Що за потреба тут повідати про довгі-довгі години страху, більше, ніж смертного, коли я числив наглі розмахи стали! Дюйм за дюймом — лінія по лінії — з обнижуванням, видним тільки в переміжках, що здавались віками — униз, все униз він ішов! Дні минали — може, багато днів одійшло, заким він шугав уже так близько понаді мною, що обвівав мене своїм прикрим диханням. Запах гострої стали забивав мені ніздрі. Я молився — я докучав небесам своїми благаннями, щоб він швидше спускався. Я навіснів, я змагався випростатись назустріч махові цього меча. І потім я враз упадав і лежав, посміхаючись на цю блискотливу смерть, як дитя на невидану цяцьку.
Тут настала друга прогалина абсолютного нечуття; вона була коротка, бо, вернувшися до життя, я не помітив значного обниження в рухові маятника. Але вона могла бути й довга, бо я знав, що там були демони, і вони могли спостерегти мою непритомність та затримати ці коливання для своєї втіхи; до того ж, прийшовши до пам’яти, я почувався вельми — о! невимовно! — слабим, знедужалим, мов би надмірно висиленим. Навіть в таких тортурах людська натура жадала їжі. З трудним зусиллям я простяг свою руку, доки пускали пута, і схопив недоїдки, полишені мені пацюками. Коли я поклав один кусник до рота, в розум мені сяйнула півзформована думка надії — радости. Але на що я міг надіятись? Це була, я сказав, півзформована думка — їх багато буває таких, що ніколи й не доходять завершення. Я почув також, що вона загинула при самім постанні. Марне я силкувавсь її розвинути — задержати. Довгі терпіння звели майже в ніщо мою звичайну мислену силу. Я був недоумок — ідіот.
Маятник ходив простокутно до мого тіла. Я бачив, що серп мав перетяти десь область серця. Він перетер би халат і провадив би далі, провадив би своє діло далі — знову — і знову. Мимо всії страшної широчини його розмаху (яких тридцять футів чи й більше), мимо дзизкучої сили його падіння, що спроможна була розсікти навіть ці залізні стіни, усе, що зробив би він за кільки хвилин — це перетер би тканину мого халату; і на цій думці я став. Я не смів іти дальше цього міркування. Я стояв на нім із цілою упертістю уваги — наче, отак упершись, я спроможен був задержати тут обниження стали. Я змушував себе розмисляти над звуком серпа, коли він перетинатиме мою одіж — про своєрідне трепетне почуття, що його викликає тертя тканини. Я думав про всі ці марниці, поки вони огидли мені.
Вниз — усе вниз сповзав він. Я шалено втішався, рівняючи його спуск із боковою скорістю. Вправо — вліво — з криком заклятого духу! до серця мого, м’яким кроком тигра! Я впереміж сміявся і вив, коли брала верх та чи інша гадка.
Вниз — певне і без упину вниз! Він метавсь на три дюйми від моїх грудей! Я напинався що сили — шалено, щоб увільнити свою ліву руку. Я міг простягнути її тільки так, щоб насилу дістати від миски до рота — не далі. Коли б я здужав порвати пута повище ліктя, я схопив би і спробував зупинити маятник. Так саме успішно я міг би спинити лавину!
Вниз — безнастанно, неминучо вниз! Я задихавсь, я корчивсь при кожному ударі. Мої очі стежили за його бігом угору і вділ з жадливістю безтямного розпачу; вони спазматично заплющувались при падінні, хоча смерть була б мені лиш полегшенням. О, яким невимовним! Мені й досі тіпався кожен нерв на ту думку, якого малого обниження треба, щоб ця гостра блискуча сокира вгородилась у мої груди. Це надія шарпала мої нерви — кулила тіло. Це була надія — надія, що торжествує над катом, що шепочеться із смертельниками навіть у темницях Інквізиції.
Я побачив, що яких десять чи дванадцять розбігів стали приведуть її в дотик з моєю одежею, і з цим спостереженням раптом мій розум сповнився гострим і зосередженим спокоєм одчаю. Уперше за довгі часи, може дні, я мислив. Мені спала думка, що бинда чи пояс, що повивали мене, був одноцільний. В путах моїх не було окремих пасів. Перший удар бритвоподібного серпа по якійсь частині паса так розріже його, що я зможу виплутатись із поміччю лівої руки. Але ж яка вона буде страшна в цей час, близкість стали! Наслідки найлегшого зусилля, які вони будуть смертельні! До то ж, чи може це бути, щоб челядь моїх мучителів не передбачала, не застерегла такої можливости? Чи ймовірна це річ, щоб пояс повивав мої груди там, де має прийтися маятник? Боячись зневіритися моєї мизерної і останньої надії, я підвів свою голову так, щоб гаразд побачити груди. Пояс обвивав мої члени і тіло геть по усіх напрямках, тільки не там, де лежала путь згубного серпа.
