Я не міг не думати про дикий ритуал цієї книги і про його ймовірний вплив на недужного, коли одного вечора, коротко сказавши мені, що леді Маделіни вже не було в живих, він висловив свій намір протягом двох тижнів хоронити її тіло (перед остаточним похороном) у одному з численних склепів, що були під мурами замку. Одначе, прилюдним мотивом до цього дивного вчинку було щось, з чим я не наважувався сперечатися. Він сказав мені, що до цього його призвів незвичайний характер хвороби покійної, настирні й невідступні розпити з боку її лікарів і те, що фамільний цвинтар був у далекім і відкритім місці. Я не заперечуватиму, що коли я згадав зловісне обличчя людини, що я зустрів на східцях того дня, як я приїхав у дім Ашерів, я не мав охоти сперечатися з тим, що уважав, принаймні, за нешкідливу і в усякім разі не неприродну обачність.
З прохання Ашерового я особисто допомагав йому влаштувати тимчасовий похорон. Ми вдвох сами однесли тіло в труні до містини упокоєння. Склеп, у якому ми її поставили (і який так довго був замкнений, що наші смолоскипи, закуривши в тяжкім повітрі, мало допомагали нам), був малий, вогкий і зовсім не освітлений нічим ― він лежав дуже глибоко в землі просто під тією частиною замку, в якій була моя опочивальня. Ним користувалися, очевидно, в далекі феодальні часи, як в’язницею, а пізніше ― як складом для пороху, чи якої іншої сильно вибухової речовини, бо частина його долівки і весь довгий склеп-коридор, яким ми дійшли до нього, були вистелені мідними листами. Двері з масивного заліза теж були подібним способом забезпечені. Їх колосальна вага спричиняла гострий і ріжущий скрип, коли вони поверталися на завісах.
Склавши свою траурну ношу на рями в цій державі жаху, ми підняли трохи ще не приґвинчене віко труни і подивилися в обличчя покійній. Страшна схожість між братом і сестрою уперше забрала мою увагу; і Ашер, мабуть угадуючи мої думки, прошепотів скільки слів, з яких я дізнався, що покійна і він були близні і що симпатії, заледве зрозумілі, завжди жили в них. Але наші погляди недовго покоїлися на мертвій, бо ми не могли спокійно на неї дивитися. Недуга, що отак за юних літ звела Маделіну Ашер у гроб, полишила, як звичаєм по всіх гостро каталептичних хворобах, насмішку слабого рум’янця на грудях і обличчі і отой підозріло застиглий осміх на вустах, що такий страшний буває по смерті. Ми знов закрили і заґвинтили віко і, зачинивши старанно залізні двері, пішли, з трудом пробираючися, в мало чим ясніші верхні покої замку.
І, от, коли проминуло стільки днів гіркого жалю, сталася наявна зміна в психічному розладі мого друга. Його звичайні маніри зникли. Він занедбав чи покинув свої звичні діла, він бродив з кімнати до кімнати похапливою, нерівною й безцільною ходою. Блідість його обличчя стала, коли це було можливе, ще мертвеннішою ― але блиск його очей остаточно згас. Уже не можна було почути від нього того сухого тону, про який я говорив вище ― тремтливі вібрації, як від скрайнього жаху, запанували в його голосі. Бувало часом, здавалося мені, що його розум бореться з якоюсь гнітючою таємницею, яку йому бракувало мужности розкрити. Часом знову я мусив віднести все це на карб непояснимих ухилів божевільного мозку, бо я бачив, як він дивився відсутнім поглядом через довгі години, в позі найглибшої уваги, ніби прислухаючись до якогось уявленого звуку. Не диво ж, що це його становище тероризувало ― заражало мене. Я почував, як у мені, плазуючи, здіймаються повільно, але певно, дикі впливи його фантастичних і настирних забобонів.
