відразу ж почав пан Опік. – Тільки прошу вас, не обмежуйтеся спогадами дитинства. Що стало наслідком усієї цієї роботи? Бо ж з вашого боку була певна робота, не обійшлося, мабуть, і без певної старанності, оскільки регулярність правил одразу ж дається взнаки, надто ж коли ця регулярність триває досить довго.
– Досить довго… – проказав за ним Вольф. – Яка голгофа! Шістнадцять років… шістнадцять років протирати куприком мулькі лави… шістнадцять років крутійства й порядності впереміж. Шістнадцять років нудьги – і що в пам’яті? Порізнені, не варті уваги образи… Запах нових підручників у перші дні нового навчального року, листочки на уроках малювання, клубок у горлі від вигляду препарованої жаби на практичних заняттях і дух формаліну, а ще останні дні навчального року, коли несподівано помічаєш, що вчителі такі ж, як і всі, люди, бо теж збираються на канікули, а ряди учнів порідшали, А смертельний страх напередодні іспитів, причина якого мені й досі невідома… «Регулярність правил» – ось чим усе це обмежувалось. А чи знаєте ви, як це огидно – накидати дитині регулярність правил, що тягтиметься потім цілих шістнадцять років? Час піддається деформації, пане Опіку. Справжній час – не накручувана іграшка, яка точно відбиває години, справжній час суб’єктивний… Його носять у собі… Спробуйте прокидатися щоранку о сьомій, обідати опівдні, вкладатися спати о восьмій – і ніколи не побачите ні справжньої ночі… ні того моря, яке під час відпливу на якусь мить завмирає, а потім знову наступає на берег, ніч із днем зливаються, перемішуються і здіймаються пінявими хвилями, мов річка, що зустрічається з океаном. У мене вкрали шістнадцять років ночей, пане Опіку. В шостому класі мені товкмачили, що єдиним моїм поступом буде перехід у сьомий… у випускному – іспити на бакалавра… тоді далі… Ви не повірите, пане Опіку, але я був переконаний, що маю мету… А мети не було… Я ніби йшов безконечним коридором у ланцюжку бовдурів, а попереду й позаду такі ж дурні. Життя загортають у гербову цидулу, як гіркі ліки заливають глазур’ю, аби приємніше їх ковтати… але, розумієте, пане Опіку, тільки тепер я збагнув, що люблю справжній смак життя.
Пан Опік залишив ці слова поза увагою. Він сплів пальці й сильно хруснув суглобами; неприємний звук – подумки відзначив Вольф.
– Саме тому я грав не за правилами, – докинув Вольф. – Я шахрував… аби здаватися таким собі мислителем у клітці, а мене оточували істоти пасивні… І вийшов я з клітки разом з ними, ані хвилиною раніше. Вони могли думати що завгодно – що я скорився, став таким, як і вони, – хай думають, казав я собі. А сам увесь цей час жив у іншому світі… віддавався лінощам, і думки мої були далеко.
– Послухайте, я не бачу тут ніякого шахрування, – зауважив пан Опік. – Як ви вже там лінувалися – не знаю, тільки чомусь дійшли до випускних іспитів з відзнакою. З того, що ви там думали про щось інше, ще не випливає факту вашої вини.
– Навчання мене виснажило, пане Опіку. Я ненавиджу ті роки, – сказав Вольф. – Ненавиджу спрацьовані речі. – Він ляснув долонею по столі. – Хоч би й оцей старий стіл… Протягом усього навчання тебе супроводжують отакі речі. Старі, обшарпані, запорошені. Фарба на стінах шолушиться струпом. Припалі пилом, обсиджені мухами плафони. Залиті чорнилом, порізані ножами парти. Засклені стелажі з поїденими міллю опудалами птахів. Смердючі кабінети хімії, сіренькі затхлі спортзали, гори жужелю на шкільному подвір’ї. І старі здитинілі викладачі. Абсолютні маразматики. Школа маразматиків. Це називається освітою… І все розкладається, все пожирає проказа. І під зношеною поверхнею проступає гнилизна.
Пан Опік насупивсь, його ніс узявся невдоволеними зморшками.
– Ми теж зношуємося, – сказав він.
