Читавши повищий уступ, мені повно вступив у пам’ять цікавий вислів одного старого, загартованого у бурях голландського мореплавця. «Це така сама правда, – мав він звичай казати, коли хтось брав під сумнів його правдивість, – як правда те, що є таке море, де самий корабель виростає обсягом, як живе морякове тіло».

*  *  *  *

З годину тому я насмілився замішатись між гурт матросів. Вони не дали мені жодної уваги і, дарма що я стояв поміж них у самій середині, видавались ніяк несвідомими моєї присутности. Подібно до того першого, що я був побачив колись у трюмі, всі вони мали на собі ознаки сивизною повитого давнього віку. Їхні коліна тремтіли від хилости, плечі згиналися слабосиллям, їхня поморхла шкіра шаруділа під вітром, голоси їм були тихі, тремтящі й розбиті, їхні очі блищали старечими слізьми, а сиве волосся страшливо маяло їм у подихах хуртовини. Округ них, геть по всій палубі, облогом лежали порозкидувані морські інструменти задавнілої, химерно-старої будови.

      *  *  *  *

Я згадував, що деякий час тому на судні постановлено лісель. Направлене впрост під вітер, вело воно далі свій страшний хід на південь, звивши всі паруси аж до клаптика, ракс-клотів до спіднього ліселя, і похиляючи стрункі свої нуки в найжахніше водяне пекло, яке тільки людський розум може собі уявити. Я тільки оце зійшов із палуби, рішивши, що втриматись там на ногах неможливо, дарма що команда, здавалось, не відчувала великих невигід. Мені виглядало це дивом із див, що величезний наш корабель не пішов на дно одразу й навіки. Наш уділ, певне, був такий, щоб стояти повсякчас на грани вічности, не доходячи ввік остаточного занурення у безодню. З бурунів, разючіших в тисяча крат проти тих, що мені доводилось колись бачити, ми злітали із легкістю стрілоподібної чайки морської; і велетенські вали вивишали над нами свої голови, мов би демони з глибочини, але, як демони також, тільки грозились і не важились нас задушити. Я прийшов до того, що ці незліченні втечі ми завдячували єдиній природній причині, що одна лиш могла привести до такого явища. Я мусив зробити здогад, що наш корабель іде під впливом сильної течії чи то могутнього підводного потягу.

*  *  *  *

Я бачив капітана віч-у-віч, і в його власній каюті – одначе, як я й сподівавсь, він не дав мені й знаку уваги. Хоча в його вигляді, для випадкового спостережника, немає нічого, що б виставляло його чимсь більшим чи меншим за звичайну людину, почуття необорного ушанування й страху мішалось в мені з дивуванням, коли я глядів на нього. Постать у нього десь у мій зріст: себ-то коло п’ятьох футів вісьмох дюймів. Має він ладну й кремезну поставу тіла, не грубу, та й иншим нічим не одмітну. Але є в нім така своєрідність виразу, що панує йому на виду – є в нім яскравий, дивний, разючий знак великого віку, такий скрайній, такий надзвичайний, що він збуджує у моїй душі вражіння – почуття невимовне. Його чоло, хоча й небагато має зморщок, здається, несе на собі печать міріядів років. Його сіре волосся є свідок минувшини, а ще сіріші очі – віщування прийдешности. Поміст каюти кругом захряс дивовижними, окутими у залізо томами in folio, припалими порохом науковими інструментами та застарілими, давно забутими мапами. Голова йому похилилась на руки, і він пильно перебігав неспокійними вогневими очами якийсь папір, що видавсь мені наказом і, в кожному разі, мав на собі монарший підпис. Він бурмотів сам до себе, як робив це перший моряк, котрого я бачив у трюмі, якісь тихі сварливі звуки чужої мови: і хоч мовця був тут таки, при моїм лікті, його голос, здавалось, досягав мого слуху з віддалення в цілу милю.

*  *  *  *

Судно і все, що на ньому, повнить дух Давнини. Команда нечутно никає взад і вперед, мов привиддя відійшлих віків: в очах їм стоїть жадливий і трудний вираз; і коли їхні постаті перетинають бува мою стежку в дикучому блискові бойових ліхтарів, я відчуваю таке, чого не лучалось мені відчувати зроду, дарма що ввесь вік свій я кохався в старовині і упивався тіньми упалих колон в Бабілоні, в Тадморі та Персеполісі, поки й сам мій дух узявся руїною.