Скоро я опустив був голову в її давнє становище, мені щось осяяло розум; я не можу це «щось» краще назвати, як безформною часткою тії думки, що про неї я тут давніше казав, що її половина тільки непевне майнула раніше в моєму мозкові, коли я підніс був їжу до жагучих губів. Тепер вийшла на яв уся думка — слаба, заледве розумна, заледве означена, але таки ціла. З нервовим завзяттям одчаю я зразу взявся її виконувати.
Уже багато годин безпосередній окіл колоди, що на ній я лежав, буквально кишів пацюками. Вони були дикі, зухвалі, шалені, їхні червоні очі так блискали на мене, наче вони тільки ждали на мою нерухомість, щоб зробити із мене свою здобич. «До якої поживи, ― я думав, ― вони призвичаїлися в колодязі?»
Хоч як силкувався я їх одігнати, вони таки пожерли з миски все чисто, полишивши самі недоїдки. Рука моя звикла до механічного коливання над мискою; і врешті несвідома одноманітність руху забрала йому всякий ефект. В своїй захланності гидкі паразити часто вгороджували свої гострі ікла в мої пальці. Залишками масного й духовитого м’яса я натер тепер ремінь, де тільки міг досягти; тоді, забравши свою руку з долівки, затаївши духа, безрушно ліг.
Спершу навісні тварини вразились, налякалися зміною — перепином руху. Вони сполохано кинулись геть; багато повтікало в колодязь. Але це лиш на мить. Я не даремне важив на їхню зажерливість. Помітивши, що я лежу непорушно, одна чи дві найсміліші живо стрибнули на мою колоду і взялися нюшити над ременем. Це стало немов би сигналом гуртової навали. З колодязя сунули похапцем свіжі юрми. Вони вибиралися на колоду, сповняли її і стрибали сотнями по моїм тілі. Мірний рух маятника нічого їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони прихватилися до масного ременя. Вони товпились, вони роїлися на мені все щільнішими купами. Вони борсались на моєму горлі; їхні холодні губи шукали моїх; їхній навальний тиск сливе задушив мене; огида, що їй не має цей світ наймення, сповнила мені груди, заморозила важким лепом серце.
Але ще мить — і я почув, що змаганням моїм буде край. Я чув явно, що ремінь слабне. Я знав, що вже в кількох місцях його переточено. Надлюдським зусиллям я лежав непорушно.
Не схибив я в своїх сподіваннях, недаремне я мучивсь. Я відчув нарешті, що вільний. Пояс жмуттям звисав з мого тіла. Але удари маятника тиснули вже мої груди. Він розрізав уже тканину халата. Він перетяв полотняне спіднє. Іще двічі він помахнув — і пекучий біль пройняв мені кожен нерв. Але час порятунку прийшов. На порух руки рятівники мої сполохано повтікали. Повільним рухом, сторожко, набік, помалу, весь знітившись, я вихопився із ремінних обіймів поза досяг серпа. На мить, принаймні, я був вільний.
Вільний! — і в пазурях Інквізиції! Заледве я став із страшного дерев’яного ложа на камінну підлогу в’язниці, рух пекельного пристрою перестав, і я побачив, що якась невидима рука втягла його через стелю. Це була наука, що її з розпачем взяв я до серця. За кожним рухом моїм безперечно стежили. Вільний! — я для того тільки врятувався від смерти з такими муками, щоб зазнати мук інших, гірших за смерть. З цією думкою я нервово погнав очима по залізних стінах, що кругом обсягали мене. Щось незвичайне — якась зміна, що її я зразу не міг збагнути, сталася, очевидно, в темниці. На багато хвилин дрімотного, трепетящого забуття я занурився в марні розгублені здогади. Тут я уперше збагнув джерело сірнистого світла, що осявало мій льох. Воно йшло із шпари у півдюйма завширшки, що кругом оточувала темницю при основі стін; отже, ці стіни здавались, і справді були, незвязані із підлогою. Я спробував — і, звичайно, не зміг зазирнути у шпару.
