— Привіт! (ми з нею колись були добре знайомі).

— О'кей! — сяйнула білозубою посмішкою. — Кажи швидше, що тобі дістати, бо я — спішу.

— Та ні, ти кажи, які наукові висоти взяла?

— Вітай!.. — так і сяє. — Я вже керівник сектора. Готую кандидатську. Сам директор мене рекомендував. А вчений секретар мною не нахвалиться. Хоча в душі, відчуваю, побоюється мене. Конкурента в мені відчув. Та я чіпати його не буду. Хай досиджує старий до пенсії. Почекаю. Ну, бувай, біжу!

— До кума в ЦУМ?

— Ага... Дещо треба дістати. Директорова половина просила. До речі, може, що й тобі треба? Не соромся. Я плачу добром на добро. Ти, я чула, пописуєш? От і написав би в газету про мій сектор. А я вже тобі віддячу. Ми ж свої люди. Ти мені, а я — тобі. І діло в шляпі. То як?

— Думаю... думаю, що про тебе напишу.

Свою обіцянку я виконав, про Алісу Єгорівну оце написав. Тільки не знаю, що вона мені за це дістане?

Останнім часом Кирик став відчувати, що з дружиною твориться щось неладне. Якась вона... мм... байдужа до нього стала. І — мовчазна. Запитаєш — буркне. І знову як води у рот набере.

Кирик захвилювався.

«Еге, прямо не жінка, а чума болотяна, — занепокоєно подумав він. — Навіть пиляти мене перестала. Раніше, бувало, за день тричі вичортує, а у вихідний так і всі шість разів, а це вже забув, коли й пиляла та гризла...»

Кирик до неї вже і так, і сяк. І пестощами пробував узяти.

— Що ж це ти, Галько, як сова серед білого дня набурмосилась? Осліпла чи що?

А вона на Кирика нуль уваги. Ніби його — законного чоловіка — і немає більше. Ніби він скляний, ніби можна крізь нього подивитися і не побачити нічого... Мовби не Кирик у плоті, а якийсь простір. Якась туманність Андромеди!

От якось Кирик і поскаржився двірнику дяді Кості: так, мовляв, і так. Що із законною половиною робити?

Дядя Костя на мітлу сперся (він саме у дворі замітав), запалив цигарку, сплюнув.

— Воно і так... Жіноча психа — це знаєш що? Загадка, брат. То вона тебе пиляє не гірше механічної пилки «Дружба», а то — чхать хотіла на твою, значить, лічность інтересную. Я, щоби ти знав, дещо у медицині петраю. Як-не-як п'ять літ в обласній лікарні головним підмітайлом був. Тому по-медичному кажу. То їсть, діагнозу ставлю, у твоєї половини опатія.

— А що воно т-таке? — аж злякався Кирик.

— А це, виходить, що в неї той... Байдужість у неї. Шока, значить, нервенная. Треба її стряхнути, із себе вивести.

— Раніше це було легко, — зізнався Кирик. — З пів-оберту заводилась. Як хороший двигун.

— От, от... І дозаводилась, що в неї, значить, шарики за ролики зайшли. І тепер їй усе до лампочки. Тепер треба її з опатії вивести, щоб вона добряче псіхонула. Хай навіть і тебе стусоне. Жінкам після того легше стає на душі, а тобі ж все одно. Не вперше. Як кажуть, не звикати, А їй, значить, полегшення.

— А що ж їй таке утнути?

Дядя Костя подумав і сплюнув.

— По медицині треба. Як тільки на неї чума найде і вона кріпко задумається, — не зівай. Хапай тарілку і — бац! Чи ще якусь посудину. Вона й підскоче. І на тебе кинеться: що ж ти, сякий-такий, посуд гатиш?!.

— Ей, ей, постривай! — крикнув він навздогін Кирику. — Щоби була, як шовкова, спробуй її зверху ще й мітлою... погладити. Я завжди так роблю, здорово помагає. А хочеш, то й мітлу свою позичу. Вона у. мене замашна-а... За чвертку дам напрокат.

Кирик обдумав варіант з мітлою і, зітхнувши, відкинув його як антинауковий. Вирішив обмежитися посудом. Та й шкода було чвертки за прокат мітли...

Зайшов він у кухню (дружина саме картоплю чистила), схопив тарілку, зажмурився і — будь-що-будь — бац її посеред кімнати. Аж череп'я навсібіч приснуло.

Навіть трохи сам злякався, а жінка хоч би що. Повела байдужим оком, зітхнула і знову в картоплю вшнипилась.

Кирик передихнув і витер піт з лоба.

«Мабуть, тому її не взяло за живе, що я стару тарілку бацнув».

Схопив нову-новісіньку, зажмурився — бац! Аж виляски пішли. А тоді, не передихнувши, ще й чашку — т-трарах!

— Б'єш, то й череп'я прибирай, — якось дивно глянула на нього.

