У трамвай зайшла, як на п'єдестал піднялася.

Струнка, неприступна, горда.

Наче з бронзи вилита. І вилита добрим майстром у класичній формі. Волосся — кольору стиглої соломи — по плечах розсипалося.

Чорні окуляри.

Моднющі джинси, хіппові джинси.

Туфлі в блискучих пряжках, на товстелезній підошві, без п'яток. Оті, що — «ні кроку назад».

Зайшла і ніби засліпила старенький торохтливий трамвай.

— Лю-юбко-о?!. — почулося невпевнене і здивоване одночас. — Ти це чи не ти?

До красуні модної одна з пасажирок підійшла — чорненька, скромненька. Невиразна.

— Ти, питаю, чи не ти?..

Білявка красивим жестом окуляри зняла..

— А-а... Марія... — і з усіх сил намагалася вдати, що рада зустрічі. — Привіт!.. Як кажуть: скільки літ...

— Давненько не бачилися...

Уважно розглядали одна одну.

Білявка гордовито посміхалася, виставляючи всю себе на показ: на!.. дивись!.. заздрь!..

Чорненька відчула, що програє в порівнянні з нею — білявкою, але виду не подала. Тільки нервово осмикнула своє простеньке ситцеве платтячко.

— Звідки їдеш? — машинально запитала.

— Від спекуля, — хизувалась білявка. — Дістала в нього диск «Боні М». Півсотні здер.

— За одну лише пластинку? — здивувалась чорненька.

— Так моднюща ж!

Помовчали.

— Ну, а як живеш... взагалі? — запитала чорненька, аби не мовчати далі.

— Хіба не бачиш? — мружила гарні очі білявка і дивилась на знайому з відтінком поблажливості.

— Бачу... — зітхнула чорненька. — Все хіппуєш. Джинсики на тобі, скажу...

— Фірмові, — гордо сказала білявка. — «Супер лайф».

— Де ж це ти їх відхопила?

— Ха!.. У спекуля. 250 відвалила.

— Дорого... — чорнявка знову зітхнула. — П'ять гарних платтів за такі гроші можна купити. А то і всі шість.

— Кого зараз здивуєш банальним платтям? А що дорого, то... Мода, як відомо, вимагає жертв.

— Гм... — чорнявка вперше на білявку іронічно глянула. — І хто ж це гроші пожертвував?

— Чоловік.

— І ото... дав? — недовірливо чорнявка. — Я із свого не видавила б такої суми.

— Уміти треба. Якщо хочеш, можу поділитися досвідом, — пирхнула білявка. — Я спершу наївно насідала на нього — пестощами брала, сльозами, навіть погрозами... А він — і слухати не хотів. «Обійдешся, — каже, — без штанів». Це джинси для нього штани! Мене зло взяло. Невже, думаю, не видавлю з тебе, скупердяя, хіппові джинси?.. Не на ту напав!.. Виникла в мене одна задумка. Почекай, думаю, я тобі влаштую!.. І влаштувала. Підмовила одну знайому. Катериною її звати... «Ти, кажу, Катько, любиш хохми розігрувати. Давай видавимо з мого жмикрута джинси!» Розказую їй що та як... Кинься, кажу, моєму чоловікові на шию, поцілуй його, а я вас застукаю. І влаштую йому пречудовий скандальчик... Катька, дівка весела, любить придурюватись, то й згодилась. Я, каже, так поцілую твого чоловіченька, що видавиш з нього все, що захочеш. Хоч і кожушину, не те, що якісь там штани.

— Ви що... серйозно? — скинула брови чорнявка.

— Як по сценарію вийшло, — задоволено білявка. — Катерина йому на шию кинулась, він отетерів... А вона як поцілує його, а тут я... «А-а... цілуєтесь?!! — на увесь квартал. — Ось ти який, г-голубчику?!! Та я зараз же в завком біжу, хай усі знають у тресті, який ти...» Ну, як пишуть: і те де, і те пе...

— І-і, що? Дав гроші?

— Де він міг дітися, як я за жабри його взяла, — білявка ляснула себе по задньому місцю. — Бачиш, бирка. Хіппові. Аби уникнути скандалу та щоб я на місце його роботи не пішла, відвалив двісті п'ятдесят. Напозичав у своїх співробітників.

— Здорово! — з погано прихованим глузом протягла чорнявка.

Білявка промовчала і на її вродливому смаглявому обличчі враз почала танути весела безтурботність.

— Здорово, та не дуже, — по хвилі озвалась вона вже іншим, наче аж ображеним голосом. — Катька перестаралася... А ще подруга називається!..

