Прочитавши це речення, я схопився і спинився на мить, бо мені здалося (хоча я одразу здумавсь, що мене завела в оману моя схвильована фантазія) ― мені здалося, що з якоїсь далекої частини замку неясно дійшло до мого слуху щось, що могло бути, бо дуже було подібне, ехом (правда, дуже притлумленим і глухим) того самого рипу й краху, який так яскраво змалював сер Лавнселот. Немає сумніву в тому, що саме цей збіг так полонив мою увагу, бо посеред тріскоту жалюзів на вікнах і звичних звуків бурі, що чим-раз росла, сам по собі отой звук не мав у собі нічого, що могло б зацікавити чи збентежити мене. Я читав далі:

«Та добрий лицар Етельред, увійшовши тепер крізь двері, був прикро розлютований і здивований, не побачивши ані знаку від лихого пустельника; але натомість він побачив лускатого і жахливого дракона з вогненним язиком; він лежав на варті перед палацом з золота, котрий вистелений був сріблом, а на стіні його висів щит з блискучої міди, на якому вирізьблені були слова

Сюди хто увійде, той переможе вмить;

Дракона, хто заб’є, священний візьме щит.

І Етельред підняв свою булаву і ударив дракона по голові, і дракон упав перед ним і оддав своє отруйне життя з криком, таким страшним і сиплим, і при цім таким пронизливим, що Етельред мусив затулити собі вуха долонями, боронячися проти жахливого галасування, до котрого подібного ніхто не чув раніше».

Тут я знов прикро спинився і знов з почуттям дикого здивовання ― бо не могло бути ніякого сумніву, що на цей раз я дійсно почув (хоч я й не міг би сказати, звідки він ішов) глухий і, очевидно, далекий, але сиплий, довгий і страшно скрипливий чи скреготливий звук ― точний відзвук того, який моя фантазія вже встигла уявити собі, як зойк дракона, змальований романістом.

Хоч і гнітючо вражений оцим другим незвичайним збігом, переживаючи тисячу суперечних почуттів, у яких переважали здивовання і скрайній жах, я все ж таки мав досить стриманости, щоб не розворушити яким словом чутливу нервозність мого друга. Я ні в якім разі не був певний, що він почув цей звук; хоча, безперечно, дивна зміна зайшла за останні кільки хвилин у його поведінці. Сидівши попереду проти мене, він поволі повернув своє крісло просто проти дверей кімнати, так що я міг тільки почасти побачити його обличчя, хоч я й бачив, що його губи тремтіли, ніби щось стиха шепочучи. Голова впала йому на груди, хоч знати було, що він не спить, бо очі його були широко і непорушно розкриті, як я побачив, глянувши на його профіль. За це свідчить так само і рух його тіла, бо він тихо, але рівноважно і безпересталь качався з боку в бік. Швидко зауваживши все це, я читав далі оповідання сера Лавнселота:

«І от лицар, уникнувши страшної люти дракона, думаючи про мідний щит і про те, щоб зломити чари, котрі тяжили над ним, одсунув труп, що лежав перед ним, і ступив мужньо по срібній підлозі до замку, де висів на стіні щит, котрий не чекав, поки наблизиться лицар, але впав до його ніг на срібну підлогу з могутнім і страшно дзвінким звуком».

Як тільки ці слова злетіли з моїх вуст, як ніби справді мідний щит важко впав у цю мить на срібну підлогу ― я почув ясний, повний, металевий і дзвінкий, хоч і явно приглушений відзвук. Украй зденервований, я схопився й став; але Ашер, як і раніше, рівномірно гойдався в кріслі. Я кинувся до нього. Його очі застигло дивилися вперед, і все його лице немов закам’яніло. Та, коли я поклав руку йому на плече, він весь раптом сильно здригнувся; недужна усмішка затремтіла на його вустах, і я побачив, що він каже низьким, похапливим і невиразним шепотом, ніби нікого не було в кімнаті. Схилившись близько над ним, я нарешті схопив огидний зміст його слів.

