Я мав мало виглядів — жодної надії — в цих своїх розшуках, але безцільна цікавість спонукувала мене провадити їх далі. Одійшовши стіни, я рішив перейти простір темниці. Перше я рушився надзвичайно сторожко, бо підлога, хоч і була, як видно, міцна, укрита була зрадливою вогкістю. Але врешті я набравсь духу і не боявся ступати рішучими кроками, наміряючись перейти в’язницю як-найпростіше. Я зробив так яких десять чи дванадцять ступнів, коли кінець розірваної окрайки на моїй одежі вплутавсь мені межи ноги. Я заступив його і з маху упав долілиць.

Змішавшися від цього падіння, я не помітив зразу одного разючого факту; але кільки секунд по тому, коли я все ще лежав простертий, він привернув до себе мою увагу. Це було таке: моє підборіддя упиралося у долівку, але губи і верхня частина голови, хоч і лежали ніби-то нижче від підборіддя, не доторкались нічого. Заразом мій лоб повивали наче якісь липкі випари, а ніздрі мої забивав своєрідний дух гнилявих грибків. Я простяг перед себе руку і весь похолов, побачивши, що упав на самісінькім краї круглої ями-колодязя, що його розмірів, звісно, не міг зразу вияснити. Обмацуючи муровання попід самою гранню, мені пощастило вирвати з нього малий уламок, і я пустив його у безодню. Довгі секунди я прислухався до відгомонів, коли він ударявся в своїм падінні об стіни прірви; врешті настало його зловісне занурення у воду, супроводжене голосною луною. В цю саму мить почувся звук, мов би хто хутко розкрив і знову поспішно закрив які двері вгорі наді мною, а слабий промик світла раптом майнув у пітьмі і так саме раптово пропав.

Я побачив гаразд, який чорний уділ мені був судився, і повітав себе із щасливим випадком, що ним оце врятувавсь. Іще один крок перед моїм падінням — і світ би мене не побачив більше; а ця смерть, що її я зараз уникнув, належала саме до того, що я вважав за байку й дурниці в оповіданнях про інквізицію. Жертвам її тиранії давалось на вибір або смерть з найстрашнішими тілесними муками, або смерть з найжахливішими тортурами духу. Мені тепер полишалося друге. Від довгих терпінь нерви мені так розслабли, що я весь трепетав на звук власного голосу, і з мене став як-найкраще придатний об’єкт для того способу мордування, що мені призначався.

Трясучися кожним членом, я напомацки повернувсь назад до стіни, воліючи краще загинути тут, ніж рискувати страхіттями тих ям, що їх тепер моя уява малювала безліч по всій темниці. В інакшому стані духу я міг би здобутись на мужність, щоб покінчити зразу всі свої біди, кинувшися в яку з цих прірв; але тепер я був боягуз із боягузів.

Розрух у думках не давав мені спати протягом багатьох довгих годин, але врешті я знов заснув. Збудившися, я знайшов коло себе, як і перше, хлібину та глек з водою. Жагуча спрага налила мене, і я спорожнив цей глек одним духом. Він мав бути заправлений якимсь зіллям, бо заледве я його випив, як мене облягла необорна дрімота. Глибокий сон мене зміг — сон, як смерть. Як довго тривав він, я, звичайно, не знаю, та коли я розкрив знову очі, округи стало видно. Химерний сірнистий світ, що його джерела я визначити одразу не міг, давав мені змогу з’ясувати простір та вигляд в’язниці. В її розмірах я сильно обмиливсь. Цілий обвід її стін не перевищував двадцять п’ять ярдів. Кільки хвилин цей факт сповняв мене цілим світом марних тривог; справді марних, бо що б же могло мені менше важити у моїх жахливих обставинах, аніж розмір моєї в’язниці? Але дух мій знаходив химерну розкіш в марницях, і я заглибивсь у намагання вияснити помилку в моїх вимірах. Істина врешті осяяла мене. При моїй першій спробі дослідження я нарахував п’ятдесят дві ступні аж до того, як був упав; я мусив тоді упасти на який ступінь чи два від уривка саржі; направду я за малим не обійшов весь окіл моєї в’язниці. Тоді я заснув і, прокинувшись, мусив звернутися ув обхід назад, уявивши свою темницю, таким чином, чи не вдвоє більшою, ніж вона справді була. Замішання в думках не дало мені спостерегти, що при початку мого обходу стіна була вліво, а при кінці — праворуч.

