Моє серце, ти всім була,

чим світ мені повнів —

Ти мов острів зелений була

у водяній далині.

В гаях твоїх гойний цвіт палав,

і цвіт той був мені.

Сліпуча без міри мить!

Мов сон Надія встає –

так і геть летить!

Чуєш, там клич роєм

«Вперед!» — але вмерла хіть:

В минуле залинуло серце моє,

стало — німує — мовчить.

Хто рай пожарем спалив

і серцю смерть прорік?

«Навік — навік — навік»

(так б’ють у берег мій вали,

так гучить буряний крик)

Не злітають увись ранені орли,

не заквітне дуб-громовик!

Дні мої стали в мріях.

Всі мої тайні сни

там, де твій зір зоріє,

де хода твоя бренить, −

в танцях таких легковійних,

в краях таких чарівних!

Давно на пінявих тих валах

за тобою заникли вісті.

В старечі руки ти віддала

свої красоти чисті.

А що ж мені — цих хмар імла,

цих верб плакуче листя?

Ці рядки були по-англійському — мова, що її, мені думалось, автор не знав; але цей факт мало мене здивував. Я занадто свідомий був обширости його познань та дивної його втіхи ховати їх від стороннього ока, і мене не вразило таке відкриття; але місце їх написання, мушу признатися, чимало мене збентежило. Воно зразу підписане було Лондон — потім старанно закреслене, але не так цілковито, щоб затаїти це слово від допитливого ока. Кажу, це чимало мене збентежило, бо я гаразд пам’ятав, що в попередній розмові з моїм другом я саме спитався, чи не стрічав він коли Маркезу Ментоні в Лондоні (вона за кільки років перед одружінням жила в цьому місті), і він своєю відповіддю, коли не помиляюсь, дав мені зрозуміти, що зроду не був у столиці Великобританії. Можна ще тут згадати, що мені не раз лучалося чути (звичайно, без віри до такої неймовірної поголоски), що той, за кого я тут кажу, був не тільки з роду, але й вихованням англієць.

— Тут є одна картина, — сказав він, несвідомий того, що я знайшов цю трагедію, − тут є іще одна картина, що її ви не бачили, — і одкинувши в бік завісу, він розкрив мені портрет Маркези Афродіти, зроблений на ввесь зріст.

Людська вмілість не могла дати більше в зарисуванні її надлюдської краси. Та сама воздушна постать, що стояла переді мною минулої ночи на сходах Герцогського Палацу, знову стала тут перед мене. Але в виразі її обличчя, наскрізь осяяного усміхом, таїлась іще (незбагненна вада!) та гармонійна печать меланхолії, що невідлучно живе повік із досконалістю прекрасного. Її зігнута права рука лягла на лоні. Лівою вона вказувала долі на дивного вигляду вазу. Мала, ладна нога, одна тільки видна, ледве торкалась землі; і заледве розбірні в осяйному воздусі, що мов би кругом сповивав і стеріг святиню її краси, мріли два що-найніжніші уявні крила. Мій погляд упав з цього образу на постать мого друга, і могутні слова з Bussy d’Ambois Чапмана несвідомо затрепетали на моїх губах:

«Він став перед нами

Мов би статуя Римська! І буде отак стояти,

Поки Смерть у мармур поверне його!»*

— Ходіть, — сказав він нарешті, повернувшись до масивного срібного стола з багатою емаллю, де стояло кільки фантастично розцвічених келехів та дві великі Етруські вази, такого незвичайного взору, як на передньому плані портрету; в них було вино, що видалось мені Йоганнісбергом.

— Ходіть сюди, — сказав він різко, — випиймо вдвох. Ще рано — але випиймо вдвох. Направду ще рано, — мовив він у задумі далі, коли херувим із золотим тяжким молотом сповнив кімнату дзвенінням, обвістивши першу годину по сході сонця: направду ще рано — та що з того? випиймо вдвох. Учинімо вдвох возліяння на честь побідного сонця, що його так жадливо змагаються подолати ці пишні лямпи й кадильниці! − І, повітавши мене повним келихом, він напругом випорожнив їх кільки, один по однім.

