Я не загаюсь. Зажди, стривай!

Іду тобі встріч у пустельний край.

Вірш на смерть дружини Генрі Кінґа, єпіскопа Чічестерського.*

Злощасна і таємнича людино! — ти загубивсь у сяйвах своєї власної уяви, ти пав у горіннях своєї власної юности! Знову гадкою бачу тебе! Іще раз твій образ став перед мене! — не таким — о ні, не таким, як ти єсть — в холодній юдолі тіней — але таким, як ти мав би бути — розтрачаючи щедро свій вік у пишних роздум’ях, в цьому місті туманних мар, твоїй любій Венеції — в цім улюбленім зорями Елізії моря, де широкі вікна Палладієвських дворців* задивляються гірко і глибоко в тайни мовчущих вод. Так! я повторюю — як ти мав би бути. Існують, певне, інші світи, окрім цього — інші мислі, ніж мислі загалу — і міркування інакші від міркувань софіста. Хто ж тоді прикличе тебе до суду? Хто зганьбить тебе за ті замріяні години, хто скаже про змарнований вік, коли це тільки сили твої невичерпні переливалися через край?

Це було в Венеції, під критою аркою, званою тут Ponte deі Sospiri* — втретє а чи вчетверте я стрів тут людину, що за неї кажу. Туманними спогадами я зводжу на мисль обставини цієї зустрічи. Але я пам’ятаю — ах, як би міг я забути! — глибоку північ, Міст Зітханнів, красу тії женщини, Генія Роману, що никав там і тут над вузьким каналом.

Це була ніч незвичайно понура. Великий дзвін із П’яцци зголосив п’яту годину італійського вечора. Чотирикутник Кампаніллі* лежав німий і безлюдний, і вогні старого Герцогського Палацу хутко згасали. Я повертав із П’яцетти Великим каналом. Та скоро моя гондола випливла проти каналу Сан-Марко, з його нетрів розлігся раптом жіночий голос, роздираючи ніч протяжним, диким, несамовитим зойком. Вражений криком, я скочив на ноги, а мій гондольєр упустив єдине своє весло, безнадійно згубивши його в непроглядній пітьмі; отже, ми були віддані на волю потоку, що тягнув тут із більшого в менший канал. Величезним чорноопереним кондором сунули ми поволі униз, до Мосту Зітханнів, коли тут тисяча факелів, спалахнувши миттю із вікон та по сходах Герцогського Палацу, повернули глибокий морок ночи в олив’яносиній химерний день.

Виприснувши з материних рук, це дитя упало з горішніх вікон винеслого палацу в глибокий і темний канал. Тихі води міцно зімкнулись над жертвою; але, дарма що єдина моя гондола була тут поблизу, уже багато сміливих пловців даремне шукали на поверхні води той скарб, що його — на горе! — можна було знайти лиш на дні. На широких плитах чорного мармуру при вході в Палац, кільки сходів понад водою, стояла постать, що її ніхто, тоді бачивши, негоден був далі забути. Це була Маркеза Афродіта — кумир цілої Венеції — найясніша з ясних — найкрасніша там, де всі були так прекрасні — ба ще й молода дружина старого інтригана Ментоні і мати прегарної дитини, першої і єдиної дитини, що вона тепер в глибині непроглядних вод згадувала любі материні пестощі і видихала малий свій дух в зусиллях її прикликати.

Вона стояла сама. Її маленькі голі сріблясті ноги сяли на чорному мармурі. Волосся, іще не зовсім увільнене на ніч від бальних окрас, спліталось округ класичної голови в огнях діямантової зливи, завиваючись кучерями, мов би юний цвіт гіацинту. Сніжнобіла, легенька, як газ, запона видавалась єдиним покровом на її ніжних формах; але повітря літньої ночи було душне, понуре й недвижне, і ні єдиний порух цієї статуєподібної постати не хвилював навіть складок її воздушного вбрання, що облягало її, як тяжкі мармури Ніобею. Але — дивна річ! — її сяйливі очі дивились не вділ, на могилу, де лежала похована її найясніша надія, а зорили незрушно в зовсім одміннім керунку! В’язниця Старої Республіки* — це, я думаю, найкрасніша будівля на цілу Венецію; але як могла ця пані так пильно вдивлятися в неї, коли під її ногами, не мігши духу звести, конала її дитина. До того ж, ота темна, похмура ніша одкривалася впрост проти вікон її покою — що ж могло там бути такого в її сутені, в її архітектурі, в її величних, повитих плющем карнизах, на що б Маркеза Ментоні не дивувалася уже доти тисячі разів? Пусте! — Хто ж не згадає, що при такій нагоді, як ця, наше око, мов би розбите свічадо, стократно множить образи своєї печали і бачить у незчисленних далекостях те горе, що є отут, під рукою?