Я обманився також і в формі темниці. Намацуючи дорогу, я знайшов багато виїмків і звідси вивів уяву про сильну неправильність стін — так потужно впливає цілковита пітьма на того, хто збуджується з летаргії чи сну! Ці виїмки це просто були незчисленні малі заглиблення або ж ніші на нерівних віддаленнях одне від одного. Загальна форма тюрми була квадратова. Що я вважав за муровання, виявилося тепер залізом або іншим яким металом у величезних листах; шви чи стики між ними утворювали западини. Вся поверхня цієї металічної обшивки була грубо почеркана найгидкішими, найпотворнішими девізами, на які тільки здольне гробарське суєвірство манахів. Тут грозилися постаті чортів, впереміж із кістяками та іншими образами, реальнішими в своїй страшливості; вони укривали й поганили собою геть усі стіни. Я замітив, що зариси цих страховищ були досить чіткі, але барви виглядали зблякло й туманно, мов би від впливу вогкого повітря. Роздививсь я і підлогу — вона була кам’яна. В центрі зяяв округлий колодязь, що його щелепів я був уникнув; але він був один у в’язниці.

Все це я роздививсь неясно і з великими труднощами, бо моє власне становище дуже змінилося, поки я спав. Я лежав тепер горілиць на весь зріст на якійсь дерев’яній колоді. Я був накріпко до неї прив’язаний довгим ременем, що нагадував наче попругу. Численними звивами він облягав усі мої члени і тіло, лишаючи на свободі лиш голову та ще ліву руку — настільки, щоб я спромігся з великим напруженням підкріплятися їжею з глиняної миски, що стояла долі коло мене. Я побачив із жахом, що глечика прибрано. Кажу ― з жахом, бо мене палила нестерпна спрага. Мої мучителі мали, здавалося, намір її розпаляти, бо їжа у мисці — це було м’ясо, прикро заправлене гострими присмаками.

Підвівши очі угору, я взявсь розглядати стелю моєї в’язниці. Вона була мені яких тридцять чи сорок футів над головою, і зроблена дуже подібно до стін. В однім з її відділів вельми дивна фігура прикувала до себе всю мою увагу. Це була змальована постать Часу, така, як її звичайно виображається; але намісто коси вона тримала в руках якусь річ, що здалася мені на побіжний погляд образом величезного маятника, подібно як на старих дзиґарях. В кожному разі у вигляді цього знаряддя було щось таке, що мене змусило придивитись до нього. Поки я видивлявся вгору на нього (бо він був як раз наді мною), мені ніби примарилось, що він рухається. В дальшу мить ця думка ствердилася. Розмах його був короткий і, звичайно, повільний. Я стежив за ним кілька хвилин, дещо його побоюючись, а більше дивуючися. Утомившися врешті спостерігати його лінивий рух, я одвернув свій погляд на інші предмети, що були у в’язниці.

Легке шарудіння притягнуло мою увагу і, зиркнувши на підлогу, я побачив на ній кількоро величезних пацюків. Вони виходили з колодязя, що лежав як раз мені на видноті, з правого боку. Навіть під цей час, поки я дививсь, вони вилазили облавом, спішно, з пожадливим огнем ув очах, притягувані м’ясним духом. Через це приходилось віддавати багато зусиль та уваги, щоб відігнати їх геть.

Це мало минути яких півгодини, може й ціла година (бо я міг тільки дуже недосконало судити про час), коли я знову звів свої очі нагору. Те, що я там побачив, збентежило і зчудувало мене. Розмах маятника збільшився на який ярд. Як природний наслідок, його скорість також далеко зросла. Але що найбільше мене стривожило, так це спостереження, що він видимо знижується. Я тепер помітив, непотреба казати з яким страхом, що його нижній кінець був зроблений у формі серпа, півмісяця, із блискучої стали, коло фута завдовжки від рогу до рогу; ці ріжки були загнуті вгору, а нижня окраїна, видно, гостра, як бритва. Подібно також до бритви, цей серп виглядав тяжким і масивним, грубшаючи від леза до міцної й широкої спинки вгорі. Він був привішений на важкому бронзовому пруті, і все це свистіло, розтинаючи повітря.

Я не міг далі сумніватись тієї кари, що її приготувала мені манашеська вимисливість у мордуванні людей. Агентам інквізиторів уже стало відомо, що я довідався про колодязь — колодязь, що його страхи призначалося такому зухвалому єретикові, як я, колодязь — це наслідування аду, в людських поголосках розглядуване як Ultima Thule всіх їхніх кар.* Падіння в цей колодязь я уникнув цілком випадково, а я знав, що несподіванка, пастка становили важливу властивість цих химерних смертей отут, у темниці. Раз я сам не упав, в їхні диявольські наміри ніяк не входило штовхнути мене в безодню, і таким чином (вибору тут не було) інакша, лагідніша смерть мені випадала. Лагідніша! Я за малим не всміхнувсь у своїй агонії, подумавши про такий ужиток такого слова.