― Не чув того? Так, я чую те і вже чув те. Довго-довго-довго ― багато хвилин, багато годин, багато днів я чув те ― але я не смів ― о, жаль на мене, мізерного нещасливця ― я не смів. ― Я не смів сказати! Ми поклали її живу в могилу. Хіба я не казав, що мої почуття загострені до краю. Я тепер кажу вам, що я чув її перші слабі рухи в труні. Я чув їх багато-багато днів тому, але я не смів ― я не смів сказати. А тепер ― сьогодні ― Етельред ― ха! ха! ха! ― ламалися двері, передсмертний зойк дракона, дзвін щита! ― Скажіть краще: тріск її труни, скрип залізних завіс її в’язниці, її блукання в вистеленому міддю коридорі. О, де мені тікати! Хіба вона не буде скоро тут! Хіба вона не спішить картати мене за мою поквапливість! Хіба я не чув її кроків на сходах! Хіба я не вчуваю, як тяжко і страшно б’ється її серце! БОЖЕВІЛЬНИЙ! ― (він скажено схопився з крісла і вигукував звуки з таким зусиллям, ніби віддавав у них свою душу) ― БОЖЕВІЛЬНИЙ! КАЖУ ВАМ, ЩО ВОНА СТОЇТЬ ЗА ДВЕРИМА!

Немов би в надлюдській силі його крику були магічні чари ― велетенські старовинні панелі, на які показував він, поволі роззявили в цю мить свої важкі чорнополіровані щелепи. Це було ділом навального шторму, але в дверях стояла висока і завинена постать леді Маделіни Ашер. Кров була на її білих шатах і сліди прикрої боротьби на всім її виснаженім тілі. Одну мить вона стояла, тремтячи й хилитаючися, на порозі, потім з низьким воєм важко впала вперед на свого брата і в конвульсивній, тепер остаточній, смертній агонії звалила його долі вже трупом, жертвою жаху, що він передбачав.

Мов уражений, я утік з кімнати і з замку. Шторм навколо буяв з тою самою люттю, коли я переходив старою гаткою. Раптом дикуще світло спалахнуло удовж стежки, і я повернувся, щоб побачити, звідки іде такий блиск, бо за мною був тільки величезний дім з його тінями. Сяйво йшло від повного на заході криваво-червоного місяця, що тепер яскраво світив крізь оту, раніше ледве помітну щілину, за яку я казав попереду і яка тепер йшла яскравим зигзагом від замкового даху до землі. Я дивився на неї, коли щілина швидко почала роздаватися, налетів скажений вихор, весь круг місяця враз спалахнув перед моїми очима ― мій мозок охляв, коли я побачив, як могутні стіни валяться різно ― розлігся довгий, бентежний, галасливий крик, ніби голос тисячі вод, і глибоке болотяне озеро коло моїх ніг похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками «Дому Ашерів».

Я був хворий, хворий на смерть від цих довгих мук, і, коли вони врешті розвязали мене та дозволили сісти, я відчув, що свідомість покидає мене. Вирок, грізний вирок смерти — це були останні розбірні слова, що дійшли мого слуху. Після того голоси інквізиторів змішались в один невиразний сонливий гук. Він навівав мені в душу уяву немов би кружіння, може зв’язавшися в мислі з гуготінням млинового кола. Це тривало недовго, бо зразу по тому я нічого вже не чув. Та натомість я бачив, і з яким же жахним перебільшенням! Бачив я губи суддів, убраних у чорні шати. Ці губи здавалися мені білі — біліші за папір, що на нім я оце пишу — і тонкі, аж чудно: тонкі від зусильного виразу твердости, незламної рішучости, суворого презирства до людських мук. Я бачив, що вирок моєї долі ще й досі злітав із цих губів. Я бачив, як вони корчилися смертельною мовою. Я вбачав в їхніх порухах склади мого ймення, і трепет поняв мене, бо ніяких звуків не поставало. Я побачив також, за кілька хвиль гарячкового жаху, легке і заледве помітне хвилювання чорних запон, що повивали стіни покою; і тоді мій зір притягнули до себе сім високих світильників на столі. Зразу вони мали вигляд милости і видавались мені стрункими білими янголами, моїм спасінням; аж потім ураз смертельний нуд поняв мою душу, і я відчув тремтіння у кожному фібрі тіла, мов би торкнувся гальванічної батареї, а янгольські постаті стали безтямними привидами з головами із полум’я, і я бачив, що від них мені нема чого сподіватись. І тоді в мій розум закралась, як повний музичний тон, гадка про те, що солодкий мусить бути спокій в могилі. Ця думка прийшла крадькома і потиху, і, здавалось, минуло багато часу, заким я повно збагнув її, але саме як розум мій спромігся нарешті як слід відчути і повітати її, раптом постаті суддів як чудом пощезли із-перед мене; високі світильники поринули в ніщо; їхнє полум’я зовсім зникло; чорна темрява наступила; всі чуття, здавалось, заникли у шаленім нагальнім низходженні, мов би дух мій спадав у Гадес.* Тоді світ мені став мовчання, і нерухомість, і ніч.