— Та що таке?

— Перебіг він до неї.

— Чоловік? — вражено чорнявка.

— Ну...

— Овва!..

— Я від Катерини такого свинства не чекала! — сердито білявка. — Просила ж її: поцілуй його як-небудь... Для хохми... А вона... Та й від нього такого вибрику не чекала. Був же тихий, скромний, на чужих жінок і не дивився. А Катька як поцілувала його, то й голову втратив. І що він у ній такого знайшов? Сіренька, як перепілка, а бач... Перебіг. І вона, безсовісна, чужого чоловіка прийняла, пригріла...

— Що поробиш, — мовби співчутливо чорнявка, а в самої очі так і сяють. — Сама казала: мода вимагає жертв.

— Та ти що? — аж верескнула нервово білявка. — Співчуття мені висловлюєш?.. Думаєш, я за ним помираю? Сохну? Ха!.. Було за ким! Та я таких з десяток знайду!.. Та я...

І квапно чорні окуляри наділа.

— З очима щось... ріже, — винувато пояснила, хоч чорнявка й не питала її. — Наче снігова сліпота. Як ото в альпіністів буває. Так мені лікар пояснив. Од усього яскравого сліпну.

— І правда, — сказала чорнявка.

І, не попрощавшись, на зупинці з трамваю вийшла...

О сьомій вечора прийшла дружина з роботи. Як завжди, бідончик свіжого пивка принесла. Такий симпатичний бідончик, голубими квіточками обмальований. Шкода тільки, що малий. На три літри. Степан лише раз до нього приклався, а вже й дно... Та все одно після бідончика відчув у собі стільки енергії, що аж захотілося щось таке... мм... незвичайне здійснити. Відкриття яке зробити... Щоб про нього — Степана Кримченка — так усі й заговорили.

— Чуєш?.. — хотів було з дружиною поговорити, але, як не силкувався, проте далі отого «чуєш» не пішло. Не знайшов інтересної теми для інтелігентної бесіди. Та й про віщо з дружиною говорити, як живуть вони вже більше року — все вже вона йому виказала. І він, звичайно, їй.

Вийшов на лоджію, сигарету запалив. Новий приплив у собі незвичайних сил відчув... Ех!.. Не розуміють його, а він би таке утнув!.. Він би показав, хто такий Степан Кримченко!.. Він би... Але не придумавши нічого підходящого для виявлення своїх творчих можливостей, спересердя швиргонув недопалок на клумбу, повернувся в кімнату і ліг на диван.

«Ладно, — подумав, аби себе заспокоїти, — сьогодні посплю, а завтра вже той... архімедити почну».

І відразу ж заснув, сповнений рішучості чимось здивувати людство. І приснився йому дивний сон: буцімто він уже не Степан Кримченко, а — хан кримський. І дружина у нього тепер не одна, а цілих п'ять.

Спершу Степан аж злякався: навіщо йому стільки дружин?.. З однією немає про що говорити, а то — п'ять... Але згадав, що віднині він хан, і трохи заспокоївся.

Став він зі своїм гаремом знайомитись. Перша його дружина виявилась офіціанткою ресторана.

«Ти диви-и... — подумав вражено, — здорово! За її чайові щодня питиму. Та й у ресторані жінка окремий кабінетик для мене і моїх дружків відведе... Задарма ще й напоїть. Райська житуха!»

Друга виявилась водієм таксі.

«Гм, не те, але... Але згодиться. Принаймні, буде мене і моїх дружків задарма в ресторан возити».

Третя виявилася зав. промтоварною базою.

«Щоб одягала мене у все моднюще та імпортне, — велів їй Степан. — А дещо можна й наліво продати. Свіжа копійка не зайва».

І до четвертої підходить.

А та — на рибозаводі працює.

«Ладно, — махнув він рукою, — носи побільше тараньки. Я на похмілля пивко люблю, таранька згодиться».

І до п'ятої.

«А ти де вкалуєш?»

«В пологовім будинку», — одказує п'ята.

«Гм... Яку ти шабашку носитимеш?»

«Я тобі, Стьопочко, — одказує вона, — щовечора буду по дитиночці приносити. їх у нас багато...»

«Та ти що... чокнута? Навіщо мені така шабашка? Хіба з дітьми поживеш у своє задоволення?» — крикнув Степан і проснувся.

— Ху-ух!.. — ледве дух перевів. — І присниться ж отаке! П'ять дружин!.. Чотири б, воно б ще куди не йшло: ресторан, таксі, промбаза, рибозавод і... І досить А діти вже й ні до чого...