Кільки східців повище Маркези, під аркою шлюзу, стояла в повному одягові сатироподібна постать самого Ментоні. Він занимався саме бриньканням на гітарі і видимо смертельно нудився, коли час від часу давав вказівки, де шукати дитину. Вражений до нестями, я негоден був сісти, аж відтоді, як почув уперше крик, і мав являти собою очам схвильованого люду примарне, зловісне видовище, коли блідий, мов закляклий, плив поміж них униз за водою в цій погребній гондолі.

Всі зусилля були марні. Багато пловців, найзавзятіших у шуканні, послабили вже свої намагання, піддалися чорному розпачеві. Здавалося, мало лишалось дитині надії (а оскільки ж менше матері!), коли тут, з глибу темної ніші, що належала, як я згадував, до в’язниці Старої Республіки і приходилась проти вікна Маркези, вийшла на світло вгорнена в плащ якась постать і, на мить загаявшись на грані запаморочного спаду, кинулась сторч головою в канал. Коли хвилю по тому цей невідомий став на мармурових сходах побіч Маркези, з живим іще і дишущим дитям у руках, його плащ, обважнілий водою, нараз розстебнувся і, складами впавши до ніг, появив враженим глядачам чарівну особу юнака, що звуком його імени лунала тоді більша частина Европи.

Ні слова не вимовив рятівник. Але Маркеза! Вона матиме знову свою дитину — вона притисне її до серця — вона вся пригорнеться до цього малого тіла, укриє його своїм пестуванням. Аж ні! — інші руки взяли дитя від чужинця — інші руки забрали його і геть понесли його, непоміченого, до палацу! А Маркеза! Її вуста, її прекрасні уста бренять: слізьми повняться її очі — ці очі, що на подобу Плінієвого акантуса, були «м’які, мов би плинні». Так! слізьми повняться її очі, і — поглянь! — вона вся тремтить аж до дна душі, і статуя ожила. Біль мармурового виду і опуклість мармурових грудей, і саму чистоту мармурових ніг ми побачили раптом в огні, в приливі незможного пурпуру; і легкий трепет пронизав її ніжну постать — та’ як в Неаполі мрійний вітерець тріпочеться в зіллі над пишносрібними ліліями.

Чом вона мусіла так зчервонітися? На це питання немає жодної відповіди — хіба те, що, в поспіхові і страху материнського серця, полишивши самотність свого будуару, вона не подбала ув’язнити свої маленькі ноги туфельками і зовсім забула накинути, як годилось, на свої Венеціянські рамена якусь запону. Яка ще могла бути причина цього рум’янцю? цього блиску диких призивних очей? незвичайного хвилювання цих трепетних грудей? конвульсивного стиснення цієї тремтячої руки? — руки, що упала припадком на руку чужинця, скоро Ментоні повернувсь до палацу. Яка могла бути причина цієї тихости, дивної тихости незрозумілих слів, що їх вимовила Маркеза, поспішно з ним прощаючись? «Побідив єси, — так вона прорекла, або ж лепет води мене звів, — побідив єси — як сонце зійде, за годину — ми стрінемось — хай буде так».

Тривога вщухла, огні в палаці загасли, і чужинець, що його я тепер розпізнав, самотою стояв на сходах. Він весь тремтів у незбагненному хвилюванні, і його очі шукали кругом за гондолою. Я не міг не назватись [прислужитись] йому своєю; і він прийняв цю ввічливість. Добувши при шлюзі весло, ми направились до його мешкання, а тим часом він заспокоївсь і заговорив про наше давніше побіжне знайомство, мовою великої видимо сердечности.

Є такі речі, що про них мені приємно розповідати докладно. Особа чужинця — дозвольте мені називати його цим ім’ям — його, що був завжди чужинцем цілому світові — особа чужинця саме належить до таких речей. Він був радше нижчий, ніж вищий од середнього зросту, але бували хвилі напружної пристрасти, коли його тіло направду немов розгорталося і заперечувало оце моє визначення. Легка, майже тендітна злагода в його постаті обіцяла скорше ту готовість до дії, що її він засвідчив на Мості Зітханнів, аніж ту Геркулесівську силу, що її, як було відомо, він легко появляв у випадках більшої небезпеки. При устах та підборідді божества — незвичайні, буйні, великі, немов плинні очі, що їх колір мінився від чистого карого до густого блискучого агату — і хвилі кучерявого волосся, що поміж нього сяло незвичайне широке чоло, все світле, мов із слонової кости — оце були класично правильні риси його обличчя, що таких я не бачив ніде; хіба мармурові риси Імператора Коммода могли б дорівнятися їм. А одначе, його обличчя належало до таких, що їх кожен бачив у певній добі свого життя, і ніколи потім. Воно не мало в собі нічого одмінного — ніякого сталого виразу, що міг би закріпитися в пам’яті; обличчя, що його бачиш і враз забуваєш, з туманним і безнастанним жаданням знову призвати його на мисль. Не те щоб дух кожної часової пристрасти не накладав ніколи свого власного виразного образу на свічаді цього лиця, але це свічадо, як буває з кожним свічадом, не лишало в собі жодного сліду пристрасти, коли вона минала.