«Ага, за живе таки взяло, — зрадів Кирик. — Почекай, як почну трощити сервіз, хіба ж так заговориш!.. Ураз з опатії вискочиш!»

Перебив Кирик і чайний сервіз. Фарфоровий!

Аж на дванадцять персон!

А вона й вухом не повела, ані бровою не ворухнула.

— Та ти жива чи мертва?.. Чи мумія єгипетська? Невже хоч потрощений сервіз не вивів тебе із себе? Його ж нам на весілля подарували. Фарфоровий. На дванадцять персон.

Дружина зітхнула і, дивлячись мимо чоловіка, повільно мовила:

— Я тебе... розлюбила...

— Оце і все? А я думав, що тебе опатія напала. А вона — розлюбила. — Кирик був прикро вражений. — Та на якого ж дідька я стільки посуди перегепав? А сервіз на дванадцять персон? О-о!... Які витрати! І так, за здорово живеш!

Сів Кирик, підрахував на шматку газети, у скільки йому обійшлося «лікування» дружини за методом дяді Кості, жахнувся.

— От жінка!.. От штучка!.. — не міг знайти собі місця. — Хоч би сказала... Так і так, розлюбила. А я здуру посуд гепаю. Скільки грошей на вітер полетіло. Мітлою б її, як радив дядя Костя, дешевше б вийшло. Всього лише чвертка горілки. А я — тарілки, чашки... О-о!.. А вона... в голову вбила за любов. Яка любов? Немає і не було любові. То в книжках повигадували. А в житті так живуть, бо треба жити. Любові їй захотілося? Тю! А я здуру посуду гепаю!

І Кирик почесав у пивбар своє велике горе приливати. Ще б пак! Такий сервіз розгепав, такий сервіз!..

Дружина повернулася з батьківських зборів вкрай ображена, знервована, аж червоні плями повиступали у неї на обличчі.

— Оце маємо синочка!.. — сердито вигукнула ще з порога. — Так мене підвів, так підвів.. Не чекала від нього, не чекала, щоб такий сюрприз рідній матері підніс.

І з очей її готові були бризнути гіркі сльози. Але вона не заплакала тільки тому, щоб не зіпсувати під очима дорогі, романтичні тіні.

— Та що таке?.. — сполошився батько. — Невже наш Віталик що натворив?.. Невже про нього на зборах говорили?..

— Говорили!.. — ображено дружина. — Та не про нашого ангелочка! Не про наше золоте дитятко.

— А про кого? — нічого не міг збагнути батько.

— А все про того... Супруненка Петька! — вигукнула мати. — Ото дитина!.. Класний керівник на всі лади співала: Супруненко двійки одержує!.. Супруненко на уроках неуважний!.. Супруненко бешкетує!.. Супруненко тягне увесь клас назад!.. За Супруненка треба братися обома руками... Супруненко... Супруненко...

— Та заспокойся, будь ласка...

— Де вже тут заспокоїшся, як про того Супруненка тільки й мова була на зборах.

— Постривай... Хіба Петько Супруненко твій син, що ти так близько береш до серця його поведінку? — здивувався батько. — Адже наш Віталик — зразковий учень.

— От іменно: зразковий! — ледь не заплакала дружина, але й цього разу вирішила утриматися від сліз, аби вберегти тіні. — Такий зразковий, що далі вже нікуди! Жодним словом його на батьківських зборах не згадував класний керівник. Бо самі лише п'ятірки у нашого Віталика, ще й ангельська поведінка. Хоч би один вибрик утнув за чверть, — вигукувала дружина і не могла заспокоїтися. — То чого ж його згадувати? За які-такі гріхи?.. От і не згадали нашого тишка.

— Не розумію... — розгубився чоловік.

— Він не розуміє! — аж сплеснула вона руками. — Глянь на моє плаття. Модне?..

— Ну... звичайно. Але при чім тут твоє плаття і зразкова поведінка нашого сина?

— А при тім... Бо я цілий місяць ательє штурмувала. Двох майстринь на лікарняний листок спровадила, а таки пошила за останнім криком моди... А на зачіску мою поглянь... Теж останній крик моди. «О ля-ля», називається. Такою зачіскою увесь Париж захоплюється. Та я день у перукарні просиділа, доки мені оце «о ля-ля» на голові виклали... Бо готувалася до батьківських зборів. І — що ж?.. Ніхто на тих зборах і уваги на мене й на моє «о ля-ля» не звернув. Бо тільки й говорили про Петька Супруненка! І його матінка була увесь вечір у центрі уваги. І всім показувала свою зачіску, хоч її закудланим патлам і далеко до мого паризького «о ля-ля»! А вона ще й хизувалася перед зборами. Аякже... Повезло їй з таким синочком, цілу годину про його вибрики говорили. І вона все в центрі та в центрі уваги... А тут... А з нашим зразковим синочком хіба ж покажеш себе?..