Пішовши спати пізно, сьомої чи восьмої ночі по тому, як ми поклали леді Маделіну в в’язниці, я зазнав цих почувань з особливою силою. Я не міг заснути, а години минали й минали. Я силкувався логічним мисленням побороти нервовість, що опанувала мене. Я намагався повірити, що багато, коли не все, з того, що я почував, було наслідком сильного впливу похмурої обстанови кімнати, ― темних і подертих драпрів, що, схвильовані під час бурі, скажено лопотіли по стінах і неясно шелестіли по різьблених оздобах ліжка. Та мої зусилля були даремні, непереможний страх поволі увійшов у мене, і нарешті на моїм серці угніздився зародок абсолютної безпричинної тривоги. Схопившись і струсивши його з себе, я підвівся з постелі і, вдивляючися в безмежну темряву кімнати, я прислухався ― не знаю чому, хіба що мене штовхав інстинкт ― до якихось низьких і глухих звуків, що заходили не знати звідки довгими інтервалами, коли вщухала буря. Обхоплений безнемірним страхом, незрозумілим, але нестерпним, я похапцем одягся (бо почував, що однаково не спатиму цієї ночи) і пробував визволитися від того полону, в який я потрапив, швидко ходячи взад і вперед по кімнаті.
Я встиг лише скільки разів пройти по кімнаті, коли легка хода на прилеглій східниці спинила мою увагу. Я впізнав її ― це був Ашер. За хвилину він постукав легенько в двері моєї кімнати і увійшов, несучи в руці лямпу. Його обличчя було, як звичайно, змертва бліде, але поза цим у його очах жевріла якась божевільна веселість ― якась, очевидно, придушена істеричність в усій його появі. Його вигляд злякав мене, але нічого не могло бути гірше від тієї самоти, в якій я так довго перебував, і мені стало навіть легше на душі.
― Ви не бачили цього, ― сказав він прикро після того, як скільки хвилин дивився перед собою в темряву, ― ви ще не бачили цього. Та стривайте, зараз ви побачите.
Сказавши це і старанно затуливши своєю рукою лямпу, він підбіг до одного з вікон і раптом розчинив його на зустріч бурі.
Лютий порив навального вітру майже сколихнув нас на ногах. То була дійсно бурхлива, але сумно прекрасна ніч, однаково дивна дикою красою і жахом. Вихор, очевидно, зібрав свою силу близько коло нас; бо вітер часто й прикро мінився, і надзвичайна густота хмар (що звисали аж над самими баштами замку) не заважала спостерігати ніби живу швидкість, з якою вони летіли звідусіль одна на другу, не відходячи в далину. Я кажу, що навіть їхня надзвичайна густота не заважала їх бачити, хоч не було ані променя від місяця й зір і не було блискавиці. Але спідні поверхні велетенських мас схвильованої пари і все, що було на землі навколо замку, жевріли в неприродному сяйві слабо освітлених і чітко видимих газовидних парів, що скупчилися навколо і сповинули замок.
― Не слід ― не треба вам на це дивитися, ― сказав я, здригнувшись, до Ашера і одвів його трішки, силом, від вікна до крісла. ― Все це, що так вас уражає, це просто електричні явища й досить звичайні, ― чи, може, вони походять з густих міязмів озера. Зачинім це вікно ― надворі холодно, і це загрожує вашому здоров’ю. Ось один з ваших улюблених романів, я буду читати, а ви слухатимете ― і так ми проведемо вдвох оцю страшну ніч.
Стара книга, що я її взяв, то був роман «Божевільний Тріст» сера Лавнселота Каннінга, та я назвав її улюбленою книгою Ашера, радше сумно шуткуючи, ніж усерйоз, бо насправді ця нудна, неохайна, позбавлена вигадки книга не могла б ні в якім разі зацікавити надхненний і тонкий розум мого друга. Та це була єдина книга під рукою на похваті, і я плекав неясну надію, що розхвильований хворий міг знайти полегкість (історія бо душевних хвороб багато знає таких аномалій) саме в тій надзвичайній глупоті, що я мав читати. Та якби судити з дикої напруженої живости, з якою він слухав, чи здавалося слухав, слів оповідання, я міг би привітати себе з успіхом своєї вигадки. Я дійшов до тієї добре відомої частини роману, де Етельред, герой Трісту, даремно прохавши пустельника, щоб той пустив його у своє житло, збирається увійти силоміць. Тут, як усі згадують, оповідання казало так:
«І Етельред, що був мав зроду міцне серце, і до того, що тепер був вельми могутній через міць вина, що він випив, не чекав довше і не точив розмови з пустельником, котрий, по правді, упертої був і лихої стати, але, почуваючи дощ на раменах своїх і боячися, що здійметься буря, звів булаву свою вгору і ударами швидко проломив у дошках дверей отвір для своїх рук у лицарських рукавицях; і от, міцно схопившися, він ізняв такий рип і крах, роздираючи дошки, що тріск сухого і глухозвучного дерева пролунав і розлігся по всьому лісові».