– Так, безперечно, – відгукнувся Вольф, – тільки трішки не в такий спосіб. Ми розшаровуємось… старіємо зсередини. Це не так ріже очі.
– Старіння не ґандж, – зауважив пан Опік.
– Не ґандж, – погодився Вольф. – Але, мабуть, соромно почувати себе зношеним.
– Усі приходимо до цього, – сказав пан Опік.
– Не страшно, коли ти вже пожив. Але ж не починати з цього! Ось я проти чого, – сказав Вольф. – Розумієте, пане Опіку, я дивлюсь на речі просто: поки є клаптик землі з чистим повітрям, ясним сонцем і зеленою травою, тебе завжди туди вабитиме. Надто замолоду.
– Повернімось до нашої розмови, – запропонував пан Опік.
– Ми весь час говоримо про те саме, – сказав Вольф.
– Невже після навчання у вас не лишилося нічого, що ви могли б зарахувати до свого активу?
– Ох, добродію, – зітхнув Вольф, – даремно ви про це спитали…
– Не розумію… – здивувався пан Опік. – Кому-кому, а мені однаковісінько.
Вольф звів на нього очі, і в погляді його знову промайнула тінь розчарування.
– Атож, звісно… Перепрошую… – сказав він.
– А проте, я мушу це знати, – наполягав пан Опік.
Вольф кивнув головою й закусив нижню губу.
– Неможливо в житті, що складається з різних етапів, – почав він, – прожити безкарно, не спокусившись на примарно-ласу подобу порядку. А спокусившись, нічого не може бути природнішим, як поширити цей порядок на все, що тебе оточує…
– Цілком справедливо, – підхопив пан Опік, – хоча ці два твердження насправді характерні тільки для вашої ментальності й аж ніяк не для всіх. Але припустімо.
– Я звинувачую своїх учителів, – провадив Вольф, – у тому, що вони спрямуванням своїх уроків, своїми книжками переконали мене в тому, ніби світ може бути незмінним. У тому, що вони на певному етапі заморозили плин моєї думки (коли саме це зробити, до речі, визначалося між ними, не без протиріч) і примусили мене повірити в те, що десь та колись може існувати ідеальний устрій.
– Ну гаразд, а вам не здавалося, що віра дає надію?
– Коли бачиш, що ти до цього не доживеш і цю радість треба лишити поколінням далеким, мов чужі галактики, надія випадає в осад у вигляді розпачу десь глибоко в тобі, як ото сірчана кислота випадає солями барію. Я сказав так, аби не збиватися зі шкільної ноти. Щодо осаду солей барію, то він – білий.
– Знаю, знаю, – закивав пан Опік. – Не розпорошуйтесь на незначущі коментарі.
Вольф сердито глипнув на нього.
– Крапка, – сказав він. – Я задосить вам усього наговорив. Як хочете, так і розплутуйте.
Пан Опік насупив брови й затарабанив пальцями по столі.
– Шістнадцять років життя, – промовив він. – Чималенько ж ви про них наговорили. Так ось що вони для вас важать. Ви вельми недооцінюєте їх.
– Пане Опіку, – знову почав Вольф, карбуючи слова, – послухайте, що я вам скажу. Послухайте уважно. Ваше навчання – це просто посміх. Це найлегша у світі річ. Людям з покоління в покоління втовкмачують, ніби інженер або вчений – це еліта суспільства. І мені стає смішно: ніхто не ловиться на такий гачок, окрім тих-таки кандидатів в еліту. Набагато важче, пане Опіку, навчитися боксу, ніж математики. Якби навпаки, то в школах було б найбільше класів боксу. Зробитися добрим плавцем куди складніше, ніж навчитися французького письма. Інакше тренерів плавання було б більше, ніж викладачів французької. Кожен може стати бакалавром, пане Опіку, – зрештою, тими бакалаврами вже можна греблі гатити, – а назвіть мені з-поміж Них бодай одного, що може взяти участь у змаганнях з десятиборства. Я ненавиджу своє навчання через те, що дуже багато є йолопів, які вміють читати, а подивіться, як вони видирають один в одного спортивні журнали й кричать на стадіонах «Слава!». Вже краще було б навчитися правильно кохатись, а не маринуватися до отупіння над підручниками з історії.