*  *  *  *

Поглянувши округи, мне встид взяв за свої давні страхи. Коли я тремтів під тим вітром, що досі гонив нас, чи не мав би я зовсім омліти в розрухах океану й вітру, що для них слова «шквал, самум» є заслабі і незначущі? В безпосереднім окулі судна скрізь сама чорнота довічної ночи та хаос безпінних вод; але на кількоро миль обаполи нас можна розглядіти, нерозбірно й уривками, дивоглядні крижані вали, що здіймаються геть у безрадісне небо і виглядають як стіни всесвіту.

*  *  *  *

Як я був і думав, наше судно, очевидно, несе течія, коли тільки можна це назвище приложити до плину, що з виттям і ревом б’ється у білу кригу і рине на південь з такою скорістю, як водоспаду біг.

*  *  *  *

Збагнувши жах моїх почуваннів, я думаю, річ ніяк неможлива: але жадоба проникнути в тайни цих страшливих країв горує навіть над моїм одчаєм і примиряє мене з найжахнішим видовищем смерти. Очевидно, що ми спішимось уперед до якогось разючого знання – якоїсь недовідомої тайни, що її осягти, значить загинути. Може, цей пруд* несе до самого південного полюса. Мушу визнати, що такий дикий на вигляд здогад має велику ймовірність.

*  *  *  *

Команда сновигає по палубі неспокійною, трепетною ходою, але їхні обличчя виявляють скоріш пожадливість надії, ніж апатію розпачу.

Весь час вітер дме нам у корму, а що ми несемо на собі цілий рій парусів, корабель часами просто злітає з поверхні моря! О, жах за жахом! – льоди появилися раптом праворуч од нас, і ліворуч, і ми кружляємо млосно, незмірними концентричними колами, округ і округ по узбіччях гігантського амфітеатру, що його стін вершини губляться в тьмі і віддалі. Мало часу мені лишилось розмислитися над своїм уділом. Коло все вужчає, – ми шалено вгрузаємо в пащу виру – і серед реву й гуготу, і громів океану, і бурі корабель наш стенається весь – о боже! і – йде углиб.

Примітка. «Знайдений у пляшці манускрипт» уперше надруковано року 1831, і доперва багато років по тому я ознайомився з мапами Меркатора,* де змальовано, як океан чотирма течіями плине до Полярного (північного) Виру, щоб зануритися в земних порожнявинах; самий Полюс змальовується як чорну скелю, що зноситься у неймовірну вись.

Протягом осени 1827, живши поблизу Шарлотсвіла в Вірджінії, я випадково познайомився з містером Августом Бедло*. Це був дуже не аби-який молодий джентлмен з усякого погляду, і він викликав у мені глибокий інтерес і цікавість. Мені не вдалося зрозуміти його ні з фізичного, ні з морального боку. Я не міг достати достатніх відомостей про його сім’ю. Я так і не дізнався, звідки він прибув. Навіть що до його віку ― хоч я і назвав його молодим джентлменом ― було щось таке, що мене не мало бентежило. Він, що-правда, здавався молодим ― і він часто говорив про свою молодість ― але бували моменти, де мені було б дуже легко уявити собі, що йому сто років. Але нічим він не був такий чудний, як от своїм зовнішнім виглядом. Він на диво був високий і тонкий. Він був сутулий. Його ноги були надзвичайно тонкі й худорляві. Його лоб був широкий та низький. У шкірі на його лиці не було ані кровинки. Його рот був широкий і сильно розтягувався, і зуби були такі нерівні, хоч і здорові, що я зроду раніш не бачив таких у людськім черепі. Та вираз його усмішки ні в якім разі не був неприємний, як можна було б подумати; але в ньому не було абсолютно ніякої розмаїтости. Це був вираз глибокої меланхолії й безнастанної скорботи. Його очі були над усяку міру великі й круглі, мов у кота. Зіниці також при всякім збільшенні або зменшенні світла стягалися й розширялися, як оце спостерігається в тварин цього ґатунку. В моменти зворушення очі його робилися неймовірно блискучі і, здавалося, вони сяли лучистим промінням не відбитого, але істного*, середовинного світла, як от свіча або сонце; але у звичайному вигляді вони були до того заволіклі, тьмаві і бляклі, що навертали на думку про очі давно похованого трупа.