— Снити, — казав він далі, впадаючи в тон своєї мінливої мови і підставивши під багате сяйво кадильниці одну із розкішних ваз, − снити, це було діло мого життя. Тим-то я і створив для себе, як бачите, це пристановище снів. Чи міг я зробити щось ліпше в серці Венеції? Правда, що ви бачите округи строкату сумісь архітектурних окрас. Ціломудрість Іонії ображають тут передпотопні девізи, і Єгипетські сфінкси простяглися на золотих килимах. Але вражіння від цього всього видається безладним тільки кому боязкому. Властивості місця, а надто часу — це страхопуди, що відполохують людство від споглядання прекрасного. Я був сам колись декоратором; але витонченість безумства поняла мою душу. Все це тепер так ладнає з моїми замислами. Як оці арабесками вкриті кадильниці, так дух мій звивається в полум’ї, і гарячкова примарність цього оточення підготовляє мене для буйніших іще привиддів того краю реальних снів, куди я тепер відійду так хутко.

Тут він нараз замовк, схиливши на груди голову, і немов прислухавсь до звуків, що їх я негоден був чути. Нарешті, випроставшись, він звів очі вгору і вирік оці рядки єпіскопа Чічестерського:

Я не загаюсь. Зажди, стривай!

Іду тобі встріч у пустельний край.

Ще мить — і, здавшись силі вина, він упав на ввесь зріст назад на отоманку.

Тут на сходах почулась хутка хода і залунав гучний стукіт у двері. Я поспішивсь запобігти дальшому шумові, коли паж із служби Ментоні скочив до нас у кімнату і ледве вимовив, заникаючись від хвилювання, незвязні слова.

— Моя пані! Моя пані! Отруїлася! Отруїлась! О, красна, о, красна Афродіто!

Стерявшись украй, я кинувся був до отоманки, думавши розбудити господаря для цієї разючої звістки. Але члени його були нерухомі — уста посиніли — його променисті недавно очі склепилися смертю. Я непевним кроком поступив до столу — рука моя впала на потрісканий, почорнілий келих — і свідомість цілої страшної правди осяяла вмить мою душу.

Так! нервова, дуже, страшенно нервова людина я був і єсть; але чом ви хочете називати мене божевільним? Болість вигострила мої чуття, ― не зруйнувала, не притупила їх. А над усе чуття слуху було в мене гостре. Я чув усе ― в небі і на землі. Я багато чого дочувавсь у пеклі. Який же з мене божевільний? Вважайте лишень! і дивіться, як розсудливо, як спокійно я можу вам розповісти всю цю історію.

Не можу сказати вам, як уперше ця думка заклюнулась у мій мозок, але раз зародившися, вона не кидала мене день і ніч. Мети не було тут жодної. Пристрасти жодної. Я любив цього старого. Він ніколи не скривдив мене. Він ніколи не вчинив мені образи. Його золото було мені непотрібне. Я думаю, це був його зір! Так, це він! Одне його око було як у яструба ― бліде блакитне око, затягнене плівкою. Скоро цей зір упадав на мене, кров мені стигла в жилах; і так ступнево, дуже поволі, я надумав забрати старому життя, аби позбутися цього ока довіку.

Оце сама суть. Ви з мене робите божевільного. Божевільні не тямлять нічого. А ви б подивились на мене. Ви б подивилися, як мудро я діяв – з якою обережністю – як завбачливо, з яким лицемірством я взявся до справи! Я ніколи не був із старим такий лагідний, як оцей цілий тиждень перед тим, як убив його. І кожної ночи, десь опівночі, я повертав клямку на його дверях і розчиняв їх ― о, так тихенько! І тоді, зробивши достатній на мою голову отвір, я виставляв туди темного лихтаря, геть закритого, закритого так, що жодний промінь не блискав із нього, а тоді протискав туди голову! Я рушив нею помалу, дуже-дуже помалу, щоб не збурити сон старому. Це мені забирало годину ― вмістити всю мою голову в отвір так далеко, щоб бачити його, як він лежить на своїм ліжку. Га! чинив би вам божевільний так мудро? І коли моя голова заходила досить в кімнату, я обережно прочиняв лихтаря ― о, як обережно! ― обережно (бо створи скрипіли) я прочиняв його рівно настільки, щоб єдиний тонісінький промінь упав на яструбине око. І так я робив сім довгих ночей, кожну ніч саме опівночі, але все знаходив око закритим, тож і ніяк було моє діло зробити ― бо це не старий мене дратував, тільки Лихе його Око. І що-ранку, скоро настане світ, я заходив сміливо до його кімнати і сміло балакав до нього, і сердечне взивав його на ім’я та розпитував, як йому спалось. Отже, бачите, він мав би бути дуже прозірливий, цей старий, щоб догадатись, що кожної ночи, рівно в дванадцятій, я заглядаю до нього, поки він спить.